Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина
Багато дощу, багато сонця спричинили до небаченої пишноти різного зілля, що заглушувало збіжжя та городину, та до появи розмаїтого гаддя – у воді, на луках у нескошеній траві. Мав би бути добрий урожай, однак людям у тих часах кожен дарунок видавався підозрілим. Дехто вважав, що та буває перед великою війною. Буде кому сіяти, та не буде кому жати. Тільки не знати, з ким доведеться воювати на сей раз: з турками, волохами, московитами, а чи, може, з воїнством небесним, яке літає в повітрі на чорних конях і бряжчить зброєю.То там, то там бачили їх, і страх мали великий, хоч ніколи не чули, щоб небесні лицарі воювали з людьми. Отже, було над чим замислитись у Році Божому 1532 –му. Тільки четверо людей у містечку Журавне переймались не долею світу і не власним льосом, а осиротілим домом, і через те по-іншому читали знаки, які їм з’являлись.
Петро з Осипом сиділи на ганку наче всередині зеленої печери, бо не лише трава вдарилась в ріст, не лише бур’яни заполонили зільник, а й ружі шалено цвіли, сповнюючи пахощами увесь двір. Слуги косили тепер два рази в тиждень, і то лише подвір’я, аби Яношик мав собі де походжати.
Пустка дворища була заповнена травою, квітами, деревами, а пустку душі можна було лише заповнити думками та бесідою, живим людським теплом.Осип нетерпляче чекав, коли стемніє, і він піде до своєї Насті. Вони домовились з Петром, що в разі якоїсь напасті Петро і так нічого не вдіє, а тому краще буде, як він вийде таємним ходом і прибіжить по нього.А що Настя пекла їм хліб з панської муки, передавала сир, яйці, городину, то Петро не мав нічого проти.Та й звик уже ночувати сам, просто на ганку з піддашшям.А як стане зимно, перебереться до стайні, до Сивулька.
— Якби ж то все було так, — мовив до Осипа.
— Ага. Жиємо, як пташки: не сіємо, лиш косимо, а все маємо.
Осип любив слухати проповіді в церкві, мав добру пам’ять на почуте.Їздив нераз з покійним дідичем, і той розповідав йому про чужі краї. Але згадав про інше:
— Куди ти підеш, Петре, як осінь настане? Пристав би до якоїсь молодиці. Тутка повно шляхетських вдів.
Він нераз заводив про се розмову, але й тепер Петро відповів однаково:
— Не знаю.
Не був бистрий на думку.Інший вже встигне подумати, сказати і зробити, тільки не Петро. Він і на слова був тяжкий. Зате Петро відчував глибоко, переживав ще глибше, і про порухи його душі свідчили хіба руки, що безперестанку стулялись, розтулялись, наче хотіли втримати щось відоме його серцю.
Говорити про камінь, що пішов нині з двору, вони навіть не починали.І думати про це було страшно. Бо той камінь обіймав мертвий дідич, і лише свячена вода допомогла відірвати пана Олександера від каменя, чи камінь від нього. Яношик про се не знав. Пан Миколай сам казав менше про це говорити. Петрові було лячно йти з двору, куди він прийшов малим хлопцем.Тільки тут чувся безпечно. Попри все, що сталося.
Вони сиділи й мовчали, стежили, як повільно надходить вечір.Інші люди довершували денні справи, поралися коло худоби; хтось вертався додому, а хтось їхав на ніч, щоби вдень не терпіти від спеки...Досить того, що обидва слуги розуміли, що вони живуть в іншому світі, й час тут інший, і над ними один-єдиний клапоть чистого неба, який ще не захопили крони дерев.
— Ті, що живуть під землею і літають в повітрі, хто їх видів, Осипе? – раптом спитав Петро.
— Моя Настя. Малою загубилась у лісі.І стріла там пані, дуже гарну, і та сказала, аби далі вона не йшла, бо там болото.Взяла Настю за руку і вивела на стежку, сказавши, як треба йти. Дивно не се, що дитину хтось порятував, а звідки в таких нетрях взялася пані, вбрана як крульова...
— Байки розказує твоя Настя, — буркнув Петро, але чомусь відразу повірив.
— Там, де нібито було болото, чулися музика, співи.Настя вірить, наче в неї дар від того, що пані тримала її за руку. А якби хто з’їв або випив їхньої страви, той уже не захотів би вертатися до людей, а мусив би там служити. Ну, бра, нам до цього не звикати.Кожен комусь служить на сім світі.
— То правда, — згодився Петро. – Але як служба скінчиться, тоді що?
— Певно, вмирає, або я знаю...
— Мусить щось з того мати, — твердо мовив Петро, і на хвилю перед його очима постав гарний дім зі стайнею для худоби, чисто виполеними грядками, садком з пасікою, дім, який він хотів мати, але ніколи не мав. Може, послухати Яношика і піти до нього на службу? І тут же відігнав від себе лукаву думку. Має трохи наскладано – доста. Сорок літ прожив Петро на світі й знав добре, що багатство дістається не працею, а розбоєм, грабунком. Або у спадок.
ТРИ СНИ, ЩО ЇХ БАЧИЛИ ТІЄЇ НОЧІ В ЖУРАВНО
СОН МАЕСТРО ЯКОВА
Маестро Яків, що видавав себе за флорентійця, насправді замолоду провів у Флоренції лише два роки в науці, й утік через п'яну бійку, котра закінчилася вбивством, аж до Сілезії, а потім через гори, у цей варварський край.Тепер він був самітний, старий, і терпів на дихавицю, характерну недугу різьбярів та каменярів, але попри те не вступався з робітні допізна. Не мав великої слави, був чужорідним насінням на розлогому полі, де по-іншому бились, любились, сіяли і зажинали. Аби не розчинитись у незнайомому світі, дотримувався він лише одних канонів різьбярства, що їх затямив за роки учнівства, й не визнавав жодних нових віянь.Тобто мав опору й захист від усякого баламутства. Через те учні в нього довго не тримались, а, пізнавши основи, йшли до Вольфа в Жидачів.Через те й у самого маестро зачаїлася образа на увесь світ, що було немудро з його боку. Бо якщо світ не оцінив його постійність, то і він не розумів, що у світа є чому повчитися.
І тому Господь, Пан цієї землі, бо у ті часи, як до того, і піля того, Бог ототожнювався з небесним володарем, якому підвладні нижчі духи землі, води й повітря, послав йому сон у його робітню, що притулилася до міського муру, неподалік від цвинтаря, де стояли виготовлені ним хрести й обеліски небіжчиків, що були колись заможними і славними. Хоча надгробки Домницьких узявся робити партач, як називав його Яків, з Жидачева, він мав ліпше замовлення від небожа покійного шляхтича: вирізьбити для костелу фігуру Діви Марії на свій смак і розсуд. Камінь привезли йому одразу ж, і маестро належно оцінив якість білого порфиру.Таку прозорість й чистоту зустрінеш не часто.Подібний камінь ще не потрапляв йому до рук. Каменярі намагались збути найкращий матеріал щонайближче до Кракова. Новий дідич знайшов камінь у будинку Домницького й вирішив зробити з нього щось на пам'ять про вуйка.
Брилу порфиру привезли пополудні, і маестро звелів одразу занести її до своєї робітні під дахом, де він виконував складні замовлення, поставити сторч, аби увечері він, попиваючи вино, зміг прикинути, як виглядатиме майбутній твір, а вже тоді домовлятись із замовником. Прецінь, камінь то не глина: з ним треба дуже делікатно.
Маестро, мабуть, задовго дивився на камінь, бо й сон мав відповідний.Двоє хлопців-підмайстрів спали в сінях, а він лишився у майстерні, хоч мав пристойний дім, де приймав важливих персон, своїх клієнтів. Той дім свідчив про його достаток та артистизм.Там знаходились копії античних статуй, гіпсові зліпки, теки з ескізами, і вино подавалось у келихах з венеціанського скла на срібній таці. Там наш маестро заживав значно більше італійських слів, ніж зазвичай.На мові місцевого люду це називалось: пустити туману в очі.
Але поза тим у маестро Якова, як і у всіх нас, билося в грудях живе й тепле людське серце. Він побачив, як у глибині каменя, від місячного світла з'являється щось темне, якісь плями, наче контури людської постаті. "Зіпсувався камінь, — зажурився Яків Флорентійчик. — От лихо. Певно, довго лежав на вогкому". Лише уві сні могло таке подуматися, бо ж камінь не псується від вологи, особливо, мармур, про що свідчать знайдені у землі Флоренції античні статуї. Здоровий глузд навіть увісні пручався цій думці, й маестро знайшов іншу причину. В камені оселився якийсь дух, і тепер ворушився від страху перед різцем і молотком маестро, тим паче, що знаряддя свого ремесла Яків періодично скроплював святою водою, бо ж вони були джерелом його добробуту.
"Се добре," — втішився маестро і став дивитися, що буде далі.Про те, що дух може накинутися на нього, Яків не подумав. Се ж був сон, непідвладний звичайній логіці. Йому не сподобалося, що тінь не вийшла, а камінь знову став напівпрозорим і чистим. Хай би вже вийшов, бо різець міг поранити духа. Бризнула б кров, а камінь призначений як-не-як непорочній Діві Марії. Ще як би зверху, а як всередині, то порфир би був безнадійно зіпсутий. Понад усе Яків боявся репутації партача в його поважному віці.Тому його роботи були позначені якоюсь несмілістю, незавершеністю.Він боявся заглибитись надто далеко, й вирішив, що Діва Марія буде тримати в руках голуба, а не малого Ісуса, аби не морочитись ще з дитям.Та й коштуватиме це значно дорожче, ніж захоче платити Яношик.
Яків перевернувся на другий бік, сон змішався з реальністю, і він встав, аби подивитись у вікно, звідки разом із місячним світлом струмувала якась невиразна енергія бажання, поклику, тривоги. Вікно виходило у сад, де стриміло кілька напівусохлих старих яблунь, між якими тіснилися купи порфиру, пісковика й граніту, чи простого вапняку — усе видобуте з надр цієї землі. З того ще можна було б витесати якийсь дріб'язок, тому й не вивозили.При світлі місяця штабелі й купи каміння нагадували химерні руїни якихось храмів чи палаццо. Забуте давно естетичне почуття охопило майстра.Це було гарно: місяць, каміння, покручені дерева.Тіні, які вони кидали на траву й міський мур.Із найгустішої тіні, що падала від кошлатої груші, виринула постать, закутана в чорне, й рушила в бік майстерні.Спершу Яків подумав, що то чернець, але міцна статура, довге чорне волосся, що зливалося з чорним плащем, срібна застібка на грудях, більше вказували на лицаря. Незнайомець став на відстані кількох кроків від вікна й застиг.У нього було дивовижно вродливе лице, як у ангела. Якби ж то Яків міг вирізьбити ці насуплені брови, тонкий рівний ніс, вигнуті уста з ледь припухлою нижньою губою, випнуті вилиці...Це була недоступна йому краса, і вона наступала на нього, обпікала очі.Ніколи ще маестро не відчував так болісно своєї незугарності як майстра, і водночас як чоловіка старого, знищеного працею, в брудній запорошеній мармуровим пилом сорочці.
