Втеча від себе - Самчук Улас
Про того пана, що ,,в жупані і чоботях і все ходить по болотах", — казав Нестор.
— Уму, — хитнула Наталочка головою.
— Наталочко, — озвалась Віра, — може ти скаже дядькові того іншого віршика?
— Якого, мамо?
— А того... Мова рідна ...
— А! А! Знаю. Чекай. "Мова рідна, слово рідне... хто вас забуває... той у грудях не серденько, а... а... лиш камінь має", — продеклямувала Наталочка.
— Браво! — викрикнув Нестор і заплескав в долоні.
— Це віршик, — казала Віра, — якого вчив мене ще старий наш учитель Афоген в Каневі, я також деклямувала його при гостях, та одного разу мені сказали, що того віршика деклямувати не слід. Я питала чому. Як виростеш — будеш знати. І от ми виросли. І знаємо. А тому хочеться, щоб це знали також наші діти і діти наших дітей.
На це озвався також Сашко, який висловив цілий монолог.
— У моїй школі, яка формально була українською, більшість предметів викладали по російськи, але фізика належала до тих, що її подавали по українськи. Був такий, досить впертий "хахол" товариш Копач, навіть з козацькими вусами, які мене особливо провокували, і одного разу, я вирішив розпочати проти нього атаку. Я етава язика нє панімаю, заявив я визивно. Всі там знали хто мій батько, знав це і товариш з козацькими вусами і уявіть, по кількох днях, той заявив, що викладатиме по російськи. Але ця справа на цьому не зупинилася. Ще по кількох днях, нашого Копача не стало взагалі, він не з'явився, всі знали що з ним могло статися і всі подумали, що це діло моїх рук, на мене дивились, як на страховисько, але говорити щось боялись. На місце Копача прийшов інший викладач на прізвище Фельдман. Єврей. Плем'я, якого русифікаторство стало професією. Але уявіть... Наш Фельдман, ту саму фізику, почав викладати по українськи. Мій великоросійський патріотизм гостро вражений, тож у нас було вдома "только на руском".
— Саша, — питає, було, мене мама. — Ґдє ти взял ето ґнусноє слово ,,спокуса", развє ти нє знаєш, что по рускі ето будєт "іскушеніє"? Мене в тому дивувало одне; моя мама походила з такого містечка Сквира на Київщині, де її мама продавала дядькам оселедці і де про ніякі такі "іскушенія" ніхто не міг чути. Ти в етой мужіцкой школє совсєм іспортіш рускій язик, тєбя нужно пєрєвєсті в рускую школу, запопадливо гомоніла мама відомим єврейським лементом і, уявіть, мене це обурило. І насторожило. Розуміється, я вважав себе "рускім", офіційно євреєм, борони Боже — жидом, але тепер в мені все стало дибки, в голові метелиця понять, а до того той Фельдман... На його лекції я все ще брикався з моїм "нє панімаю", а Фельдман... Він мав великі, сильні окуляри... Він ті окуляри зняв, старанно витер хустинкою, наложив знов, підняв голову, куцозоро в мій бік глянув.
— Хто це там "нє панємаєт"? — запитав він з ноткою іронії.
— Я, ґражданін преподаватєль! — відповів я.
— Як ваше прізвище? — питав він далі.
Я відповів.
— А! Рокита! Знаємо. Де ви живете? — говорив він з виразом кпини.
— Ето нє ваше дєло, — відповів я пишно.
— Але моє діло сказати вам, молодий чоловіче, що ви живете в Києві... Столиці другої по важності республіки СРСР, і вашим обов'язком є знати мову республіки, якої ви є громадянином. Це азбука азбук, і хто її не розуміє, вважається неграмотним. Чи ви мене розумієте? — питав Фельдман не лишень мене, але й цілу клясу. Дивився настирливо, чекав відповіді, але її не дістав. Всі дивилися також на нього, але як на якесь диво... То ж він рухнув з глузду. Завтра-позавтра і він щезне, як на сонці роса.
І воно так сталося, Фельдман зник, фізику викладала одна жінка і знов по російськи, то ж я потрапив у неймовірну халепу. Справу Фельдмана я розповів батькові, той, на моє здивовання, не виявив з приводу цього особливої уваги, мав дивний, не звично, стурбований вигляд, запалі, втомлені очі. Знаєш, синок, почав він казати, не раджу тобі втручатися до всього того чортовиння, це дуже комплікована тепер справа, переживаємо час несамовитої паніки, в самому нашому уряді вже беруть за шором, пропускаємо тисячі невинних, за ними сорок мільйонів жертв і це вже перебрало всяку міру. Навіть мою. Зі мною також кінець, казав він і закрив долонями очі.
Це пахло розгромом, але чому, але як? Батько, який любив, було, погуторити іноді про всілякі такі діяння, на цей раз мовчав, було видно, що не мав що сказати, що для нього це вже був тупик, були лиш питання, але не було відповіді.
Хоча в скорому часі відповідь прийшла сама від себе. Одного морозного ранку, в кінці лютого (це було славетного 1937 року), він відійшов на роботу і не вернувся. Мати пішла довідатись, що там з ним сталося і також не вернулась. Тоді я кинувся сам... Добивався, домагався, стукався — нєт, мовчанка, мур, а ще за пару днів і мене знято. Спочатку з комсомолу, опісля з кватири, там і з школи. І опинився я на вулиці, і побачив суть цілої тієї затії, що її наші батьки з такою помпою накинули тому народові. Я побачив безправних, вигнаних, голодних, я побачив уярмлених штучно, непотрібно, я соромився, що я також, у якійсь мірі, був до того причетний зрозумів, що найстрашнішими для добра людини є ті теорії і ті їх виконавці, які стають доктринами. Вони роблять це задля свого покликання, як акробат, що виконує своє сальтоморталє. Спасіння людства стає пристрастю, звичайною жорстокістю. І головне, воно нікого не спасає, бо спасаючи одних, нищить інших, дуже часто вартісніших, ніж ті, що їх спасають. Спасіння, по моєму, має відбуватися інтимно і не словами, а ділом. Не томи гарних слів, а багатство доброго діяння. Я переконаний, що в майбутньому людство це зрозуміє, бо це ясно, як сонце. Чарує в тому лиш патос болю, наркоз самовдоволення, часто це еротика... В кожному разі, це патологія духа, для декого бісовщина... Пригляньтесь лиш в обличчя любого з тих "геніїв" і ви це бачите виразно.
— Мені, — казав Сашко вже піднесено, — пощастило з того вибабратись, але те, що я тоді пережив, переставило мене на інші рейки життя назавжди. Це революція. Примітивний засіб перебудови дійсности.
На цьому Сашко закінчив, вибачився за бурнословіє і додав, що він вже давно не мав нагоди наговоритись так від серця, як казав колись один мій приятель, з яким ми працювали у кельнській майстерні одекольону... Ходив розмашно по кімнаті, хотів, здавалось, вирватись з себе, помагав собі руками, мов птах крилами, щоб зірватись і летіти.
То ж то Віра сиділа у своєму ранковому капоті біля столу і тільки слухала і, можливо, не так слухала, як спостерігала; поглядала раз на Сашка, раз на Нестора, шептала щось Наталочці, яка не мала терпеливости сидіти на місці і слухати чого вона не розуміла. Було цікаво, все це відголоски, луни, життя, досвід, його не затре і не вирвеш з пам'яти.
Опісля переходили до вітальні, ще раз обговорювали Сашкову творчість, пригадали Луку Жеваго, якого Сашко також знав і який вже не жив. Зустрічались, бувало, з тим ентузіястом цього мистецтва, вислухували його наболілі розважання про наболілі справи і яка шкода, що йому не було суджено закінчити його свобідні заміри у свобідних умовах. У тій його вічній дорозі з тим незмінним наплічником, його зломила туберкульоза і кинула до ями осамітненої могили у чужій землі.
— Мені здавалось, — казав Сашко, — що він був прямим нащадком скитського племени... Безпосереднє пов'язання з степом, з кочівними, інстинктами побуту, символом чого і був той його наплічник.
— З домішкою слов'яно-козацького сантименталізму до певних традицій, от хоч б того тютюну, який допоміг йому завчасно розпрощатись з життям. Тож Тарас Бульба загинув також із-за люльки — говорив, з ноткою іронії, Нестор.
Розмовляючи, переходили з кімнати до кімнати, від картини до картини, а коли опинилися в майстерні Сашка, на робочому його столі озвався дзвінок.
— О, о, о! Нас кличуть, — казав на це Сашко.
Вони повернулись до вітальні... Їм назустріч входила пара молодих, веселих людей і Віра почала представляти їх Несторові.
— Кузинка Мар'яна, її чоловік Прихода Адріян — інженер.
— То ж ми знаємось і знаємось,•— казав на це Нестор. — Але ж ви виросли, — додав він до того.
— І перевиросли... Маємо он дочку, — казала Мар'яна.
— Надіюсь, не ще одну Мар'яну, — жартував Нестор.
— Ні, ні, ні. Уляну. Досить Мар'ян.
— Уляну? Несподівано, — казав Нестор.
— Його вибір, — казала Мар'яна і вказувала на свого Адріяна. — Я хотіла Параску.
— Чому не Палажку? — сміявся Нестор.
— Мені здавалось — Параска агресивніше, Уляна заніжне, Палажка зашироке, — жартувала Мар'яна.
— Але що це все дочки та дочки. Пора вже й на сина, — казав Нестор.
— З пацифістичних заложень, — відповів Сашко.
— Хай живе мир! — озвався Адріян.
— Добрий мені мир, — казала Віра. — Кричить мир, а будує джети.
— Джети?!
— Джети. Ося ось невинна парочка... Вона нас залишає, — казала Віра.
— Залишає? Що значить залишає? — питав Нестор.
— Залишає... Немилосердно, жорстоко... Переноситься на другий берег стейтів... До Каліфорнії. Сан Дієґо. Цей молодий добродій дістає там якусь грізну посаду, — казала Віра.
— Ніяку, Вірочко, грізну, звичайне виробництво моторів, — казав Адріян.
— Додай джетових, а ти ще не грізних, — сміється Віра.
— Для мирних, Вірочко, потреб, — сперечався Адріян.
— Але джет, але джет! Тисяча двісті миль на годину, — гомоніла Віра.
— Щоб ти скорше прибула, скажемо, до нас, — казав з посміхом Адріян.
— А чи ти, Мар'яно, сіла б на такого чорта? — питала Віра.
— Ніколи. Для мене досить старого, доброго Доґлеса на шістсот миль, — казала Мар'яна.
— Що ви за плем'я? Колись наші добрі конотопські відьми виконували більше на звичайній мітлі, — сміявся Адріян.
— Дякую, дякую... Ми ніякі відьми, — відбивалась Мар'яна.
— Говоримо стисло про техніку. Не пільотаж. Питання фізики, — боронився Адріян.
— А що, справді, з твоєю фізикою? Ти, здається, збиралася стати астро-фізиком? — звернувся Сашко до Мар'яни.
— Забудь. Моя фізика он... — вказала вона на Улянку.
— Браво! — говорив Сашко. —Улянка, а там Улян ...
— Ніякий Улян, а Григорій. Наш дід, — казала Мар'яна.
— Скажи прадід. Дід наш Іван, — зауважив Сашко.
— Знайдемо місце і для Івана. Америка велика, — казала Мар'яна.
— Гриць, та Гриць, та ще раз Гриць. Вірочко! Допоможи урізноманітнити тих Гриців, — вигукнув Сашко.
— О, Сашко! Перший наш син, пам'ятай — Гриць! — казала Віра.
— Гриць, Іван, Мар'яна, Татяна, Морози, морозів, морозам, морозенята.
