Син сонця - Джек Лондон

Рев могутнього прибою дедалі зростав, проте лагуна все ще лежала гладенька, мов дзеркало. На піску, де стояв будинок Парлі, усе завмерло. Не було нікого видно ані біля повіток на човни й на копру, ані біля комор з мушлями.

- Я не від того, щоб підняти якорі та вийти в море,- сказав Гриф.- І так би й зробив, якби тут було відкрите море. Але нам стоять на перешкоді з півночі й зі сходу оті ланцюги коралових островів. То, мабуть, найбезпечніше сидіти вже тут. Як ви гадаєте, Ворфілде?

- Я згоден з вами, хоч лагуна в бурю - це не якесь там озерце з млинком. Цікаво, звідки наскочить вітер. Гляньте! Одну копрову повітку Парлі вже змело.

Вони побачили, як пінява хвиля підняла й завалила очеретяну повітку, а тоді перекотилася через піщаний вододіл у лагуну.

- Перехопилася! - скрикнув Малгол.- На початок не погано. Онде знов іде!

Нова хвиля підкинула вгору знівечену повітку й гепнула на пісок. Третя хвиля розтрощила її на друзки й понесла до лагуни.

- Коли б швидше буря, то, може, хоч похолоднішає,- пробурчав Герман.- Я вже не годен дихати. З біса гаряче. Я розпарений, мов грубка.

Важким ножем він розрізав кокосовий горіх і випив з нього сік. Решта всі теж узялися до горіхів, а тим часом у них на очах хвиля зруйнувала одну комору на мушлі старого Парлі. Барометр показував 29,50.

- Мабуть, ми дуже близько до центру низького тиску,- бадьоро зауважив Гриф.- Я ще ніколи не трапляв в осереддя урагану. Воно й вам цікаво, Малголе. Коли зважити, як швидко падає барометр, то має бути ураган великий.

Капітан Ворфілд аж зойкнув, і всі повернулися до нього. Він дивився в бінокль уздовж лагуни в південно-східному напрямку.

- Оно йде,- сказав він спокійно.

Їм усе було видно і без біноклів. Лагуну немовби вкрила якась дивна летюча кирея. Наближаючись, вона пригинала кокосові пальми, що росли вокруж атолу, і несла хмару зірваного листя. Там, де вихор торкався водяної поверхні, темніла побрижена смуга, а попереду, немов гінці, раз по раз зринали темні омахи хвиль. Далі, на чверть милі завширшки, сунула ясна, гладенька смуга води. Тоді знов темна смуга вітру, а поза нею вже вся лагуна кипіла й клекотіла білою піною.

- Що то за смуга, така ясна? - запитав Малгол.

- Штиль,- відповів Ворфілд.

- Але ж він посувається так швидко, як і той вітер,- заперечив Малгол.

- Мусить, а то вітер його наздожене - і штилю не буде. Це подвійний шквал. Колись я вже бачив такий коло Саваї. Теж подвійний. Хлясь! Гепне нас, заспокоїться, й стане тихо, а тоді знов як хлясне. Тримайтеся! Зараз налетить. Дивіться на «Роберту»!

«Роберту», що стояла найближче до вітру на послаблених ланцюгах, підняло, мов соломинку. Потім шарпнуло, крутнуло провою проти вітру, а ланцюги враз натяглись. Шхуна за шхуною, а серед них і «Малагіні», підхоплювані вихром, зривалися з місця й різко спинялись, напнувши якірні ланцюги. Коли «Малагіні» шарпонулася на якорях, Малгола й декотрих канаків збило з ніг.

А потім усе стихло. До них дійшла летюча смуга штилю. Гриф запалив сірника - вогонь навіть не блимав у тихому повітрі. Панував тьмавий присмерк. Хмарне небо, що вже кілька годин спускалося дедалі нижче, тепер наче й зовсім лягло на море.

Налетів новий вихор, і «Роберта» знов нап’яла свої ланцюги, а так само й решта шхун. Біле розлютоване море кипіло й бризкало дрібними хвильками. Палуба «Малагіні» ходила ходором під ногами людей. Натягнені фали тарабанили по щоглах, і всі снасті деренчали, немов хтось дужий гупав по них кулаком. Проти вітру годі було дихнути. Малгол, що, як і інші, пригнувся під захистком рубки, зазнав цього на собі, ненароком обернувшись до вітру. В одну мить така глибінь повітря наповнила йому легені, що він мало не задихнувся, поки відвернув голову.

- Ну й диво,- сказав він, відсапуючись, але ніхто його не почув.

Герман та кілька канаків порачкували на прову кинути третього якоря. Гриф торкнув за плече капітана Ворфілда й показав на «Роберту». Вона сунула на них, тягнучи за собою кітви. Ворфілд гукнув Грифові в саме вухо:

- Ми теж зрушили!

Гриф кинувся до штурвала і крутнув його, скерувавши «Малагіні» ліворуч. Кинуто третій якір, і «Роберта», кормою наперед, просунула повз них ярдів за дванадцять. Вони помахали Пітерові Джі та капітанові Робінсону, що разом з матросом працювали на прові.

- Вони розбивають якірні ланцюги! - гукнув Гриф.- Зважились вийти в море. Та й мусять, коли якорі ковзаються.

- А ми тримаємось! - гукнув у відповідь Ворфілд.- Дивіться, «Кактус» нагнався на «Мізі»! Тепер їм край!

Досі «Мізі» трималася, але «Кактус» своїм тягарем зрушив її з місця, і обидві шхуни, зчепившися снастями, посунули по бурхливій пінявій воді. Видко було, як люди рубають снасті, силкуючись роз’єднати шхуни. «Роберта», звільнившись від якорів і наставивши клівер, прямувала до проходу на північно-західному кінці лагуни. Вони бачили, що їй пощастило вийти в море. Але «Мізі» і «Кактус» не змогли розпоїтися, і їх викинуло на кораловий берег за півмилі від проходу.

Вітер усе дужчав і дужчав. Щоб витримати його натиск, треба було напружити всю свою силу; рачкуючи по палубі проти вітру, людина знемагалася за кілька хвилин. Герман з канаками завзято працювали, прив’язуючи та прикріплюючи все, що можна було прикріпити. Вітер здирав і рвав з них тонкі сорочки. Люди ворушилися поволі, неначе їхні тіла важили тонни,- не випускали з руки опори, доки не хапалися за щось інше. Вільні кінці линв стояли поземо; вітер розскубував їх, відривав клоччя й ніс із собою.

Малгол торкнув за плечі своїх сусідів і показав на берег. Очеретяні повітки зникли, будинок Парлі хитався, мов п’яний. Вітер дув уподовж острова, і будинок був під захистком кокосового гаю. Але великі хвилі, що налітали з океану, підмивали й розхитували його підвалини. Будинок уже сповз з піщаного схилу і ось-ось мав завалитись. Острів'яни поприв’язувалися до кокосових пальм. Дерева не хиталися й не колихались, тільки, зігнувшись під напругою вітру, тремтіли, як