Серед темної ночі - Борис Грінченко

Але дiд Кар­по мах­нув ру­кою.

- Стривайте, стри­вай­те! - гук­нув до лю­дей. На мить усi спи­ни­ли­ся, а вiн зно­ву по­чав пи­та­ти Ро­ма­на:

- Романе! Приз­най­сь хоч те­пер! Твоє це дi­ло? Ро­ман од­ну мить мов­чав… Як блис­кав­ка швид­ка, про­май­ну­ла в йо­го го­ло­вi дум­ка: "Ви­яви­лось!.." Ко­ли приз­нається, мо­же, не ка­ту­ва­ти­муть. I вiн про­мо­вив хрип­ким, здав­ле­ним голос­ом:

- Моє… Ви­нен…

I враз учи­ни­ло­ся щось нез­ро­зу­мi­ле й нес­по­дi­ва­не, щось без мi­ри не­людське.

Натовп зно­ву ско­лих­нув­ся, за­ле­мен­ту­вав, за­вив… Десятк­и рук прос­тяг­ли­ся до Ро­ма­на, вир­ва­ли йо­го в тих, хто дер­жав, i штовх­ну­ли, ма­ло не ки­ну­ли йо­го ту­ди, прос­то в по­лум'я.

Чоловiк пiр­нув в огонь, щез у ньому, тiльки страш­ний крик оз­вав­ся звiд­тi­ля.

Але за мить вiн уже вис­ко­чив на­зад, дим­ля­чи, тлi­ючи оде­жею, во­лос­сям.

Але стрiв пе­ред со­бою не­са­мо­ви­тi, по-звi­ря­чо­му лю­тi об­личчя, i ду­жi не­ми­ну­чi ру­ки зно­ву ки­ну­ли йо­го в пек­ло.

Вiн так са­мо вис­ко­чив уд­ру­ге. Вiн уже го­рiв.

- Скаженi! Що ви ро­би­те! - скрик­нув Кар­по i, вхо­пив­ши вiд­ро во­ди, ви­лив на Ро­ма­на. Оде­жа по­гас­ла, тiльки ди­мi­ла.

Безщасний сто­яв i тру­сив­ся з бо­лю, з не­людсько­го стра­ху.

- I прав­да, - озвав­ся хтось, - на­що йо­го па­лить? Тiльки од­вi­чать бу­де­мо.

- А що ж, по­ми­лу­ва­ти йо­го, чи як? - кри­ча­ли iн­шi.

- Нам тре­ба, щоб вiн своє то­ва­рист­во ви­ка­зав, щоб гнiз­до вов­че ви­ду­ши­ти.

- Правда! Прав­да!

- Ну, дак чо­го ж ви ди­ви­тесь? Роз­зуй­те па­ни­ча гар­ненько та пог­рiй­те йо­му панськi нiж­ки - по­ки приз­нається…

Ще по­рад­ник не до­ка­зав до краю, а вже з Ро­ма­на стягнен­о об­го­рi­лi чо­бо­ти, хтось розг­рiб ку­пу жа­ру. Чет­ве­ро лю­дей ухо­пи­ло не­до­го­рi­ло­го чо­ло­вi­ка i пос­та­ви­ло бо­си­ми но­гами на жар. Мор­до­ва­ний пру­чав­ся, од­би­вав­ся, зви­вав­ся, як вуж, у ру­ках у своїх во­ро­гiв, але в на­тов­пу бу­ла бiльша си­ла, нiж у нього са­мо­го. I в той час, як но­ги йо­му го­рi­ли, йо­го страш­нi з му­ки очi ба­чи­ли пе­ред се­бе спо­кiй­ну Де­ни­со­ву пос­тать…

- Признавайсь! Ти по­пе­ре­ду крав ко­нi?

- Я.

- Хто в те­бе то­ва­ри­шi бу­ли?

- Я сам! Все, що у вас бу­ло по­пе­ре­ду кра­де­но, все то я сам!.. Все!.. Нi­ко­го то­ва­ри­шiв не бу­ло!.. Пус­тiть ме­не!.. Пус­тiть!..

Те страш­не "Пус­тiть!" по­ко­ти­ло­ся да­ле­ко, i йо­го по­чув Зiнько. Так тра­пи­лось, що вiн са­ме в цей час був да­ле­ко - то ко­ло ха­ти, то бi­ля сто­гiв, ук­ри­ва­ючи їх мок­ри­ми ряднам­и, i нi­чо­го не знав про Ро­ма­на. По­чув­ши те­пер те нелюдс­ьке "Пус­тiть!", вiн ки­нув­ся крiзь на­товп, роз­ки­да­ючи, валяю­чи лю­дей.

Роман, бо­си­ми но­га­ми на жа­ру, бив­ся в ру­ках у своїх ка­тiв, а Де­нис сто­яв про­ти йо­го i мовч­ки ди­вив­ся.

Одним ско­ком Зiнько штовх­нув двох од Ро­ма­на, а двоє дру­гих з нес­по­дi­ван­ки пус­ти­ли мор­до­ва­но­го з рук. Вiн вис­кочив з жа­ру.

- Каїне прок­ля­тий! - крик­нув Зiнько на Де­ни­са.- Бра­та вби­ваєш! А ви, ду­шо­гу­би! - по­вер­нув­ся до лю­дей.- Ка­тю­ги! Що ви ро­би­те? Чи ви бо­га за­бу­ли й со­вiсть? Геть, звi­рi лю­тi, бо пер­шо­го, хто йо­го зай­ме, я са­мо­го ки­ну в по­лум'я.

Вражене стов­пи­ще на мить при­тих­ло. Але тiльки на мить.

- Що ви йо­го слу­хаєте? Та­ко­го вов­цю­гу жа­лi­ти? Пе­чiть, по­ки ви­ка­же всiх!

I знов штовх­ну­ли Ро­ма­на, i вiн упав ру­ка­ми прос­то на жар…

I враз стов­пи­ще мов роз­би­лось над­воє, про­пус­ка­ючи ко­гось, хто бiг сю­ди, мов йо­го гна­ла якась над­мiр­на си­ла. Дiв­чина, за­ди­ха­на, з роз­ма­яним од дов­го­го й швид­ко­го бi­гу во­лос­сям, вис­ко­чи­ла пе­ред по­же­жу… Ро­ман пiд­во­див­ся з ог­ню… Не­са­мо­ви­тi очi, змi­не­не тяж­ким бо­лем об­лич­чя, по­чор­нi­лi го­ло­ва й ру­ки, цi страш­нi, пе­че­нi, пош­муг­ля­нi в бо­ротьбi кри­ва­вi ру­ки, а з них ви­сi­ла об­го­рi­ла шку­ра…

Голос вир­вав­ся з гру­дей з над­людською си­лою, покриваюч­и i го­мiн стов­пи­ща, i гу­гот по­же­жi од­ним не­са­мо­ви­тим, бо­же­вiльним кри­ком - i дiв­чи­на впа­ла, як мерт­ва, до­до­лу, пiд но­ги стов­пи­ще­вi.

Епiлог

Троє суд­дiв, про­ку­рор i су­до­вий сек­ре­тар по­сi­да­ли за дов­гий стiл, пок­ри­тий чер­во­ним сук­ном. Лi­во­руч од їх, на двох м'яких ка­на­пах, си­дi­ли при­сяж­нi. Прос­то суд­дiв тро­хи да­лi по­сi­ла пуб­лi­ка: кiлька пан­но­чок i па­нiй, двоє-троє па­ничiв, який­сь пан з га­зе­ти, кiлька мi­щан… Пра­во­руч стоял­о зроб­ле­не з де­ре­ва щось пiд­хо­же до клiт­ки з дво­ма загор­одками; в од­нiй бу­ло ще по­рожньо, а в дру­гiй, зi­пер­шись на пульт, си­дiв обо­ро­нець од су­ду.

Звелено ввес­ти об­ви­ну­ва­че­них.

Первий увiй­шов ви­со­кий кре­мез­ний чо­ло­вiк у сi­рiй ре­штантськiй ку­ци­нi, з чор­ною, в тюр­мi за­рос­лою, бо­ро­дою. Увiй­шов i став рiв­но, вип­рос­тав­шись, як сол­дат на мушт­рi. Сил­ку­вав­ся три­ма­ти­ся не­по­руш­не, але но­го очi тур­бот­но пе­ре­бi­га­ли вiд суд­дiв до при­сяж­них i зно­ву до суд­дiв.

За їм увiй­шла дiв­чи­на. На­су­ну­та на­пе­ред хуст­ка лед­ве да­ва­ла ба­чи­ти ху­де, зму­че­не об­лич­чя; її очi ди­ви­ли­ся до­долу, i дов­гi вiї ви­раз­но ля­га­ли на бi­лих як бiль що­ках. Нер­во­во зак­ри­ва­ла свої схуд­лi гру­ди гид­кою сi­рою ре­штантською сви­тою.

Питають їх про iм'я. Йо­го звуть Ро­ман Си­ваш, її - во­на ка­же: "Ле­ван­ти­на", - суд­дя вип­рав­ляє: "Ва­лен­ти­на", - Тополiвна­.

Вибрано при­сяж­них: двох му­жи­кiв, чо­ти­ри мiськi кра­марi, а то якiсь пан­ки-уря­дов­цi. Сек­ре­тар чи­тає про обвин­увачених - чим во­ни вин­нi.

Розказується все по­ря­ду: як Ро­ма­на Си­ва­ша пiй­ма­но на пiд­па­лi, як сам вiн приз­нав­ся в зло­чинст­вi, та ще й у то­му, що крав ко­нi. Ма­ють су­ди­ти йо­го за пiд­пал i за ко­нi.

Валентина То­по­лiв­на до­по­ма­га­ла йо­му. Це бу­ло вид­ко ось iз чо­го. Во­на му­си­ла бу­ти в го­ро­дi, у ха­зяїна в най­мах, а опи­ни­ла­ся в Диб­лях на по­же­жi. Там її так ура­зи­ло мордування над Ро­ма­ном Си­ва­шем, що впа­ла неп­ри­том­на i з мi­сяць бу­ла пiс­ля то­го хво­ра. Дос­лiд­жу­ючи спра­ви Сивашево­ї, слiд­чий нат­ра­пив на цю по­дiю i ви­яс­нив, що То­по­лiв­на бу­ла ко­хан­кою Си­ва­ше­вi, що її ба­че­но раз у раз iз ним, що во­на жи­ла в Стру­кiв, бу­ла зла на них, бо во­ни не вiд­да­ли їй усiх за­роб­ле­них гро­шей; зна­ючи все в дво­рi у їх, мог­ла про­вести ту­ди Си­ва­ша на пiд­пал. Дiй­шов­ши до цього висновк­у, слiд­чий зве­лiв заб­ра­ти То­по­лiв­ну до тюр­ми, ско­ро во­на оду­жа­ла, i оце те­пер ма­ють її су­ди­ти.

Роман Си­ваш ка­же, що вiн ви­нен, але сам вiн, бiльше нi­ко­го з ним не бу­ло. Хоч йо­го то­дi мор­до­ва­но так, що по­тiм два мi­ся­цi в лi­кар­нi гоєно, але й то­дi, i те­пер вiн ка­же од­но: тiльки вiн сам i ви­нен, бiльше нiх­то.

Левантина То­по­лiв­на ка­же лед­ве чут­ним го­ло­сом, що во­на не вин­на.

Приводять свiд­кiв. Се­ред їх не­ма нi од­но­го, хто мiг би ска­за­ти щось доб­ро­го про Ро­ма­на або про Ле­ван­ти­ну. Слiд­чий дбає про те, щоб об­ви­ну­ва­че­но, а не прос­те, щоб виявл­ено не­вин­нiсть тих, ко­го вiн по­си­лає на суд.

Перший свi­док - Де­нис Си­ваш. Суд