Син сонця - Джек Лондон

то такий собі дивак. Мені навіть здається, що він трохи божевільний. У кожному разі, історія така. Парлі чистої крові француз, він сам мені якось казав, що приїхав з Парижа. Та й вимова в нього щиро паризька. Приїхав він сюди дуже давно. Узявся торгувати й усе таке інше. Так ото й утрапив на Гікігого. Торгівля тоді була не абищо. На острові жила яких сотня жалюгідних тубільців. Він одружився з їхньою королевою за тутешнім звичаєм. Коли вона померла, все лишилося йому. На людей напав кір, і вижило не більше, як душ дванадцятеро. Він годував їх і був їм королем, а вони працювали на нього. Ну, а перед смертю королева привела йому дочку Арманду. Коли їй було три роки, він одіслав її до монастиря в Папіїті. А як їй минуло сім чи вісім - відправив до Франції. Уявляєте собі становище? Тільки найкращий та найаристократичніший монастир у Франції був гідний дочки-одиначки короля й капіталіста в Паумоту. Ви ж бо знаєте, що французи не мають расових упереджень. Її виховано, як королівну, і сама вона мала себе за таку. До того ж вона вважала себе за білу й нічого лихого не підозрювала.

І от починається трагедія. Старий Парлі завжди був химерний та чудний, та ще й довго королював на Гікігого. Отож йому вроїлося, ніби воно таки все гаразд: він справді король, а дочка його - королівна. Коли Арманді вийшло вісімнадцять, він викликав її листом додому. Грошей у нього було достобіса, як то кажуть. Збудував він великий будинок на Гікігого і розкішне бунгало в Папіїті. Арманда мала приїхати поштовим пароплавом з Нової Зеландії, а він шхуною вирушив до Папіїті їй назустріч. Може б, він ще запобіг лихові на злість бундючним папіїтським дурням та плетухам, якби не ураган. Здається, це було того року, коли затопило Ману-Гугі і втонуло більше тисячі її мешканців.

Присутні притакнули, а капітан Ворфілд додав:

- Я плавав на «Сороці» під час тої бурі. Нас винесло на берег усіх чисто: і шхуну, й команду, і навіть кухаря. Ми застрягли за чверть милі від берега серед кокосових пальм біля бухти Тайога. А її ж вважають за безпечну гавань у всяку хвилю.

- Отже,- повів далі Гриф,- старий Парлі втрапив у ту саму бурю й на три тижні спізнився зі своїм капелюхом перлів. Його теж винесло на суходіл, і довелося підкладати потім під шхуну кругляки та з півмилі волокти її до води.

А тим часом Арманда була в Папіїті. Ніхто до неї но приходив у гості. За французьким звичаєм вона склала перші візити губернаторові та портовому лікареві. Вони її прийняли, проте жодної з дружин їхніх удома не виявилося, і візити їй вони не віддали. Бо ж Арманда не входила до їхньої касти, хоч сама про те й гадки не мала, і ото таким делікатним чином вони дали їй це на здогад. Був там ще на французькому крейсері веселий молодий лейтенант. Дівчина скорила його серце, але розуму він не втратив. Можете уявити, як усе те вразило молоду дівчину, витончену, вродливу, виховану, як аристократка, пересичену всім найкращим, що тільки можна придбати у Франції за гроші. Неважко вгадати кінець.- Гриф знизав плечима.- В їхньому бунгало був служник-японець. Він усе бачив. Казав, що вона повелась, як справжній самурай. Не метушилася, не кидалась, нестямно пориваючись умерти, а просто взяла стилет, спокійно приставила вістря до грудей і обома руками, поволі й певно встромила собі в серце.

Потім з’явився Парлі зі своїми перлами. Серед них, кажуть, була одна перлина вартістю в шістдесят тисяч франків. Пітер Джі її бачив і казав мені, що він сам за неї давав таку ціну. Старий тоді зовсім утратив глузд. Два дні його тримали в гамівній сорочці в Колоніальному клубі...

- Дядько його дружини, старий паумотець, розрізав гамівну сорочку й випустив Парлі на волю,- докинув комірник.

- Тоді старий Парлі почав бешкетувати,- повів далі Гриф.- Загнав три кулі в баламута лейтенанта...

- І той пролежав три місяці в лікарні,- додав капітан Ворфілд.

- Кинув чарку з вином губернаторові в обличчя, затіяв двобій з портовим лікарем, налупцював своїх служників-тубільців, потрощив усе в лікарні, зламав двоє ребер та дужку санітарові й утік. Подався просто до своєї шхуни з рушницями в обох руках - хай, мовляв, комендант поліції з усіма своїми поплічниками спробують заарештувати його - і отак поїхав собі до Гікігого. Кажуть, ніби він після того ніколи вже не покидав свого острова.

Комірник кивнув.

- Це було п’ятнадцять років тому, і він відтоді ні разу не виїздив.

- Тільки все збирав перли,- сказав капітан.- Божевільний старий, не інакше. Мені аж мурашки по спині бігають, як згадаю про нього. Сутий чаклун.

- Як-то? - здивувався Малгол.

- Та замовляє погоду, принаймні так кажуть тубільці. Спитайте-но в Тай-Готаурі. Гей, Тай-Готаурі! Як ти гадаєш, що робить з погодою старий Парлі?

- Те саме, що великий демон вітру,- відповів канак.- Я знаю. Як схоче, то зробить велику хвилю. Схоче, щоб не було вітру,- і не буде.

- Таки справжній відьмак,- сказав Малгол.

- Нема щастя в тих перлах,- не стерпів Тай-Готаурі, зловісно хитаючи головою,- Він каже, що продаватиме їх. Багацько шхун поприходило. Тоді він зробить велику бурю, і всім кінець буде. Ось побачите. Всі наші люди так кажуть.

- Тепер якраз буряна пора,- невесело засміявся капітан Ворфілд.- Вони не так-то вже й помиляються. Ось саме щось находить. Мені б легше було, якби «Малагіні» опинилася за тисячу миль звідси.

- Авжеж, старий трохи божевільний,- закінчив Гриф.- Я пробував його збагнути. Але в голові йому все плутається. Вісімнадцять років він думав тільки про Арманду. Часом він вірить, що вона ще жива, тільки не повернулася з Франції. Він і через це також не продає перлів. А ще він ненавидить білих. Ніколи не забуває, що вони вбили її, хоч здебільшого й забуває, що вона вмерла. Отакої! Де ж той ваш вітер?

Вітрила безсило позвисали над їхніми головами, і капітан Ворфілд щось сердито пробурчав. Спека, і так нестерпуча, без вітру просто приголомшувала. Піт заливав усім очі, і то той, то той глибоко зітхав, мимоволі силкуючись удихнути більше повітря.

- Ось ізнов дме... на вісім румбів скісніше. Хлопці, до талів.