Серед темної ночі - Борис Грінченко

Тим ча­сом Де­нис ки­нув га­си­ти, бо вже й без нього народ­у тов­пи­лось ба­га­то, та й сiп­нув сва­та Ма­ной­ла за ру­кав:

- Треба па­лiїв шу­ка­ти. Це не­ми­ну­че пiд­пал. Го­рi­ло так яс­но, що скрiзь бу­ло вид­ко, як удень. Во­ни по­ча­ли ди­ви­ти­ся, чи не вид­ко де слi­дiв. Бi­ля са­мої клу­нi вже нi­чо­го не мож­на бу­ло ро­зiб­ра­ти, бо скрiзь по­за­топ­ту­ва­ли лю­ди. Во­ни вiдiйш­ли тро­хи да­лi - Де­нис до го­ро­дiв на­низ, а сват Ма­ной­ло до сад­ка - i по­ча­ли при­див­ля­ти­ся.

- Ось! Ось! - крик­нув ураз Ма­ной­ло. Де­нис пiд­бiг до ньо­го. На си­рiй вiд осiнньої вог­кос­тi зем­лi ви­раз­но витискалися ­слi­ди па­ри го­ро­дянських чо­бiт на кри­вий ко­пил, з висок­ими кор­ка­ми.

У Де­ни­са й очi зас­вi­ти­лись, як вiн по­ба­чив їх. Вiн по­бiг до­до­му i при­нiс лiх­тар. Пильну­ючи слi­ду, пiш­ли за ним аж до пе­ре­ла­зу в Стру­кiв са­док. За­зир­ну­ли че­рез пе­ре­лаз - слiд i там. Де­нис, пос­пi­ша­ючись, пе­рес­ко­чив че­рез пе­ре­лаз, во­ни пе­рей­шли увесь Стру­кiв са­док, то­дi Си­ва­шiв i на­рештi пе­ре­лiз­ли на Си­ва­шiв тiк. Слiд iшов че­рез тiк на­че до во­рiт, що бу­ли з то­ку в про­ву­лок, але то­дi ви­раз­но заверт­ав до Си­ва­ше­вої клу­нi, об­хо­див її кру­гом i зни­кав пе­ред во­рiтьми з неї. У клу­нi хлi­ба вже не бу­ло, во­на бу­ла незамк­нена, але Де­нис доб­ре пам'ятав, що вiн за­мiс­то зам­ка залож­ив кi­лок. Те­пер кi­ло­чок бу­ло ви­тяг­не­но, - вид­ко бу­ло, що во­ро­та вiд­чи­ню­ва­но.

- Бачите? - по­шеп­ки ка­зав Де­нис.- Вiн тут. Хо­тiв утек­ти во­рiтьми в про­ву­лок, та, ма­буть, або нас з Зiньком на то­ку по­ба­чив, або вже лю­ди про­вул­ком бiг­ли, дак вiн завернувся­ та сю­ди й схо­вав­ся. Я пос­тою тут, а ви бi­жiть лю­дей кли­чте!

Манойло по­бiг, а Де­нис на­ки­нув зно­ву во­ро­та i за­ло­жив кiл­ком. Вiн був цiл­ком пев­ний, що пiй­мав зло­дiя, i бо­яв­ся, щоб той, од­ра­зу ви­хо­пив­ши­ся, не втiк у йо­го з рук.

Манойло по­вер­нув­ся не­за­ба­ром, ве­ду­чи за со­бою чо­ловiка п'ять лю­дей.

- А що? Де? Як? - пи­та­ли­ся всi.

- Тут вов­чик! Пiй­мав­ся! - ка­зав Де­нис.- Увi­ходьте обережн­о, щоб не вис­ко­чив.

Не ду­же вiд­чи­ня­ючи во­ро­та, всi пов­вi­хо­ди­ли i зно­ву їх за­чи­ни­ли. То­дi по­ча­ли об­див­ля­ти­ся скрiзь у клу­нi. Нi­ко­го не бу­ло вид­ко.

- Шукайте в со­ло­мi! - ска­зав Де­нис.- Свi­тiть лиш!

Почали роз­ки­да­ти со­ло­му, топ­та­ти­ся по нiй, - нi­ко­го не бу­ло.

- Що за знак? - зди­ву­ва­ли­ся лю­ди.- От­же, чи не помиливс­я ти, Де­ни­се?

Але Де­нис пев­ний був, що не по­ми­лив­ся.

- А от хо­дiм ту­ди! - ска­зав вiн i по­вiв лю­дей у най­дальший ку­ток, де теж ле­жа­ла ку­па со­ло­ми. Ма­ной­ло при­свiтив, а Де­нис од­ки­нув верх­нiй шар со­ло­ми. Пе­ред шукач­ами за­чор­нi­ла людська спи­на й го­ло­ва. Чо­ло­вiк ле­жав ниць, урив­ши­ся в со­ло­му, схо­вав­ши об­лич­чя в ру­ки.

- Ану лиш ус­та­вай! - крик­нув Де­нис i вда­рив не­вi­до­мо­го чо­бо­том у бiк.

Той здриг­нув­ся, але не встав.

- Треба йо­го звес­ти, - ска­зав Тон­ко­но­жен­ко i вдвох iз Де­нисом ухо­пив чо­ло­вi­ка пiд гру­ди, зво­дя­чи йо­го на но­ги. Не­вi­до­мий не пру­чав­ся, але й не вста­вав, а був здо­ро­вий, i во­ни вдвох лед­ве зду­жа­ли пос­та­ви­ти йо­го. Вiн сто­яв, але не вiд­ту­ляв вiд об­лич­чя рук.

- Чи ба! Не­на­че дiв­ка на сва­тан­нi, за­со­ро­мив­ся! - ска­зав Де­нис.- Ану-бо по­ка­жiться, па­ни­чу, якi ви єсть! - I вiн враз iр­во­нув йо­му ру­ки вiд об­лич­чя.

Тодi вiдс­ту­пив ура­же­ний: пе­ред ним сто­яв Ро­ман.

- Е-ге-ге! Та це Ро­ман! - скрик­нув Ма­ной­ло, а за ним i iн­шi лю­ди.- Дак он хто! Ну, вов­чи­ку-бра­ти­ку, те­пер по­пав­ся!

- Чого ви до ме­не при­че­пи­лись? - оз­вав­ся Ро­ман хрип­ким го­ло­сом, див­ля­чи­ся не­са­мо­ви­тим пог­ля­дом.- Що я вам iз­ро­бив? Я нi­чо­го не знаю… Я прий­шов у се­ло i тут хо­тiв за­ночувати.

- Добре! Доб­ре! Ко­ли ти не знаєш, то ми то­бi по­ка­же­мо, що ти зро­бив. Хо­дiм лиш!

Кiлька рук ухо­пи­ло йо­го мiц­но i по­тяг­ло з клу­нi - до по­жежi.

Вiн не пру­чав­ся, йшов, пе­ре­ла­зив че­рез пе­ре­ла­зи, але ча­сом ка­зав:

- Пустiть ме­не до батька… Я прий­шов до батька i заночува­в у клу­нi…

- Еге! - глу­зу­ва­ли з нього.- Був би ж у ха­ту йшов, а не в клу­ню!.. Ко­ли за батька оз­вав­ся!.. А то так не знав, чи є в йо­го батько.

Як во­ни пiд­во­ди­ли Ро­ма­на до по­же­жi, то вже всю клу­ню об­нi­мав огонь, i во­на па­лах­ко­тi­ла до тем­но­го не­ба велич­езним ог­ня­ним стов­пом. Ма­ленька по­жар­ка бриз­ка­ла на неї то­ненькою те­чiй­кою во­ди, i та во­да, нi­чо­го не погасивши­, за­раз же бра­ла­ся па­рою i зни­ка­ла вку­пi з ди­мом у по­вiтрi. Кiлька душ чiп­ля­ли дво­ма га­ка­ми за клу­ню, силкую­чися її роз­тяг­ти, але нi­чо­го не по­ма­га­ло­ся, бо су­хе, пересипа­не со­ло­мою де­ре­во го­рi­ло, упав­ши ку­пою на зем­лю.

- Бережись! Бе­ре­жись! - роз­ко­ти­ли­ся се­ред стов­пи­ща пе­ре­ля­ка­нi го­ло­си.

Пiдгорiлi крок­ви зат­рi­ща­ли з од­но­го бо­ку, вся пок­рiв­ля враз скри­ви­ла­ся на­бiк, по­су­ну­лась од­ним при­чiл­ком униз, спи­ни­ла­ся на хви­ли­ну, по­тiм стра­шен­но зат­рi­ща­ла з дру­гих бо­кiв i про­ва­ли­лась на­низ, усе­ре­ди­ну, роз­ва­ляв­ши стi­ни сто­до­лi. Бух­нув дим чор­ною хма­рою, пок­ри­ва­ючи со­бою й по­лум'я; на всi бо­ки по­вi­яло ряс­ним до­щем величезни­х iс­кор, шмат­кiв го­рю­чої со­ло­ми, роз­ки­да­ючи їх на лю­дей i по­за лю­дей. Стов­пи­ще опи­ни­ло­ся се­ред за­вi­рю­хи, ди­му й iс­кор, за­ле­мен­ту­ва­ло, зак­ри­ча­ло й ша­рах­ну­ло геть. Але по­лум'я вже зно­ву зви­ва­ло­ся ви­со­ко, жар­ко ли­жу­чи чор­нi че­люс­тi вно­чiшнього тем­но­го не­ба. Дим роз­вi­яв­ся, i лю­ди зно­ву на­су­ну­ли ближ­че, га­ла­су­ючи, кло­по­чу­чись i нi­чого путнього не роб­ля­чи, без­си­лi щось iз­ро­би­ти. В цю мить по­зад їх за­гу­ка­но:

- Пустiть! Пус­тiть!.. Па­лiя ве­де­мо. I, про­тис­ка­ючи­ся по­мiж на­тов­пом, куп­ка лю­дей ви­тяг­ла Ро­ма­на аж до са­мо­го вог­ню.

- Хто це?.. Хто?.. Ро­ман?.. Си­ва­шен­ко Ро­ман! - по­чувсь крик, i лю­ди, за­цi­кав­ле­нi й роз­лю­то­ва­нi, на­су­ва­ли ближ­че, щоб по­ди­ви­ти­ся на зло­чин­ця. Тон­ко­но­жен­ко з Ма­ной­лом пос­та­ви­ли Ро­ма­на са­ме пе­ред ог­нем. Ста­рий, увесь си­вий, дiд Кар­по став пе­ред Ро­ма­ном.

- Романе! - ска­зав вiн, по­ка­зу­ючи на по­же­жу.- Чи твiй то грiх?

- Нi.

- А хто ж би то зро­бив, ко­ли б не ти? Приз­на­вай­ся, твiй то грiх?

- Нi.

Враз, зов­сiм з дру­го­го бо­ку, по­чу­ли­ся якiсь кри­ки, i ску­довчений, за­ди­ха­ний чо­ло­вiк ви­бiг на­пе­ред, ре­пе­ту­ючи:

- Конi по­ве­де­но!.. Ко­нi!..

- Конi?.. Якi ко­нi? Що ти ка­жеш? - оз­ва­ли­ся навк­ру­ги.

- Троє ко­ней… У Па­на­са… Ви­ве­ли й по­да­лись… На­шi по­бiгли вер­хи навз­до­гiн.

Люди на мить за­тих­ли. То­дi мов бу­ря вда­ри­ла своїм ду­жим кри­лом по хви­лях, i за­рев­ли во­ни, за­шу­мi­ли - так ураз оз­ва­ло­ся, за­га­ла­су­ва­ло, за­ле­мен­ту­ва­ло, лю­ту­ючи, стовпищ­е:

- Дак он во­но що!.. Цей па­лить, а тi тим ча­сом ко­нi ве­дуть!.. Убить йо­го!.. Як со­ба­ку!..

Розлютована юр­ма на­су­ва­ла на Ро­ма­на, а двоє здоровенни­х чо­ло­вi­кiв мiц­но дер­жа­ло йо­го. Чер­во­нi вiд по­лум'я об­личчя, по­ви­ря­чу­ва­нi страш­нi очi, стис­не­нi в ку­лак ру­ки… ще мить - i ки­ну­лись би всi,