На білому коні - Самчук Улас
Пізніше він заявить, що він сам цього чуда досягне. Двадцять років пізніше він так наблизиться до цієї мети, що решта світу мусить шукати нового чуда, як цьому протиставитись..."
Після довшої вникливої аналізи цього явища автор виносить такий присуд: "Грізний феномен, справді імпонуючий розмірами своєї ж ор сто кости, безмежно брудний у своїй різноманітній діяльності, якийсь надмірний, варварський гігант, вислів титанічної сили і дикого генія, оточений купами з гнилих відпадків — старої бляхи, змертвілої наволочі, яєчної шкаралущі і непристойної лайки — інтелектуальний детрит століття..."
Він вважав, що для нього нема на землі рівного суперника, за винятком хіба, за його власним окресленням, одного "варварського генія, лукавого кавказця" Сталіна, в якому він вбачав "велетенську особистість", "звірюку, але великого формату" або "пів звіря, пів гіганта" . .. Отже цих двоє гігантів, дітей Урана і Геї або простіше, на мові доби, "двоє гігантських звірюк" управляло нашим світом і вело між собою безоглядну не на життя, а на смерть боротьбу й перегони за першість у цинізмі, жорстокості, безоглядності, ніби двоє залишених на землі тварин епохи динозаЕрік, якг, вмираючи, виявляла такі корчі болів, що від них здригалася плянета і блідло небо.
На на птах очах заходило сонце великої гібридної епохи, що в ній вели смертельну боротьбу два контрачинні ідеали — ідеали великого рабства і ідеали великої свободи. В пересиченій брудними ідеологіями атмосфері відкривалися поволі двері епохи атома, закритої сили найменших частин природи, яка гармонійно синхронізувалася з виступом на сцену буття найширших інфузорних людських мас, які заповняли концентраційні табори, ка-тинські ями, тисячі дивізій армій в ім'я безконечного щастя майбутнього і безконечного нещастя сучасного.
На вулицях місць поселень цієї епохи роїлося від звичайних людських істот, які не думали категоріями гігантів, а жили своїм щоденним, малим життям, як зграї сардинок у морі, побічкількох китів, які пожирали їх нараз тисячами, а до того ще й змушували їх вдавати героїв та кричати ура.
Вулиці нашого містечка Рівного, з їх потовченими хідниками і макабричними видовищами руїн, були переповнені саме цими істотами. їх було справді багато, більше, ніж іншого часу, і всі були чимось зайняті, як мурашки, яким несподівано хтось розкидав їх муравлище. Багато з них було стривожено, багато об-надіено, багато занепалих і багато тріюмфуючих. А відокремлено від цього, ніби контрастова фарба на білому, оберталися окремі сіро-сині точки з досить самовпевненим виявом своєї поведінки. Це й були німці. Ті ж самі частини маси, лише відокремлені іншою барвою.
Згодом до цієї сіро-синьої барви додалася ще одна барва— барва рудої глини, якою наші селянки звикли підмазувати прізьби своїх хат. Це були руді, або "бравне" німці — гомункулюси Гіт-лера, майстрі, яких прислано по слідах легіонів, щоб вони змайстрували з нас Індію.
Це вже навіть не німці, це "наці", "вища раса", аристократія розпачу доби, або "ґельбе пест" (жовта чума) на мові німців-людей. Цікаві їх наміри: ще одна спроба змести з лиця землі населення цього простору. Яка за чергою? Готи, гуни, половці, печеніги, монголи-татари, ляхи, москалі? "Сколько их, куда их гонят", — сказав би Пушкін.
Як це дивно, що, наприклад, мій Дермань все ще Дермань, а не якийсь Бахчисарай, дармащо там втопилося чимало тисяч відважних "наці" минулого. І Махобеї, і Шавронські, і Полетаєви в моєму Дермані сьогодні однаково добре говорять мовою дулібів, як і Сидорчуки чи Бухали, яку тепер звуть українською і вважають за свою.
Цікаво, що станеться з моїм Дерманем тепер? Чи витримає нову навалу смерти? Чи його нарешті зітруть?
У кожному разі проблема морочлива. Багатогранна і складна. Дермань на грані бути чи не бути, як старий дуб, битий скаженими вітрами чужини, на краю прірви. )
Що маємо робити? Я сидів за бюрком свого кабінету і, як звичайно, між десятою і дванадцятою годинами приймав відвідувачів. Щойно відійшов цікавий гість на прізвище Терещенко, який приїхав з заходу і мав намір їхати на схід. Чи не з тих Терещен-ків, які свого часу були магнатами цукрової промисловости України? Можливо, і не з тих, але і цей Терещенко має цукровар-ські інтереси і ось зайшов по дорозі, щоб порадитися у цих справах.
Ми довше на цю тему розмовляємо, я підтримую його наміри всіма приступними аргументами, я висловлюю свою улюблену думку, що коли б ми в минулому мали Терещенків, Семиренків, Чикаленків хоч так багато, як поетів, щоб ми заповнили ними наші міста, наші Донбаси, Криві Роги, щоб трамвайова компанія в Києві була не бельгійська, а наша, щоб пшеницю, вугіль, залізо видобували і продавали не французи чи німці, а Терещенки та Семиренки — ми були б такою ж нацією, як і німці, французи чи англійці. І не треба було б нам так багато сваритися з "проклятими" ляхами чи москалями за мову та інші наші святощі.
Ця мова, здається, моєму гостеві імпонувала, бо, відходячи, він залишив на моєму бюрку сотню цигарок виробу Львівської тютюнової фабрики, що в цей час були на вагу золота. Звичайно, я їх не вживав, але в мене досить таких, що вживають, і це буде для них найкращим подарунком.
Такі були наші думки. А що думав про це саме наш великий "фюрер"? У його "Застольних розмовах" з 17 жовтня цього ж року, тобто одночасно з відвідинами Терещенка, читаємо:
"У порівнянні до краси Німеччини нові території сходу виглядають для нас, як пустеля. Фляндрія також рівнина, але яка краса! Російську пустелю ми повинні заселити. Величезний простір нашого східнього фронту має стати полем найбільшого бою історії. Вигляд цієї країни ми віддамо минувшині.
"Ми змінимо азійський характер цього степу і його європеїзуємо. З цими намірами ми заплянували сітку автошляхів, які сполучать нас з найтвденнішими точками Криму і Кавказу. Ці дороги пов'яжуть цілу низку німецьких міст з містами, які заселять наші колоністи.
"Що ж стосується тих двох чи трьох мільйонів людей, яких ми потребуємо, щоб це виконати, ми знайдемо їх скорше, ніж хто думає. Вони прийдуть з Німеччини, Скандинавії, з західніх країн і з Америки. Я вже не буду того бачити, але за двадцять років Україна стане батьківщиною двадцяти мільйонів мешканців побіч тубільців. За триста років ця країна буде найкращим садом у світі..."
Отже, після ленінського ще один рай. Мрії. Але хто не мріє? Ми з Терещенком мріяли також. А найбільше мріяв я сам. Мені здається, що ця наша редакція, за бюрком якої я сиджу і яка вміщається в десятьох кімнатах, за певний час матиме ще десять кімнат, а там ще десять. Думалося вже про окремий будинок на багато поверхів. Все так гарно розвивається, люди горнуться, гроші течуть рікою. Десятки тисяч, сотні тисяч, мільйон накладу. Моїугній пресовий концерн, контакти з Европою, з світом.
Чи це були справді мрії, а чи тільки нездійснена дійсність? У кожному разі покищо це дійсність або бодай її початок. Я. як доктор, ігоиймаю клієтнів і пацієнтів. Ось вийшов Терещенко, хто там на черзі?
Увійшов черговий клієнт, і здається, без черги.. . Яких я ще у себе не приймав. У сіро-синьому військовому плащі (надворі падав дощ). З відзнаками "зондерфюрера". Геккель, Гайнріх Геккель ... І говорить по-українськи. Подає руку. Сідає. Закурює і подає мені. Дуже дякую. Чим можу служити? Він належить до команди військової пропаганди на Україні, заявляє Геккель і цікавиться нашої газетою. Коли вона появилася, хто її заложив, на чий дозвіл, на які фонди, який тираж, які спроможності на майбутнє? Я, розуміється, пояснив. Все добре, але щодо можливостей на майбутнє, то це його турбує. Зараз же він додає, що вони готові піти нам назустріч. Збільшення тиражу, перехід з тижневика на щоденник. Як з машинами, з папером? О, на це можна найти раду, це не є аж така проблема. Нам тут потрібна добра преса. І він чув уже про мене. Це добре, що я вчився в Німеччині і володію її мовою. Між іншим, вони мають намір заложити цілий ряд газет українською мовою, і я міг би їм помогти в цій справі, от хоч би з підшуком редакторів. Розуміється, що це можливе. За пів години ми домовляємося: наша газета надалі лишається нашою, ніяких засадничих змін, дістанемо готові воєнні звідомлення, політичні директиви і навіть допомогу машинами й папером. Прекрасно. Все прекрасно. До побачення! Скоро знов зустрінемося.
На другу зустріч не довелося довго чекати. Геккель появився вже другого дня в товаристві ще одного "зондерфюрера", який назвав себе Фріцом Вайсом. Говорили вже по-німецьки і знову про газету, про її розбудову, друкарню, кольпортаж. Вайс робив гарне враження — солідний вигляд, культурна мова. Наша розмова була приязна, ділова і, здається, щира. На прощання домовилися зустрічатися, я навіть запросив їх зайти до мене приватно. Здавалося, що такі приватні контакти можуть нам інколи придатися, і вони погодилися. Відходячи, Геккель залишив мені "Деякі вказівки щодо термінології і тематики газети", писані на машині українською мовою. Якимось чудом цей папірець зберігся в моєму архіві і звучить він так (подаю без змін):
"Не обговорювати будучого оформлення політичного, адміні-страційного й господарського життя окупованих німцями теренів (до закінчення війни). Обговорювати: большевицьку зраду Німеччини, вину крови, ролю жидів. Увільнення від большевизму й жидівства, бій проти большевизму й жидівства, діяльність III Інтернаціоналу, національне питання в союзі. Боротьба з больше-вицькою ідеологією: передовсім заховання большевиків у останніх часах (використовувати).
"Термінологія: Москалі, а не "росіяни", білорусини, а не "білоруси" ("білороси"), Совєтський союз, а не "Росія" і т. п. Під словом "Росія" розуміється тільки Московія. Не писати про народності, тільки населення. Большовицька армія, а не "російська армія". (Підкреслювати, що армія в більшості, як 50% складається не з москалів! Що совєтський патріотизм нав'язує тільки до московських імперіалістичних традицій). Не вживати больше-вицьких назв міст, н. п. не "Куйбишев", а "Самара", не "Кірово", а "Єлисаветгород" і т. д. Не говорити про трактування німців у Радянському Союзі..."
Отже маємо вказівки, нічого несподіваного. Але цензури ще не було.
