Серед темної ночі - Борис Грінченко

ка­же, що вiн мо­же не свiд­чи­ти, бо вiн брат об­ви­ну­ва­че­но­му, але Де­нис сам то­го хо­че. Вiн по­чи­нає роз­ка­зу­ва­ти про бра­та, як той нi­чо­го не ро­бив, обк­ра­дав усiх i на­реш­тi пiд­па­лив. Опо­вi­дає всю по­дiю з по­же­жею, але ка­же, що Ро­ма­на нiх­то при ньому не мор­ду­вав, що сам вiн приз­нав­ся в своїх зло­чинст­вах. За їм iдуть iн­шi се­ля­ни з Диб­лiв, i всi во­ни ка­жуть те, що й Де­нис. Про Ле­ван­ти­ну всi го­во­рять, що во­на справ­дi бу­ла ко­ханкою Ро­ма­но­вi, ма­ла вiд нього ди­ти­ну, пiш­ла слiд­ком за їм у го­род i вер­ну­ла­ся на се­ло тiєї ж но­чi, що й Ро­ман.

Пiсля се­лян - го­ро­дя­ни. Це на­сам­пе­ред Ква­сюк. Вiн ка­же, що не один раз ба­чив, як Ро­ман при­хо­див до Ле­ван­ти­ни, ба­чив, як во­ни вдвох по го­ро­ду хо­ди­ли, а за нiч пе­ред по­жежею Ле­ван­ти­на втек­ла вiд нього не зна­ти з чо­го. Ква­сючка свiд­чить, що Ле­ван­ти­на бу­ла дiв­чи­на не­гар­на, гулящ­а, лi­ни­ва, що як во­на по­ки­ну­ла їх, то чи­ма­ло де­чо­го в ха­зяйствi не ста­ло.

- Бога бiй­те­ся, ха­зяй­ко…- по­чи­нає щось Ле­ван­ти­на, але най­стар­ший суд­дя спи­няє її, ка­жу­чи, що во­на мо­же пи­та­ти свiд­кiв че­рез нього. Ле­ван­ти­на не ро­зу­мiє, змов­кає i вже бiльше не пи­тає нi­чо­го, а тим ча­сом свiд­чить той ха­зяїн, де Ро­ман на квар­ти­рi був, що ба­чив Ле­ван­ти­ну в Ро­ма­на вран­цi, - ли­бонь, во­на в йо­го й но­чу­ва­ла.

Якийсь при­сяж­ний пи­тається в Ле­ван­ти­ни, чо­го во­на опи­ни­ла­ся тiєї но­чi в Диб­лях? Во­на ка­же, що хо­тi­ла перес­терегти про по­же­жу.- По­чо­му ж во­на про це зна­ла? - До­вi­да­лась од Ро­ма­на.- А чо­го во­на бу­ла в Ро­ма­на? - Во­на чер­вонiє й мов­чить. При­сяж­нi й суд­дi пев­нi, що во­на все бре­ше.

Починає го­во­ри­ти про­ку­рор. Йо­му лег­ко обвинувачувати Ро­­ма­на Си­ва­ша, бо вид­ко йо­го про­ви­ни. Але як на йо­го дум­ку, то й Ле­ван­ти­на не мо­же бу­ти не вин­ною. Зiп­со­ва­на, лi­ни­ва дiв­чи­на по­ки­дає од­них ха­зяїв, по­ки­дає дру­гих, охо­ча до то­го, щоб i чу­же зай­ня­ти, во­на зна­хо­дить со­бi та­ко­го ж ко­хан­ця, як i са­ма, iде за ним слiд­ком у го­род i хоч жи­ве ок­ре­мо, але раз у раз iз ним ба­читься, а на­реш­тi й допомага­ йо­му в страш­нiй зло­чинськiй по­дiї - за­па­ли­ти се­ло, щоб пок­рас­ти ко­нi. Що ж до її пев­нен­ня, мов­би­то во­на при­бiг­ла на се­ло пе­рес­те­рег­ти про по­же­жу, то, зна­ючи все iн­ше, ми мо­же­мо тiльки ди­ву­ва­ти­ся тiй без­со­ром­нос­тi, яка дозвол­яє їй так на­хаб­но пе­рек­ру­чу­ва­ти прав­ду. Вид­ко цiл­ко­ви­то зiп­со­ва­ну ду­шу, i не мож­на та­ку не­без­печ­ну гро­ма­дянст­ву лю­ди­ну ли­ши­ти на во­лi, щоб во­на не мог­ла й да­лi шкодит­и лю­дям. Не мож­на вiд­да­ти наш без­по­рад­ний убо­гий на­род на хи­жацт­во цим во­ро­гам людсько­го доб­ро­бу­ту. Па­лiї й ко­но­во­ди - це най­бiльшi во­ро­ги на­шо­му му­жи­ко­вi, i ко­му до­ро­ге йо­го щас­тя, ко­му до­ро­га му­жицька кри­ва­ва пра­ця, той му­сить об­ви­ну­ва­ти­ти не са­мо­го Ро­ма­на, а й Левантину­, бо скiльки з пог­ля­ду во­на не­вин­на й гар­на, стiльки во­на зло­чин­ни­ця в ду­шi. Че­рез те вiн спо­дi­вається, що при­сяжнi не да­дуть нi­якої пiльги їм обом. Вiн го­во­рить гар­но, мальовни­чо, з за­па­лом i сi­дає, вдо­во­ле­ний з се­бе, ра­ху­ючи сам со­бi, що ко­ли при­сяж­нi пос­лу­ха­ються йо­го, то Си­ваш пi­де на ка­тор­гу, а Ле­ван­ти­на - на зас­лан­ня в Си­бiр.

Встає обо­ро­нець. Вiн сам (дум­кою) за­ма­лим не цiл­ком згод­жу­вав­ся з про­ку­ро­ром що­до про­вин обох обвинувачених, але має обо­ро­ня­ти їх i го­во­ри­ти про­ти про­ку­ро­ра, то й го­во­рить, сил­ку­ючись ско­рис­ту­ва­ти­ся з усього, з чо­го мож­на, щоб якось вип­ра­ви­ти тих, ко­го бо­ро­нить.

Питають об­ви­ну­ва­че­них, чи не ска­жуть ще чо­го. Ро­ман мов­чить. Ле­ван­ти­на го­во­рить тiльки:

- Я нi­чо­го не знаю… Я нi­чо­го не ро­би­ла…- I змов­кає пла­чучи.

Говорить дов­го най­стар­ший суд­дя. Ка­же, що хо­ча Романа й по­мор­до­ва­но, але за це вин­нi вiд­бу­дуть на­леж­ну ка­ру, а при­сяж­них це мор­ду­ван­ня не по­вин­но спи­ня­ти, ко­ли б во­ни схо­тi­ли об­ви­ну­ва­ти­ти Ро­ма­на: це мор­ду­ван­ня не єсть об­ви­ну­ва­че­но­му ка­ра, бо во­но без­за­кон­не, че­рез те йо­го не мож­на ра­ху­ва­ти, йо­го пе­ред за­ко­ном не­ма, а тре­ба Си­вашевi на­ки­ну­ти ка­ру за­кон­ну.

Виходять при­сяж­нi, суд, з по­ло­ви­ни й пуб­лi­ки. Ро­ман та Ле­ван­ти­на зос­та­ються там, де й бу­ли, i ко­ло їх два сол­да­ти з шаб­ля­ми.

Левантина сi­дає зне­мо­же­на. Во­на нi­чо­го не зро­зу­мi­ла з усiєї цiєї су­до­вої спра­ви. Ро­зу­мi­ла тiльки, що їх хо­чуть по­карати. Але во­на си­дi­ла в тюр­мi, i там уже їй роз­ка­за­но, що зна­чить, ко­ли при­сяж­нi вiзьмуть па­пе­ри i пi­дуть у свою ха­ту.

Вона має жда­ти при­су­ду.

Вона йо­го до­жи­да­ла вже п'ять мi­ся­цiв у тюр­мi. П'ять дов­гих страш­них мi­ся­цiв…

Тяжко вiд­бу­ва­ти ка­ру на­вiть за зроб­ле­ну про­ви­ну. Ще тяж­че вiд­бу­ва­ти її не­вин­но­му. А над­то тяж­ко, а страш­но, як за­гин ду­шi, вiд­бу­ва­ти її вiд лю­дей за те, що схо­тiв допом­огти лю­дям.

Левантина вiд­бу­ва­ла її за це.

Вона все жит­тя вiд­бу­ва­ла ка­ру.

Малою - як бу­ла по­пи­ха­чем-бай­ст­рюч­кою, об­ра­жува­ною й кривд­же­ною.

Дорослою си­ро­тою - ти­ня­ючи­ся по най­мах, заз­на­ючи тяж­кої ро­бо­ти, бiй­ки, лай­ки i то­го, що гiр­ше за все це.

Коханкою - вiд­дав­ши все то­му, хто за­на­пас­тив її.

А на­реш­тi те­пер - схо­тiв­ши обо­ро­ни­ти лю­дей вiд ворож­ого за­хо­ду.

Це був кi­нець i вi­нець її зем­них при­год, най­ви­ща бо­лю­ча но­та в туж­ли­вiй пiс­нi її зму­че­но­го жит­тя.

Найвища i ос­тан­ня…

Гостро вда­рив дзво­ник.

Сповнилась свiт­ли­ця людьми.

Ввiйшли при­сяж­нi.

Вони об­ви­ну­ва­ти­ли Ро­ма­на, а Ле­ван­ти­ну… Во­ни бу­ли до­брi: всi, оп­рiч од­но­го, бу­ли пев­нi, що во­на вин­на, не мо­же не бу­ти вин­на, але по­жа­лi­ли її, по­ми­лу­ва­ли…

Але що їй з то­го?

Вона вер­ну­ла­ся до тюр­ми, щоб ски­ну­ти реш­тантську оде­жу, i ско­ро дiй­шла до сво­го мiс­ця, що на йо­му промучила­сь, уби­ва­ючи своє тi­ло й ду­шу п'ять мi­ся­цiв, упа­ла i не мог­ла вста­ти. За­не­ду­жа­ла тяж­ко i вже не зве­лась на но­ги нi­ко­ли. Зiнько, приїхав­ши по неї з се­ла, не по­ба­чив на­вiть її мо­гил­ки.

Умерла се­ред пох­му­рих, огид­них стiн з гра­та­ми.

Нi один со­няч­ний про­мiнь не ося­яв їй об­лич­чя в час смерт­ний.

Нi од­на рiд­на щи­ра ру­ка не стис­ну­ла їй ру­ки.

Над нею схи­ли­лись тiльки поп­со­ва­нi не­во­лею й грi­хом об­лич­чя.

Це бу­ли об­лич­чя та­ких без­щас­них, як i во­на… хоч i не та­ких прек­рас­них i чис­тих ду­шею.

Тихо, i тяж­ко, i сум­но без мi­ри за­ти­ха­ла й за­тих­ла пiс­ня пок­ривд­же­но­го людсько­го жит­тя.

Без сон­ця за­тих­ла, i те, що тво­ри­ло ту пiс­ню, схо­ва­ло­ся в зем­лi пiд не­ве­лич­кою мо­гил­кою на ост­рож­но­му кладов­ищi.

Без сон­ця вмер­ла дiв­чи­на, i тiльки її мо­гил­ку цi­лує сон­це. Во­но свi­тить яс­но i доб­рим i злим; свi­тить i на її могилк­у, i Ро­ма­но­вi в да­ле­ко­му Си­бi­ру, i тим, що вiд­бу­ва­ють ка­ру за йо­го мор­ду­ван­ня, i тим, ко­го су­дять, i тим, хто су­дить.