Опришки - Гжицький Володимир

Коли зашкварчало припечене вогнем його тіло, серце не витримало. А Книшук, коли його привели в судовий зал, розігнавшись від порога, з розгону вдарив головою об стіну — і позбувся мук. Це приголомшило навіть катів, що у своєму житті багато бачили людських страждань. Двоє інших також мужньо склали свої буйні голови.

Тіла опришків кат порубав на шматки, а самі селяни, під страхом смерті, насаджували ці шматки на палі і розвішували по дорогах, де могли ходити чорні хлопці.

Звістка про страшну смерть чотирьох побратимів блискавично облетіла всі гірські села, і Сіромському не вдалося більше знайти в селах ні одного опришка. Не знав про ці події тільки Довбуш. Сніг позасипав стежки, дороги, встелив яри, вибілив скелі, вбрав у пухкі кожухи смереки в лісах, поробив неприступними вали із косодеревини на підступах до опришківського табору.

Довбушеві і його друзям була забезпечена спокійна зимівля.

Останнє побачення не зробило перевороту в свідомості Дзвінки. Вона тулилася до грудей коханого і плакала, і, може, все то було й щиро. Хто міг те знати?

Може, Довбуш розбудив знову у ній приспану жагу, може, згадались його гарячі обійми, солодкі поцілунки, може, щасливі ночі, а може, заговорила проста людська вдячність за любов, за дорогі подарунки? Все могло бути.

— Хай тебе судить бог і люди, — сказав Довбуш їй тоді на прощання.

Вертаючи з побачення, Ксеня вирішила, що воно буде останнім. Годі по лісах ховатись, досить самітних ночей, турботних днів, доволі вічного страху, умовлянь і погроз! Була щаслива, що вертає жива. Коли б не Довбуш, опришки, мабуть, убили б.

Перед самим подвір'ям заспівала, щоб дати про себе знати. Назустріч вийшов Степан з пістолем у руці*

— Ти сама?

— Сама.

— Гляди!

— Сам гляди! — буркнула злісно.

— Я нічого. Хата оточена смоляками.

— Даремне стараються. Довбуш не такий дурень, З сіней вийшов чоловік з рушницею — командир

загону.

— Де Довбуш?

— У лісі.

— Чому не заманила до хати? — заскреготав зубами.

— Попробував би сам! — відрубала, як сокирою.

— Ти мені пожартуй! — крикнув люто.— Не забувай, що Ти любаска Довбушева! За це треба б тебе давно повісити! А ми панькаємося з тобою. Чому не затримала Довбуша?

— Він не був у хаті.

— Чому?

— Не захотів іти, видко, здогадується.

— Про що здогадується?

— Самі знаєте.

— Сука!..

З Дзвінкою було давно умовлено, що, як тільки Довбуш з'явиться у неї, вона повинна всіма силами, всіма своїми жіночими чарами затримати його, доки не прибіжать смоляки. Сьогодні Степан побачив Івана Рахів-ського, коли той скрадався до оборогу. В темряві, звичайно, не пізнав його, але був певний, що то опришок. Причому розвідник. Неважко було здогадатись, і для кого він розвідує.

Страшна ненависть, змішана з ревнощами і страхом, бушувала в Степанових грудях, коли біг доповідати про появу опришків.

— Коли б встигнути! Коли 6 встигнути! — повторював на бігу.

Встиг добігти і донести. І от, виявляється,— даремно старався.

Погроза смоляка вплинула на Дзвінку. Вона присмирніла, відповідала швидко й коротко.

— Він не сам? — питав той.

— Ні, не сам, з опришками.

— Багато їх?

— В лісі темно, не бачила нікого. Але знаю, що були. Один стояв позаду Довбуша, коли ми з ним розмовляли.

— Про що говорили?

— Радив, щоб я виходила заміж.

— Брешеш!

— Ні, не брешу.

— Може, обіцяв на весілля прийти? — зіронізував смоляк.

— Не обіцяв, але від нього можна і такого чекати. Смоляк задумався. А може, справді пасткою стане

саме весілля?

— Коли ж ви женитесь? — звернувся до обох, бо Степан стояв поруч.

— Як вона,— показав Степан на Дзвінку.

— Ні, не як вона!! — гримнув на нього із презирством смоляк.

Наступного дня Дзвінку кликали до замку, а в неділю піп проголосив:

— Парохіянин нашої парохії Степан Дзвінчук і па-рохіянка Ксенія Дзвінчук — вдова брата Степанового, Івана, — бажають законно одружитися. Хто б з парохіян знав щось таке, що перечило б цьому зв'язку, хай зголоситься до канцелярії парохії. Це є перша оповідь.

Друга оповідь була виголошена скоро після першої, в середині тижня, у якесь свято, і третя, остання,— наступної неділі. Степан заплатив парохові, щоб швидше виголосив їх. Тепер можна було призначити день весілля.

Дзвінка хотіла, щоб весілля відбулось якомога скромніше, але Степан наполягав, щоб було, "як у людей".

— Ми з тобою уже обоє не молоденькі, я вдовиця, ти вдівець, якось і не пасує перед людьми,— умовляла Дзвінка.

Але Степан і слухати не хотів.

— Перший раз я ішов до шлюбу бідний, а тепер хочу показати, хто я такий.

Дзвінка подивилась на нього з жалем.

— Дурний ти,— сказала. А проте, скорилась і пішла в село шукати собі на весілля "батька", а Степан "матку". Вибрали і "березу" — чоловіка, який знає усякі весільні пісні...

За два дні до весілля "батько" з дружками прийшов до молодої, щоб сплести вінок з барвінку. Вона сиділа сумна, понура. Важкі думи пригнічували душу. Що її чекає? Яка доля? Оце вже вдруге за її коротке життя зібрались дружки в її хаті. Першого разу були живі рідні батьки, благословили в невідому дорогу. А зараз он сидить найнятий за гроші "батько", якому байдуже, як складеться далі її життя. Він виконає свій обов'язок, і вона залишиться з мужем, але ще самотнішою, ніж досі. Розбирала свої взаємини з Довбушем і не могла знайти їм правдивого пояснення. Любов це була? Пристрасть? Чи просто вигода? Така собі звичайна вигода? Він же щедрий на подарунки, багатий, його боялися, і тому боялися зачіпати і її...

Думка обірвалася, дружки почали зшивати вінок і завели пісню:

Благослови ж, боже, І оте?}ь, і мати, Своєму дитяті Вінок починати...

Почуття її до майбутнього мужа ясні — не любить його. Здригається при самій думці про фізичну близькість.

Тим часом дружки виводять, душу вередять:

Лежали берви бервінковії, Дай, мамо, голку, Дай ниточку шовку Пришивати квіточку З рути барвіночку.

Дзвінка не витримує, виходить з хати, щоб в комірчині дати волю сльозам.

Інакше себе почуває Степан Дзвінчук. Нарешті дочекався сповнення мрії! Тепер він прибере до рук ґаздівство Ксені і почне господарювати по-своєму. Довбуша він більше не боїться. Легенда про те, що його куля не бере,—для дурників. Степанові дали новий пістоль, заграничний, англійський, як весільний подарунок від князя. Правда, віддав його не сам князь, а його управитель Псович. Князь не схотів розмовляти з хамом. і сам подарунок зроблено з попередженням, що перша куля з нього має бути випущена в Довбуша.

Дзвінчук був у прекрасному настрої. Набравши в одну дзьобню горіхів та цукерок, в другу — калачів, а в кишеці — кілька пляшок горілки, пішов з дружбами по селу запрошувати на весілля. Заходив до родичів, навіть до таких, з якими не бачивсь роками, заходив до дрібних шляхтичів, до знайомих із старшини смоляць-кої і всюди, як звичай велів, просив: "Аби-сте були ласкаві приходити сегодні на зачинанє, увечері на заводини, у суботу на весілє, а в неділю на пропій".

Ходила і Ксеня з дружками і теж, як звичай велів, запрошувала гостей. А було на ній таке дороге вбрання, що очей від нього не можна було відірвати. А вже такого намиста, як мала на шиї, не знайти б і в усій Гу-цульщипі. Люди лаяли її поза очі за те, що проміняла Довбуша на паскудного Дзвінчука.

Весілля почалося так, як вимріяв Степан. Від закусок вгиналися столи. Веселились і в його хаті. Але головне приймання було в Ксені. Із шляхти ніхто не прийшов на кріпацьке весілля. Але зрештою це було й краще. Гості почували себе вільніше і вже так танцювали, як уміють танцювати тільки гуцули. Легіні викручували мокрі від поту сорочки, одягали їх і знов ішли танцювати. Капав піт з музикантів на скрипки й цимбали, пухли губи у флояриста, а з гурту линули все нові заохочування:

— Мой музики! Ліпше не можете? Грайте, аби си тота хата від танцю завалила!

— Мой! Та то си не хто-небудь, а Дзвінка віддає! Та я за тов Ксеньков півжитє втратив! — хлипав якийсь червоний від випитої горілки леґінь. Відійшов у куток і витирав піт з лиця, а може, сльози.

Розігріті, виходили надвір прохолоджуватись. Виходили здебільшого парами, так, як танцювали, щоб у темряві, без свідків, погасити розбуджені шаленим танцем пристрасті. Заспокоєні повертались і знов крутились у божевільному вирі.

За столом і під стінами сиділи літні гості, розмовляли, намагались перекричати музику й гамір, але це їм не вдавалось. Проте говорили, незважаючи на те, слухають їх чи ні.

Раптом музика вмовкла. Це "батько" дав знак. Музикантам піднесли пива і вгощення.

Після короткої перерви знову заграли і на середину кімнати вийшли молоді — Степан і Дзвінка. Дзвінка опиралась, але підпилий Степан тягнув її майже силоміць до танцю. В хаті було душно, тісно, повітря пересичене запахами горілки, пива, людського поту і видихів.

Степан обняв Дзвінку, затупотів ногами, почав танцювати. Хотілося показати молодечий запал, довести, що іще юнакам не поступиться. Але на цей раз йому не пощастило. Обійшовши з молодою невеличке коло, раптом випустив її і заточився, повалився на руки гостей, що з жалем дивилися на нерівну пару.

В кімнаті заметушились, загомоніли.

— Єк си на весіллю таке траф'єє, то не до добра,— говорив старий Микитюк — півворожбит, півзнахар. Він угадував погоду на цілий рік уперед, знав, які будуть врожаї сіна, чи добре котитимуться вівці. Люди вірили йому і прислухались до його порад. Зараз його ворожба умить розійшлась між гостями і викликала нові міркування, балачки та пересуди.

До півночі гості розійшлись, хоч танці мали бути до ранку. А Степан свою першу шлюбну ніч, на яку стільки чекав, проспав п'яний у комірчині. Лежав сам. Жінка не підходила — бридилась.

Йшла весна 1745 року. Якось несподівано скоро прогримів грім, розбудив сонні гори. Рясний дощ промив і прочесав їм голови, в одну ніч сніги почорніли, і коли вранці блиснуло гаряче сонце, тисячами струмків вже мчали в долини, доки їх не перехопили ріки. Тільки найвищі гірські шпилі ще не піддавалися. Дрімала ще стара Говерла і Піп Іван, закутані в грубі білі покривала. Дрімав Хом'як, Сивуля. Як мерзлякуваті старики, вкривалися на ніч серпанками густої мряки.

Але молода весна не зважала на примхи старості, ішла швидкими кроками і будила зі сну землю, несла їй тепло і любов.

Одного ранку Фока, вернувшись з нічної варти, сповістив, що над табором кружляють двоє чорногузів.