В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

— Тільки ж видати її я вам ніяк не можу, акта про списання не складено. Хай майор накаже його списати. Враз спишемо, й беріть тоді хоч і все разом. Але ж фарбувати його нема чим.

— А червоне чорнило? — сказав Шевченко. — У мене є непочата велика пляшка. Лідія Андріївна перед від'їздом подарувала.

— А що ж! Воно підходяще! Та небагато нафарбуєш одною пляшкою, навіть коли вона така, як від шипучого... От у Лаврентьева в канцелярії пляшок з двадцять без діла стоїть. Мабуть, дасть вам одну-дві пари.

Довелося розповісти Лаврентьеву про наступну облаву.

— Здорово вигадали! — сказав він, крекнувши від задоволення. — Мозковито! Начальство медом не годуй, а дай випити. Та й нудно ж тут, прости Господи, панам офіцерам! У місті киятри різні, та бали, та знайомих сила, а тут раз-два — і усе. Діло їх молоде. Хай настріляють сірих та до киргизів поїдуть. Нап'ються, нагуляються, а вам обом полегшення буде. Може, знов тебе до мене на фатеру відпустять.

Поміркувавши і щось підрахувавши в думках, Лаврентьев пообіцяв аж чотири пляшки червоного чорнила й запропонував принести всю білизну до нього в хату.

— Жінка моя її й випере, і пофарбує, і прапорців пошиє хоч п'ять тисяч, — додав він.

Все ніби було вже добре, але побачити Мешкова того дня не пощастило, він поїхав у найближчу фортецю за шістдесят верст і повернувся другого ранку, бо через вовків ніхто не наважувався їздити степом поночі.

ЗІнаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.

209

— Ото невдача! — бідкався Козловський. — Завтра знов муштра. Розмовляй тоді із Степановим або з Глобою, щоб дав увольнительну.

Єдине, що встигли вони зробити в останній день Різдва, це добре почастувати каптенармуса, забрати сіті й заховати частково на горищі, а частково у своїх речових шафках разом з торбинкою шилець.

Ці турботи відвернули увагу Шевченка від того, що робилося в казармі. В перший день Різдва солдати понапивалися. Потім одси-палися після довгих місяців муштри. Але на другий і на третій день у казармі стояв оглушливий гамір. Хмара їдючого махоркового диму клубочилася під стелею. Навіть літні статечні солдати перепилися. Усім на диво, один лише Козловський лишився тверезим. Посеред казарми чорноморський рибалка Костя Сахаджі витанцьовував неможливу суміш російської камаринської з англійською джигою, а севастопольський пекар Ткачук вистрибнув з кола йому назустріч з шаленим гопаком. Поки всі плескали в долоні, хрипко підспівуючи в такт танцю, п'яний Кузьмич допитувався в Тараса Григоровича з дивовижною настирливістю:

— Ні, ти мені напевно скажи: є Бог чи ні?

— Не знаю, Кузьмичу, чесно кажу, не знаю, — відповідав Тарас Григорович. І раптом, забувши обережність, люто додав: — Та коли б він був — хіба допустив би оце все?!

— Ать-два! Ать-два! — марширували другого ранку солдати і ретельно били землю підошвами.

Ноги Шевченка нестерпно боліли. Як завжди, за півгодини закалатало серце в грудях і почалася задишка. Хоч би на тиждень-два вирватися з казарми та підлікуватись. Але надія на облаву знов повисла на волосині. Все тепер залежало від того, чи згодиться Мєшков списати ще до загальної щорічної інвентаризації стару солдатську білизну.

Повернувшись додому, Мєшков довідався від денщика, що вчора до нього знов приходили "ті двоє, що клопочуться про полювання на вовків". Думка про полювання захопила майора. Він навмисно вийшов на плац, щоб поговорити з цим дивакуватим Шевченком, про якого чомусь так піклується і полковник Матвєєв, і генерал Федяєв, і інші начальники з Оренбурга. І коли Глоба нарешті скомандував: "Вільно!", і солдати закурили, Мєшков пішов через плац до поета.

Шевченко, побачивши коменданта, виструнчився.

— Здрастуйте, Шевченко, — підійшов до нього Мєшков. — Ви вчора знов заходили до мене?

— Здравія бажаю, ваше скобродіє! Так точно, заходив з Козлов-ським.

І коротко розповів Мешкову про їхнє прохання.

— Хочемо влаштувати пристойне частування для панів офіцерів і нагоничів сито нагодувати; коли прапорці обійдуться нам дешево — більше залишиться на ром та шипуче, на ікру та на баличок, — при цьому в очах Шевченка блиснув іронічний вогник, який він одразу ж і приховав, опустивши очі. Навіть примітивний Мешков мимоволі усміхнувся.

— Ох, і штукарі ви обоє, як я бачу! А більш нічого вам не треба?

— Так точно: багато ще чого треба, ваше скобродіє. По-перше, треба за два дні до полювання денщика покійного генерала, рядового Гордєєва, послати в аул. Кухар він, як ваше скобродіє добре знає, першорядний. Ну, й сани, й коняка потрібні, щоб горілку, чувал борошна, посуд та весь інший припас до аулу приставити, а також і прапорці, рушниці, картеч та все інше мисливське приладдя, а крім того, зробіть божеську милість — видайте на всіх нагоничів сухий пайок на день полювання, а ми до всіх цих харчів додамо горілки та іншого частування і нагодуємо людей смачно і досхочу.

— Здорово ви це придумали! — усміхнувся Мєшков. — Добре. Зробимо. І вас із Козловським від Нового року до облави від строю звільнимо, щоб ви могли спокійніше все підготувати. Зайдіть по обіді до канцелярії, наказ буде готовий, і дійте. Добре іноді внести трохи різноманітності в наше нудне життя, — додав він, привітно кивнувши Тарасу Григоровичу, і пішов далі.

Стару білизну списали наступного дня, Козловський із Шевченком склали її в лантухи і потягли в слобідку до Лаврентьєвих. Писарева жінка, весела цокотушка з-під Полтави, одразу заходилася її прати, фарбувати й прасувати.

Тепер вже вся фортеця знала про облаву. Жінки раділи: тепер можна буде спокійно спати і не думати, що вночі вовки залізуть до корови або передушать курей та качок. Солдати мріяли потрапити в нагоничі і просили Шевченка, щоб їх записали. Але Шевченко всім відповідав, що не він, а сам комендант складатиме список. Тоді солдати кинулися до Лаврентьева, частували його горілкою і запевняли, що вдома були найдосвідченішими мисливцями і стрільцями.

— Гм! — говорив Лаврентьев, іронічно скосивши одне око на якого-небудь п'яницю з тремтячими руками. — А чого ж ти, голубе, так мало вибив на стрільбищі? І на що ти тепер здатний, коли в тебе он руки трусяться?

— Сатана! Гадина! — лаялися потай солдати. А в вічі запобігливо посміхалися: — Та що ви, Родіоне Панасовичу! Тоді буран був, очі снігом запорошило. Я вам вовчу шкурку на комір...

Лаврентьєв невиразно хмикав:

— Добре. Комендант вирішить... Моє діло маленьке, але слівце замовиш можу.

Ввечері в казармі розплутували сіті. Довелося розрубати їх сокирою на шматки, кожен на кілька сажнів завдовжки. Біля кінців шматка сідали солдати і починали шильцем розв'язувати петлю за петлею, потроху посуваючись до середини. Потім готові шнури змотували в клубки.

За роботою точилися розмови про полювання. Розповідали різні мисливські пригоди, пережиті в минулому або чуті від батьків, дідів та односельців. А якось, коли розмови ущухли, Шевченко заспівав пісню. Солдати спочатку слухали, потім почали неголосно підспівувати, і сталося так, що відтоді кожного вечора, замість лайки і брудних дотепів, співали вони хороших пісень і за тиждень сам собою склався хор. Співали й українських, і російських пісень, і суворі сибірські казання про Єрмака та про Байкал-море. Старі солдати не пізнавали казарми і здивовано казали один одному:

— Дивна річ: ніби від пісень люди на людей стали схожі й життя робиться легшим.

А коли, наспівавшись, солдати вкладалися спати, то один, то другий підсідав до Шевченка і починав тиху розмову або розповідав йому своє минуле і скорботні події, які привели його сюди. Тарас Григорович слухав уважно. Він умів не просто слухати, а викликати у свого співрозмовника бажання висловити все, що важким тягарем лежало на серці

Всі ці трагічні оповідання Шевченко не забував. Вони стали тим невичерпним джерелом, з якого до самої смерті черпав він теми для своїх повістей і поем. Усе частіше з'являвся в них образ парубка відданого в солдати тому, що боровся він за своє родинне гніздо, за кохану жінку або наречену.

Кожного дня зранку Шевченко відносив до Лаврентьєва готові шнури і там допомагав писаревій жінці нашивати на шнур пофарбовані прапорці. Так минув тиждень. Готових прапорців було вже дві тисячі п'ятсот. Ганчірок ще лишилось багато, але чорнило вийшло.

— В чихавзі є хороша жовта фарба в порошку, — сказав Кобзареві Лаврентьєв. — Якщо до неї додати червоного чорнила, вийде ще з тисячу прапорців, а може, й більше.

Але Шевченко не знав, а Козловський не був певний, бояться вовки жовтогарячих прапорців чи ні. Обговорювали це питання ввечері всією казармою, і, коли сибіряки, білоруси та степовики одноголосно сказали, що жовтогарячий прапорець такий же страшний для вовка, як і червоний, знов пішов Тарас Григорович до коменданта і повернувся з дозволом узяти фарбу і ще дві пляшки червоного чорнила.

Вийшли прапорці сліпучо-яскравими. Готовий шнур з прапорцями намотали на кілька довгих і тонких полін, і склали на горище. П'ятого січня відправили в аул величезні обплетені лозою сулії горілки і ящики з посудом, позиченим в попаді та в писаря. Шевченко повіз увесь цей вантаж двома саньми з кухарем Гордєєвим, бо довірити горілку Козловському Тарас Григорович все-таки не наважився. Горілку сховав у себе Джантемир, а Гордєєв залишився в аулі пекти пироги й готувати частування.

Шостого було свято. Вранці після церкви фельдфебель Лаптєв прочитав у казармі список нагоничів. Виступити з Орська вони мусили сьомого січня о пів на п'яту ранку.

Облогу улоговини треба було завершити до світання. Котки з шнурами та прапорцями навантажили на троє саней з цілою горою хмизу на той випадок, коли б біля Орі трапилися місця, де немає ані кущів, ані тривких очеретів, на які можна було б начепити шнур з прапорцями. Навішуванням шнура повинен був керувати Козловський. З ним їхало шестеро помічників, крім трьох візників. Усі вони заготували собі смолоскипи зі смолистого соснового коріння або нав'язали на залізні прути жмути клоччя, насиченого олією і смолою. Коли смолоскипи заграли в темряві своїми сліпучими жовтогарячими гривами, маленька валка вирушила в путь.

Коні насторожено стригли вухами, чули вовків. Майже одночасно з саньми виступив з фортеці і загін нагоничів теж з ліхтарями і смолоскипами.

Ніч була зоряна.