На білому коні - Самчук Улас
На найвищому місці горба примістилася садиба Гуців, двох братів: мого діда Антона і його молодшого брата Івана. Це були переважно дерев'яні забудівлі: хата, зложена з кругляків "у зруб", дильована клуня, хліви та повітки. Все крилося соломою, стріхою, сніпками з стропами, підстрішками й капіжами. Довкруги був сад, переважно сливи-угорки, але також яблуні, груші, черешні, вишні й горіхи. А далі город і "другий", молодий сад, що разом з лішником і сіножаттю простягався до одного з потоків, з яких починається річка Устє, що десь там далі, біля Рівного, впадає до Горині.
Антін та Іван, дармащо рідні брати, вдачу і долю мали різну. Жили вони межа в межу, ріг у ріг, до них доїжджали через одну браму, їх стежки далі вниз до води перетиналися, але жили вони дуже по-різному. Антін, як сказано, мав чотири сини і одну дочку і жив "по-мужицьки", тобто селянином-хліборобом. Але брат його не женився, а "пішов у світ" і десь там, "у Корці чи де інде", у графа Сангушки "за льокая состояв". І жив "по-пан-ськи". Мав чисті руки, фрак, "часи" і на ногах "штиблети". Але все таки він чомусь повернувся "на своє", привіз з собою свою шані", тобто міщанку з Здолбунова, і вони почали гослодарити. У них родилися "паненята": чотири дочки — Ліза, Надя, Оля і Маня, та два сини — Трохим та Методій. Але так само, як "з Івана не буде пана", так і "з пана не буде господаря". У них було гарно в хаті, на стінах висіли фотографії, на вікнах фіранки, їх дівчата вдягали кальоші і носили парасолі, вони грали на балалайках і до них заходили паничі з семінарії, але господарство їх виглядало мізерно. Всі їх будинки були бідні, клуня городжена плотом, "пара хвостяк" худоби і пара миршавих коненят. І не завжди досить хліба.
Зовсім відмінно було в його брата-мужика Антона. В початках це було приблизно те саме, що й в Івана. У невеличкій з трьома віконцями хаті з "хатиною" через сіни жило 12-14 душ, три покоління — діди, сини і внуки. Була нужда, тіснота, нестача. Часто під весну звичайний хліб бував ласощами.
Так було за діда .. . Але відмінні порядки внесли сюди його сини — Ялисєй і Олексій. Спочатку це був лише Олексій, дармащо молодший, бо Ялисей відбував трирічну військову службу. Олексій дуже молодим одружився, бо треба було господині, і працював, як кінь, за десятьох. А коли вернувся з "москалів" Яли-сей, вони вже разом дуже швидко почали розширяти свої володіння ... Прикупили в Лебідшині п'ять десятин землі, збудували там хутір для Олексія, молодшого дядька Омелька видали в прийми до Півча, а дядько Ялисей з наймолодшим братом Парфеном (ми вимовляли "Пархвен") та молодим ще сином Василем заходилися коло Гуцівщини. Збудували простору на мурованих стовпах клуню, мурований з каменю хлів, велику шопу-майстерню, при ній комору, окремо магазин на збіжжя, показну в'їздову браму, свининець, дровітню. А скінчивши з цим, 1912 року знесли стару дерев'яну хату і збудували нову, муровану, криту залізом, на три кімнати з кухнею і подвійним склепом на яблука. їх садиба виглядала заможно, солідно, дуже відмінно від садиби Івана, у якого нічого не змінилося.
Але згодом і цьогр, стало замало. Одружився дядько Парфен, одружився Василь. Гуцівщина з її вісьмома десятинами стала рішуче затісною. А тому 1924 року Василь забрав свою родину, разом з батьками і по слідах свого дядька Олексія виїхав до Тиляв-ки, де у поміщика Леха набув тринадцять десятин поля. На Запоріжжі залишився лише Парфен з своєю не дуже щасливою родиною.
Одначе для всіх нас Запоріжжя лишилося тим, чим було — дорогим старим родинним гніздом. Ми його ніколи не забували, щороку, особливо "на празник", на Зелені свята, туди з'їжджа-лися, щоб побути всім разом на старому місці. Для мене це місце мало виняткове значення, це був другий мій дім, звідсіль я виходив вищу початкову школу, тут пережив бурхливу дерманську революцію, тут мав багато друзів, тут також почав перші кроки знайомства з великим світом. Покищо через книжки. Учительська семінарія, манастир, а також і наша школа мали великі бібліотеки, і з ними я мав дуже близький, постійний контакт. Запоріжжя мало для мене також велике чуттєве, емоційне значення, воно було пов'язане з великою містерією, про нього було багато леґенд та переказів, його предки походили з запорожців, вони викликали в мене уяву про їх романтичне минуле, нагадували чимось вікінгів, і навіть ці їх нащадки — Бухали, Бал аби, Середи та мої Гуци здавалися мені іншими від решти наших селян. А з цим різні легенди про "вішальника Ляша", відьму У літу, упиря Казмірця, злодійську банду, що тероризувала село і багато такого іншого, що давало безліч поживи для уяви й фантазії. За винятком кількох, тут були прекрасні господарі, іншДя-тивні люди, думаючі філософи, шукачі земель ... Але саме за це їх жорстоко переслідував і майже розгромив новий більшовицький режим.
Коли я прибув тепер на Запоріжжя, я його сливе не впізнав. Ще недавно, за Польщі, це було квітуче, пишне селище, тепер же воно виглядало, мов би після пожежі або чуми. Майже зникли дерева, вимерзли зовсім сливові сади, горіхи, делікатні сорти груш і яблунь, зникли всі огорожі. Великі господарі, як Семен Андрущук, Архип Бухало, Балаби ледви трималися, бідніші голодували ... А моя ГуііДвщина майже перестала існувати ... З неї лишилася тільки дуже занедбана хата, кусень мурованого хліва, напіврозвалений свининець, муровані стовпи з клуні, кірат без машини серед двору і єдиний віз без якогобудь накриття. Від великої майстерні, магазину, комори не залишилося й сліду. На половині діда Івана, де тепер жив його син Мифод з родиною, залишилася тільки стара дерев'яна, пів розвал єна хатина і більше нічого. У нашій гуцівській хаті жив тепер дядько— Парфен з жінкою Вівдею і двома дітьми Віктором і дівчиною, ім'я якої вже не пригадую. У Парфена була одна коняка, корова, віз і січкарня. У свининці було порося, а по дворі, що виглядав, як вигін, ходило мало курей. На половині Мефода, крім його старої матері та численних дітей, не було дослівно нічого. З чого вони жили — було для мене великою загадкою. Назовні вони виглядали, як цигани, всі босі і, здавалося, навіть не миті. Таке сталося з колишніх наших "панів".
Розуміється, я зробив серію зняток своїм "цайс-іконом", Шеккер "Ляйкою", ми побули коротко у Парфена, просили не турбуватися за гостину, видно було його достатки, а потім відійшли. На душі у мене було тяжко. І чомусь соромно.
Соромно за нас, за наш світ, за більшовизм, за Леніна, за Маркса. Хотілося когось просити вибачення, до когось апелювати ... Здавалося, як легко було з нашої людської маси зробити людей, народ, націю. Приклад Тилявки, Балабів, Андрущуків, Бухалів. Чи не могла б з цього постати Данія, Англія, Америка? Але на місці того ця тотальна, універсальна духова і фізична руїна. Кому і для чого це потрібне?
І це ж не тільки Запоріжжя, Дермань . .. Це ціла Україна, весь "союз" республік. Весь народ, група народів. Всі вічні голоди, недороди, посухи, зриви, саботажі, не виконані гогяни, кари, заслання, вигнання! Нічні вивози, гістерії пропаганди, органи безпеки. Для кого і для чого все це потрібне? Щоб отак виглядало оце квітуче колись гніздо — Запоріжжя?
Мені соромно. Перед цілим світом соромно. Перед історією. Перед розумом і логікою. Чому ми найкращих наших людей знеславили, покарали, вигнали? За їх розум, за їх ініціятиву, за їх труд. Чому віддали життя в руки ледарів, бідних духом, хворих і немічних. Яким треба було помогти, але яким неї можна було віддавати в руки керма правління. Інакше бо все впаде.
І все впало. І невідомо, чи коли знов встане. Життя тяжко поранене .. . Воно при смерті.
Ми не були довго на Гуцівщині, зробили лише кілька зняток, я поговорив з старою "панією" — єдиною представницею найстаршого нашого роду, яка виглядала тепер, як жебрачка, поговорив з її сином, моїм колишнім товаришом Мифодом, який був нашим музикою, бо грав на скрипці. Він і тепер мав скрипку, але чобіт не мав, хоч за совєтської влади належав до її аристократії, і, здається, його єдиного з нашого роду влада визнавала за гідну уваги особистість.
Поруч з гуцівською садибою була багата, пишна, велика садиба Бухалів ... її колишній власник Трихон уже не жив, але жила його дружина Христя, яка мала вже вісімдесят п'ять років. Це була виняткова жінка. Колись ми знали її завжди вагітною: вона породила шістнадцять дітей, з яких вижило щось половина. Щороку вона ходила пішки на прощу до Почаєва, два дні ходи в один бік, при чому туди йшли "з постом", тобто нічого не їли аж до "святого причастя". За совєтів це обірвалося, але вже цього року вона знов ходила. І знову пішки. І знов з постом. Лише з нею мусів йти один з її синів. Вона ще мала звичку кожного великого посту два рази сповідатися й причащатися, а на страсний тиждень, від четверга до розговіння на Великдень, також нічого не їсти. Вона дуже добре виглядала, ніколи не хворіла і завжди була при праці. У них було велике господарство, багато худоби, свиней, птацтва, вона ніколи не мала наймичок. Підростали діти — і вже від раннього дитинства всі мусіли працювати. Троє з її синів — Максим, Василь, Євген і дочка Федора скінчили середні школи, а решта — Гриць ко й Архип господари-ли. Інші дочки повиходили заміж ...
Вони мали велику й багату забудівлю, великий сад, гарний город, але тепер все це було на дорозі до упадку. З колишнього саду стояли лише ігівзасохлі сторчани; лішники й-огорожі зникли, а будинки ледве трималися — кандидати на руїну. Госиодарив тут один з братів Архип з матір'ю і своєю численною родиною, а решта всі розійшлися хто куди. Максим і Василь були священиками на Холмщині і обидва загинули від польських партизан.
Для мене ця родина з сусідніх була найближчою, бо з Архипом і Василем ми дружили від раннього дитинства, з Василем кілька років ходили разом до школи, до тієї самої кляеи.
З інших наших сусідів тут жили ще Корній Андрущук, Антін Андрущук (Антін Мотрин: по матері Мотрі) і ціла серія інших Андрущуків, як також залишки родини Серед. Деякі з них все ще гослодарили, деякі належали "до пролетарії", колись були "за совєтську власть", але тепер однаково всі без винятку "проклинали ту власть на чом світ" і виглядали не багато краще, ніж мій дядько Парфен та Мифод.
Запоріжжя справило на мене гнітюче враження, хотілося не бачити, скорше відійти.
