На білому коні - Самчук Улас
І порівнюючи скромна данина кесареві — портрет "фюрера" з невеличкою допискою.
Перша моя спроба редагування газети і, здається, не найгірша. В кожному разі її поява викликала велике зацікавлення, яке не вгавало за весь час мого редагування. У моєму архіві свідчать про це пакунки листів, а в таборі наших противників списано про це багато паперу аж до останнього часу. Он інію ворога я ціню найвище.
Поява "Волині" викликала сенсацію, її дванадцять тисяч початкового тиражу виявилися разюче малим числом. Ми брали на увагу передвоєнні наші норми, коли п'ять тисяч тиражу ледве розходилося. Наші дванадцять тисяч дослівно зникли першого дня ще до полудня, і тут же, на вулиці міста, без ніяких зусиль, її не купували, а розхапували, наші хлопчики-кольиортери ледве встигали виносити її на вулицю, і нам ледве вдалося зберегти кілька примірників для архіву... А наша редакція заповнилася передплатниками, люди стояли в черзі, замовляли масово на села, райони, округи.
Одразу стало ясно, що тираж треба у багато разів збільшити, але як з папером? Друкарнею? Наш запас паперу досить обмежений, а інших джерел постачання покищо не було. Наша друкарська техніка також дуже слаба. Не було ротаційної машини, оперували засобами Ґутенберґа. Одна пласка ляда витримувала ледве десяток тисяч копій. Але все це ми надіялися перемогти. Головне, маємо великий ринок, читача, масу, зацікавлення. Сотні тисяч накладу ставали виразно реальними.
І ще головне, — ми мали в руках важливий, справді живий і справді учинний орган друку, безпосередній контакт з найшир-шими масами, які горіли бажанням почути від нас слово. Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирої патетики. І раптом щось інше, безпосереднє, щире, кольо-ритне. Все що ми писали — писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це одразу відчував.
А взагалі ця неділя 31 серпня в Рівному видалася рухливою. Поперше. ранком з великою помпою на численних блискучих машинах в'їхала до міста перша німецька, покищо військова, влада на цілу Україну генерала Ганса Кіцінґера.
Подруге, в обідню пору відбулася величава маніфестація української молоді з приводу похорону жертв більшовицького терору. Багато тисяч, як цвіт, переважно сільської молоді, з прапорами, транспарантами, портретами та вінками, добре організовано пройшло головною вулицею міста. Правдоподібно вперше за всю історію молодь цього краю мала нагоду виявити себе таким імпозантним походом, і було приємно на це дивитися.
А одночасно була й друга сторінка цього явища. Маніфестація відбувалася не тільки з приводу похорону жертв, але також проти приїзду генерала Кіцінґера. Молодь хотіла показати, хто тут господар: "Україна для українців", "Хай живе Бандера — вождь України". І ті різні портрети. Ні, ні! Для Геббельса це рішуче загостра порція, не поможуть тут і ті кілька "хай" для "фюрера" і його "переможної армії". Знаючи настанову наших нових "визволителів", можна чекати клопотів. І, можливо, з політичної рації з цим не конче треба було поспішати, особливо тепер, коли ці кіцінґери в такому розгоні. Зграї фоторепортерів в есесівських уніформах дуже старанно фотографували це підприємство, і напевно не для преси. Пригадується, що одного разу чехи у Празі дуже дорого за таке заплатили. Можна чекати біди.
Я навіть дозволив собі обережно натяткнути на це головному шефові цього видовища Ростиславові Волошинові, але він зрозумів це по-своєму. Над ним гостро тяжів комплекс сакраментальних "бе" і "ме", і він пояснив моє зауваження як вислів опозиції, чого я не міг спростувати, бо між нами не було бажання один одного розуміти.
І взагалі наскільки легко мені було знайти контакт з широкими масами народу, настільки тяжко було з офіційними представниками ОУН(б). Вони на мене за щось гнівалися, не казали, за що, — "догадайся мол сама", дармащо я нічого їм не зробив поганого. Вони демонстративно мене ігнорували і потайки слідкували, чи, бува, не роблю проти них чогось підривного.
Особисто— ми звичайно зустрічалися, щось говорили, але дуже сухо, стримано, ображено. Очевидно, для мене цей комплекс по^-ведінки цілком зрозумілий, і я не гніваюся на них, як це робили інші мої компартійні. Це виглядало інфантильно, а тому гротесково, смішно, і тільки брак почуття гумору рятував нас від жалю-гідности.
І потрете, цього самого дня у Рівному сталася ще одна подія — відкриття інституції з назвою "Українська рада довір'я на Волині" у головній залі міської управи, яку відкрив Степан Скрипник.
Що це за рада?
У першому числі газети "Волинь" з приводу цього вміщена така; замітка: "Державне міністерство для окупованих теренів сходу доручило п. Степанові Скрипникові, був. послові від Волині, організувати і обняти провід Української ради довір'я на Волині.
"До складу ради п. Ст. Скрипник запросив пл.: о. прот. Ника-нора Абрамовича, відомого церковно-освітнього діяча на Волині; Миколу Багрянівського — адвоката в Рівному; проф. Бориса Білецького — був. директора гімназії в Луцьку; Полікарпа Бульбу — голову міської управи в Рівному; Олександра Бусла — нач. шкільного відділу рівенської области: проф. Івана Власовського — був. посла і ген. секретаря Т-ва ім. Петра Могили; Ростислава Волошина —'— заступника голови Рівенської обласної управи; Михайла Кобрина — культурного діяча з Крем'янця; Бориса Козубського — був. посла і відомого громадського і політичного діяча; Івана Корноухова — голову Рівенської обласної управи: Мокія Нестеровського — директора промислових підприємств був. Крем'янецького ліцею; Андрія Марченка — голову обласної управи в Луцьку; Володимира Онофрійчука — був. посла з Во-лодимира-Волинського; Самійла Підгірного — був. посла і адвоката з Ковля; д-ра Миколу Пірогова — голову міської управи в Ковлі; Михайла Редьку — заступника голови окружної управи в Крем'янці; Григорія Рибака — голову окружної управи в Косто-полі; Олексія Сацюка — голову окружної управи в Дубні; Уласа Самчука — відомого письменника; Євгена Тиравського — юриста з Луцьку, та інж. Анатолія Коха — нач. відділу обласної управи в Луцьку".
Згодом до цього списка були ще додані імена Михайла Книша з Горохова і Андрія Мартинюка зі Здолбунова.
На першому засіданні цієї ради були присутні архиепископ Полікарп з Луцького і голова обласної управи Житомира М. Яце-нюк, разом з делегацією з східніх округ Волині, які прибули сюди як гості і обсерватори. Збори привітали їх бурхливими оплесками. У майбутньому вони мали належати до складу ради як її члени. Не прибули на це відкриття лише М. Кобрин і А. Марченко.
Засадничо тут зібралися чільні представники політичного, культурного і громадського життя цієї провінції, які пережили різні народовбивчі акції минулих окупантських режимів, багато з них, як Козубський, Підгірський, Власовськии, Білецький належали до дуже активних і видатних діячів; за партійними приналежностями тут були представлені всі політичні течії того часу... Багато з них були добрими моїми особистими знайомими ще з давніших часів.
Головними справами наради були шкільні, юридичні, церковні. Потрібно було упорядкувати програму навчання у школах, покликати до життя судівництво і налагодити оправи церкви. Це вимагало обговорення компетентних людей і багато праці. Тут таки були створені відповідні комісії, які коло цих справ мали заходитися. А взагалі ця рада мала б у майбутньому творити певну еманацію українського парляментарного тіла, спочатку на цьому терені, а пізніше і на інших теренах України.
Звідки ж виникла ідея такої ради? В газетному повідомленні сказано, що "державне міністерство для окупованих теренів, доручило" і т. д., але в дійсності це була не думка якогось державного міністерства, бо такого в той час ще не існувало, а ідея, яка виникла з бігом розмов і шукань наших представників з певними українофільськими німецькими діячами, як, наприклад, знаним проф. Робертом Кохом, яким хотілося знайти якийсь компроміс офіційної німецької політики з вимогами українців, а також зробити спробу поставити німців перед певними доконаними .фактами. Німці бс не мали наміру творити якогобудь українського представництва, яке представляло б інтереси своєї країни.
За організацію цієї справи енергійно взявся Степан Скрипник, а йому багато допомагав знаний галицький політичний діяч Матвій Стахів, який у той час перебував у Рівному. Ними була пророблена чимала організаційна робота, переборено багато труднощів комунікаційного порядку і, нарешті, скликано раду. Роблено все, що було можна, використовувано кожну нагоду, бо вірили, навіть коли не вірилося.
І не лише в цій ділянці, але й у кожній іншій. Адміністрація, шкільництво, судівництво, медична опіка, торгівля, промисел, підприємства ... І багато з цього було вже зроблено. Діяла адміністрація на чолі з начальником области Іваном Карнауховим, шкільна кураторія на чолі з О. Буслом, кооперація під керівництвом В. Мороза, організувався обласний банк під дирекцією П. Копача, К. Сірика і Р. Іщука. Пригадуються чудово організовані учительські курси під керівництвом відомої педагогічної діячки Надії Шульгин-Іщукової. Пригадую свою промову на тих курсах, оптимістичний настрій учительства, плянували розпочати навчання у всіх школах, як також відкрити цілий ряд різних курсів: садівництва, городництва, тваринництва, куховарства. Моя промова мала також певний характер. Я закликав учительство розгорнути пропаганду на селі для заохочення населення організовувати господарство, закладати верстати виробництва, переробки сировини, переходити до міста і забирати в свої руки торгівлю, промисел, підприємства. Потребуємо міста, місто було не наше, завойовуймо місто.
Головна думка, що ми мусимо посісти порожні місця у керівних центрах народної економіки і господарства, інакше прийдуть інші, головним чином наші нові окупанти, які все заберуть у свої руки. Я знав їх наміри, як також їх думку про нас. Була вона ось яка:
"Слов'яни є масою вроджених рабів, які потребують керівництва. Що ж торкається нас, то можемо думати, що більшовизм зробив нам добру послугу. Він почав свої земельні експерименти, але ми знаємо, яким жахливим голодом це скінчилося. Вони створили певний рід февдального режиму в інтересах держави.
