На білому коні - Самчук Улас

Ті самі слова, ті самі думки і ті самі бажання. Напружена, насичена жалем і гнівом атмосфера. Враження, яке ніколи не забудеться.

А далі поворот назад, розходили, прощання. Ми з Шеккером ночуємо знов у шваґра. А другого ранку, в понеділок, відвідавши ще кількох знайомих на Запоріжжі, вертаємося до Рівного. І вже не через Гільче, а через Мизіч, щоб бачити інший шматок дороги.

Мизіч типове мале жидівське містечко, сім кілометрів від Дерманя на захід, з цукроварнею, ґуральнею і галузкою залізниці від Озеран. Тут за царя була волость, за Польщі ґміна, тепер район. З цим місцем пов'язані у мене перші спогади про місто. Сюди ми їздили на ярмарки, "бити олію" і взагалі "до міста".

На цей раз ми тут не мали наміру зупинятися, але все таки зупинилися, і подбав за це наш "фіят". Дуже химерна і примхлива машина, яка своєю вдачею нагадувала осла. Іноді вона зупинялася несподівано і без всякої потреби, зовсім на рівній дорозі. Це саме сталося з нею й тепер. Зупинилася вона саме тоді, коли ми проїжджали попри станицю районової поліції, на якій уже красувалася урядова вивіска з відповідним написом і тризубом.

Становище досить курйозне. Розуміється, поява нашого авта викликала зацікавлення. Шо робити? Шофер негайно вдався до мотора і почав з ним сваритися; Степан Іванович пригадав, що тут начальником району є якийсь його знайомий, і пішов його відвідати, а ми з Шеккером зісталися в ролі асистентів шофера.

До речі, цей будинок поліції щось мені пригадував. Одного разу, це було давно, чи не 1925 року, я тут побував у досить непривабливій ролі. Пригадую того літа, під осінь, я приїхав до Дерманя з наміром улаштувати там курси українських народних танців, що їх ми навчилися від Василя Авраменка. Я ж був інструктором і цього мистецтва і мав відповідний диплом. Пригадую, я проходив біля манастиря і несподівано зустрів двох поліціянтів. Невідомо чому вони зупинили мене і запитали про документ. Мабуть, я здався для них підозрілим або вони вже чули про мій антидержавний танечний намір. Документ я мав, але не такий, якого хотіли стражі порядку. Це була лише звичайна посвідка моєї крем'янецької гімназії, а вимагалося державного паш-порта. З цього почалася моя містерія. Від мене забрали посвідку і сказали, що вже завтра я маю прийти за нею аж до Мизоча до станиці ґмінної поліції. Розуміється, я мусів прийти... І там мені сказали, що мою посвідку вони відсилають до староства в Кре-м'янці, що я маю негайно вертатися до Тилявки і чекати, поки мене викличуть до староства. Розуміється, я негайно виїхав до Тилявки і чекав виклику, а коли він прийшов і я там з'явився, мені просто сказали, що я поповнив великий злочин, що я мусів посідати державний пашпорт, що я мушу негайно зажадати його у моїй Білокр^шицькій ґміні, а покищо за мою провину я дістану тридцять злотих кари. Ніякі мої виправдання, що я учень, що до цього часу я завжди користувався моєю шкільною посвідкою, що ніяка поліція нічого проти того не мала, мені не помогли. Я мушу заплатити тридцять злотих або відбути два тижні в'язниці.

Це була дошкульна кара, бо тридцять злотих були для нас великі гроші, а сидіти також не хотілося. Ніяких відкликів не було, а тому ми мусіли платити. Це належало до системи поліцій-ного терору, зі мною це трапилося вже втрете, щоб ми не дуже давали собі волю і не захоплювалися "вивротовими" (підривними) ділами, до яких належали і наші народні танці. Не дивлячись на це, я все таки такі курси танців у Дермані влаштував і вони справді багато спричинилися для збагачення культури нашого побуту.

Отже цей будинок поліції пригадав мені минуле, і було приємно, що над його дверима вже не було польського напису з білим орликом, а на його місці був український напис з тризубом. Можливо, що коли б цю просту проблему належно розуміли у Варшаві чи Москві, нам легше було б бути "братами слов'янами", замість ворогами.

Розуміється, наша поява у такій гротесковій ситуації не могла не викликати зацікавлення мешканців того урядового будинку, у вікнах появилися силюети молодих людей, вони нами цікавилися, а можливо також пізнали. Пізніше двоє з них у якихось півуннрормах і відомих мазепинках з тризубцями вийшли з будинку, підійшли ДО' нас, назвали мене по прізвищу, по-військовому привіталися і запитали, чи не був би я ласкавий зайти до них на хвилинку, бо вони хотіли б зі мною говорити. Вони, мовляв, мої земляки, бо ціла їх станиця складається з дер-манців.

З приємністю прийняв їх запрошення... Там уже чекала на нас ціла команда, ми привіталися, назвали себе, декого з них я знав з прізвища, і ми почали розмову. Передусім їх цікавило, що сталося з організацією націоналістів, чому вона поділилася на дві групи і чому вони ведуть між собою боротьбу. А також чому я належу до тієї групи, яку вони мусять поборювати? Вони знають мене як письменника, якого читають і якого шанують, а їм чомусь заборонено навіть мене вітати. Що це за диво?

Я пояснив, як міг, радив не перейматися антагонізмами, робити своє діло, не сіяти ворожнечі, не слухати демагогів і не робити між нами ніяких різниць. Всі ми однакові і всі маємо ту саму мету, що ж до мене особисто, то я засадничо не належу до гру-повців, не люблю "івства", а хочу бути просто українським письменником і помагати нашому народу чим можу. Це засадниче моє переконання.

Не знаю, чи вони зрозуміли мене належно, але говорили ми приязно, спокійно і попрощалися сердечно. Мені було приємно, що вони звернулися саме до мене і саме в цій справі. І здається, пізніше це багато нам помогло.

Була обідня пора, начальник району Даниленко був радий нас бачити, запросив на обід, погостив добрим індиком і доброю "са-тилівкою", наш "фіят" також почав діяти, і вечерю ми вже їли в Рівному, у гостинній господі Степана Івановича і в товаристві наших киян. Як звичайно, було гарно, радісно і дружньо.

НАШІ БУДНІ

Властиво, які будні . .. Це насторожені, хвилюючі дні виняткового в історії світу часу. Біля нас і в нас руїни, а разом динаміка, метушня. Ми розбиті, розкидані, приголомшені. Кожна річ вимагала уваги, ніщо не було на своєму місці.

Що маємо робити наперед? Господарство, освіта, культура, політика? Все вимагало рук і голів. І не можна чекати. Хто зна, що буде завтра. Виривати, що дасться вирвати, робити, що дасться зробити.

Я лишаюся в Рівному, і не тільки тому, що до Києва ще закрита дорога, а також тому, що і тут безліч роботи. Нам потрібний добрий пресовий орган, добре видавництво, це робота для мене, і ми одразу за неї взялися.

Що наперед? Організація приміщення, персоналу, засобів. На розі вулиць Топольової і Шкільної, на південному передмісті, стояв ще не розбитий і майже порожній, триповерховий бльок. Оглянули і закріпили за собою двоє помешкань на десять кімнат: тут мала розміститися наша редакція. Оглянули і закріпили міську друкарню, оглянули і закріпили склад паперу, і в основному це все.

А можливо не все. А як же з дозволом на газету? Чи вистачить лише нашої міської управи? На всякий випадок Степан Іванович забезпечився своїм перекладачем, склав візиту якомусь там генералові — і дозвіл у кишені. Генерал не мав на це ніяких повноважень, але це не наше діло. Маємо папірець, маємо печатку якогось польового штабу, цього досить. Додали ще звучну назву "Волинь", і справа в решеті.

Тепер лише справи технічні: набір персоналу, меблі, знаряддя, їдальня. Слово' за міською управою, і по короткому часі всі наші кімнати заповнилися меблями: редакція й адміністрація — Топо-льова 32, перший поверх. При вході вивіска першорядного графіка Ніла Хасевича, по кімнатах столи та бюрка, на столах "Ремінгтон", "Україна", на стінах портрети, на дверях наріжної кімнати напис: "Головний редактор".

З розподілом ролей нема клопоту: Степан Іванович вроджений адміністратор, і тепер він "головний керманич", а я, розуміється, "головний редактор". Пізніше наша редакція й адміністрація роїлася від "штату", але покищо сливе вся робота лягла на цих двох "головних". Степан Іванович по друкарській справі, а вся редакція моя. Ніл Хасевич оформлює "голівку", на секретарку почали школити Віру Шеккер, яка вже писала одним пальцем на "Ремінгтоні" і робила на кожному слові не менше однієї помилки. На огляд преси дали Таню Прахову, а фоторепортаж перебрав Іван Шеккер.

А як з напрямком, політичним обличчям? Ніякої офіційної напрямної лінії ми ще не мали, ніяких компетентних урядів ще не було, залишалося діяти на власну відповідальність. Маючи на увазі суворий воєнний час, як також загальне політичне настав-лення наших "визволителів", мусимо бути подвійно обережними. Покищо на нас не звертають уваги, але довго це не буде тривати.

А хотілося б, щоб газета була максимально своя, не лише мовою, але й змістом, щоб вона щось казала, за щось змагалася, відстоювала якісь інтереси. Розуміється, оминути "кесареві — кесареве" годі, не такий час. Не можна порушувати справ української державности, організації української воєнної сили, критикувати офіційні розпорядження, мати незалежну лінію поведінки .. . Як також не можна порушувати наших шжпартійних проблем.. . Але поза тим широке поле для ініціятиви. Господарство, підприємства, шкільництво, культурні справи. А головне, піднесення рівня свідомости — інтелектуальної, культурної, політичної. Позбутися нашого інфантилізму.

І от у неділю, 31 серпня, з датою 1 вересня перше число "Волині" появляється. Великого розміру, чистий друк, непогане оформлення, добрий папір. Перша справжня газета на території окупованої України, видавана незалежними силами і засобами. Скрипник власноручно цілу ніч її верстав, а на ранок, коли ще всі спали, сам розніс її по знайомих, виголошуючи:

— "Волинь"' Газета! Нова газета! "Волинь"! П'ятдесят копійок! "Волинь"!

Від початку до кінця моєї редакції, з моєю передовицею "За мужню дійсність", моєю другою статтею "Завойовуймо міста", з моїм репортажем "Сян", з ілюстрованим есесм Ніла Хасевича "Про графіку", з відділом Демо-Довгопільського "Фізичне виховання", з розповідкою о. Юрія Шумовського про "Охорону мистецтва й пам'яток", з дописами про Бабинську цукроварню, Рівен-ський обласний банк, про Холмщину, Українську раду довір'я, далі огляд преси, інформації з місць, хроніка, оповістки, розшуки.