Син сонця - Джек Лондон

Не встиг він ще стямитись, як до нього підскочила Сепелі, та так моторно, що годі було такого й сподіватися від жінки завважки двісті шістдесят фунтів. Одною рукою вона вхопила Корніліса за комір сорочки, а другою підняла порося й під радісний рев своїх підданців по-королівському налупцювала Сонячне Пір’я.

Що мав робити Туї Туліфау? Довелося йому, вдаючи веселого, дивитись, як гонять його улюбленця. Сите його тіло горою лягло на мати і все аж тіпалося з реготу, достоту як у того Гаргантюа.

Коли Сепелі врешті покинула порося й міністра, падло підхопив промовець з навітряного берега. Корніліс уже зірвався й утікав, як порося влучило йому під коліна і збило з ніг. Увесь люд і військо з гвалтом та реготом прилучилося до забави. Хоч як крутився та кидався навсібіч колишній міністр, скрізь переймало його здохле порося. Він тікав між авокадо й пальми, наче переляканий кріль. Ніхто не торкався до нього руками, його мучителі давали йому дорогу, але весь час гналися за ним, і порося літало так швидко, як тільки встигали підхоплювати його людські руки.

Скоро погоня зникла на Дроковій стежці, Гриф із торгівцями рушив до королівської скарбниці. Минув день, і давно вже запав вечір, коли вони обміняли на металеві гроші останню фіту-айвську банкноту.

 

 

VIII

 

У лагідному присмерковому холодку якийсь чоловік виплив на човнику з берегових заростів і попростував до «Кантані». Човник був старий, нікчемний, і чоловік гріб дуже тихо, раз у раз спиняючись вичерпати воду. Матроси-канаки весело зареготалися, коли він підплив до шхуни й насилу переліз через поруччя. Чоловік був неймовірно брудний і якийсь ніби запаморочений.

- Можна мені сказати вам слово, містере Грифе? - запитав він сумно й покірливо.

- Тільки сядьте за вітер та трошки далі,- відповів Гриф.- Ще далі. Отак краще.

Корніліс сів на поруччя й обхопив голову руками.

- І справді,- сказав він.- Від мене тхне, як від недавнього бойовища. Голова мені болить, мало не лусне. В’язи мені скручено. Зуби хитаються в щелепах. У вухах наче джмелі гудуть. Мозок мій зрушив з місця. Я пережив землетрус та чуму, а з неба дощем сипалися свині.- Він замовк і зітхнув, аж застогнав.- Я бачив страшну смерть. Такої не міг би собі уявити жоден поет. Неприємно, щоб тебе зварили в олії, або з’їли щури, або роздерли дикі коні. Але щоб тебе забили здохлим поросям!..- Він аж здригнувся з того жаху.- Далебі, це переходить межі людської уяви.

Капітан Бойг виразно чмихнув носом і пересунув свого брезентового стільчика далі проти вітру.

- Я чув, що ви їдете до Япу, містере Грифе,- сказав Корніліс.- Я хочу попросити вас за дві речі: перевезіть мене та дайте чарку ірландського віскі, що від нього я відмовився у той вечір, як ви приїхали.

Гриф плеснув у долоні, і коли підійшов стюард-тубілець, загадав йому принести мила та рушника.

- Ідіть на бак, Корнілісе, та насамперед помийтеся,- сказав він.- Служник принесе вам штани й сорочку. До речі, поки ви ще не пішли, скажіть-но, як це вийшло, що ми знайшли в скарбниці більше металевих грошей, ніж було ваших папірців?

- Я тримав там і свої власні гроші, ті, що привіз з собою, аби було з чим починати.

- За затримку та інші збитки ми вирішили стягти гроші з Туї Туліфау,- сказав Гриф.- Отож лишок ми вам повернемо. Відрахуємо тільки десять шилінгів.

- А це за що?

- То ви думаєте, що здохлі поросята на деревах ростуть? Ми провели по книгах десять шилінгів, що їх заплачено за порося.

Корніліс здригнувся й кивнув головою:

- Далебі, я вдячний, що то було порося не за п’ятнадцять і не за двадцять шилінгів.

 

ПЕРЛИ СТАРОГО ПАРЛІ

 

 

I

 

Канак-стерничий крутнув кермо, і «Малагіні», повернувшись провою до вітру, вирівнялася. Її передні вітрила позвисали, кінці линв застукотіли в брезент, зашурхотіли хутко вибирувані талі, і шхуна нахилилася на другий бік, а її вітрила надулися на іншому галсі.

Хоч було ще дуже рано і віяв свіжий вітерець, але п’ятеро білих людей, що розташувалися на пів’юті, були ледве вдягнені. Девід Гриф та його гість, англієць Грегорі Малгол, мали ще на собі піджаки та китайські капці на босу ногу. Капітан з помічником були в тоненьких сорочках і простих парусинових штанях, а комірник усе тримав у руках сорочку й не хотів її вдягати. Піт виступав йому на чолі, і він спрагло підставляв голі груди проти вітру, що не приносив прохолоди.

- І вітер дме, але до чого ж парко,- поскаржився він.

- Що воно робиться на заході, хотів би я знати,- і собі докинув Гриф.

- Це ненадовго: вітер допіру почався,- сказав капітанів помічник, голландець Герман.- Він весь час міняється: то п’ять хвилин з одного боку подме, то десять з другого, а тоді годину звідкілясь інде.

- Щось таки буде, таки буде,- забідкався капітан Ворфілд, пальцями розчісуючи кущисту бороду й виставляючи підборіддя на вітер у марній надії знайти прохолоду.- Вже півмісяця, як погода сказилася. Три тижні не було доброго пасату. Все перемішалося. Вчора над захід сонця барометр став хибати, та й досі хибає, хоч люди тямущі кажуть, нібито це нічого не важить. А все ж мені таке не подобається. Нервує дуже, знаєте. Отак само барометр хибав тоді, як ми втратили «Ланкастера». Я був тоді ще учень, але добре те пам’ятаю. Новісіньке судно, на чотири щогли, сталева обшивка, перший рейс. Старому аж серце надірвалося. Сорок років плавав на суднах компанії. А після того випадку почав марніти й через рік помер.

Спека просто душила, хоч було вітряно і ще рано. Вітер тільки натякав на прохолоду, але не давав її. Якби не волога, то можна було б подумати, що він дме із самої Сахари. Не було ні юги, ні туману, тільки мрява далечина здавалась імлистою. Хмар, власне, теж не було,- лише якийсь тьмяний покрівець заслав небо, і сонце не могло пробитися крізь нього.

- Приготуйтеся! - спокійно й чітко наказав капітан Ворфілд.

Темношкірі матроси-канаки в коротеньких штанцях, дарма що розпарені, швидко прилаштувалися коло вітрил і талів.

- Круто під