Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Більшовик і (як я потім довідалась) жили в одному домі з Качурою на Лютеранській. Савченко мав дуже породисту зовнішність, але холодну. Бездоганний сірий костюм, орлиний профіль, коректність. Але все ж таки був доступніший за Ярошенка. Пам'ятаю, одного разу я прийшла раніш, сиділа на столі й наспівувала "Горе вам, дівчата..." Тут де не взявся Савченко, елегантний, як завжди, повний самоповаги, серйозний критик. Він зацікавлюється піснею, я оповідаю, де взяла її, а Савченко зауважує, мов би про себе: "От, дивіться, яка вже наросла зміна..." І я почуваю в цих словах похвалу мені, почуваю себе справді гідною зміною. Як то уміло піддано духу!
Ярошенко ж мав поставу типового "ситого буржуа", що "байдужно дивиться в монокль" (за Тичиною). Цей — "байдужно дивився в пенсне". Я порівнювала цього Ярошенка з тим, що я собі уявляла в Жашкові пару років тому, коли мені попалась була його книжка поезій. Якби я тоді знала, що ось скоро побачу живого поета! Я тоді його й Шкурупієві поезії імпровізовано виспівувала, на мої власні мелодії, що зараз же й забувала. А тут — такий контраст! Ситий надутий вираз, акуратно виложений і вичісаний проділь на середині голови. Неначе не той, що в поезії...
Приходили й члени "Гарту", особливо пам'ятаю Сергія Жигалка. Це був нерозлийвода Косяченків товариш, тільки чомусь він подався до "Гарту". Мав він гоголівську зачіску і глузливий вираз на лиці. А певно, тут у "Плузі" зібралися самі бездари (крім Косяченка, звичайно), а генії й таланти згуртувалися в "Гарті", — казала та усмішка, — але ж певно, що там говорити!
Хто ж там такий дуже? — Та ось Клоччя, Щербаківський, Влизько, Фальківський, Жигалко. А голова — Ліфшіц. Більше не було кого на голову? Тут Щупак, а там Ліфшіц... Але таке лише думається. Сказати — ідеологічно невитримано.
Приходив і невідмінний Воруський, до якого вже ставилися, як до анекдоти. Де він дівся, не знаю, бо скоро він безслідно зник.
Найпліднішим плужанином виявився Антось Шмигельський. Він кожен раз приносив нові вірші і вже не раз друкувався в газеті. Приніс і Коваленко щось таке, що не трималося купи, якусь прозу. Ще й навіть і в газеті була друкована. Але більше вже не вистачило йому пороху, краще критикувати інших. Читали свої вірші й Косяченко, і Дубков, який не знати чого тут опинився. Цей Дубков із одним оком та чорною латкою на другому, єдиний жид серед нас, завжди запобіжливо всміхався. Не був вредний, але мабуть то був нагляд Щупака над нами. Член партії...
На цих щотижневих недільних зборах я сиділа тихо, як безтілесний дух. Не насмілювалася й писнути. Я взагалі не вмію скласти усної думки, коли передо мною більше, як дві людини, а тут ще й серед таких красномовців, що розбивають одне одного в пух і прах. Де там! Та й читати не мала чого, бо такого КЛАСОВОГО пролетарського з барабанами у мене не виходило, — ані про "змичку міста з селом" (тоді крилата фраза), ані про клясову боротьбу на селі й пузатого куркуля із соломинкою в бороді. Ще слава Богу, що хоч про заводи й робітництво не треба було писати. Це була тематика "Гарту". А читати свої поезії в прозі я соромилася. Один раз прочитала осінній шкіц з огнистим листям під ногами, була жорстоко висміяна і більше не наважувалася. Та й думка замкнена після такого глуму. Я вже знала, що така тематика — "втеча від дійсности", "безхребетна", "безідейна". "Небезпечний аполітизм, а це не пролетарська ідеологія, тільки буржуазна". Нарешті — "Мистецтво для мистецтва, — кому воно потрібне?"
Особливо ж допікав Коваленко. Він тепер уже переключився на критику, після того, як виявилася його бездарність у прозі. Тому він став критиком лютим, в'їдливим. Ще й зробив крутий обертас на 160 градусів від національної віри до марксистської. Пам'ять він мав колосальну, так і шкварив непережованими цитатами з Маркса. Але як він їх застосовував! Періщив голоблею обрану жертву по чому попало, нечесно перекручуючи... Не диво, що страшно попастися під такий градобій...
Від такого мовчазного сидіння і невміння щось клясово-політичне написати я вже ладна була покинути на ці збори ходити. Качура почав був казати, що я в "Плузі" "для меблів". А Будяк назвав мене раз безплідною ялівкою. Та одна подія не допустила, щоб я покинула "Плуг".
22
Дістала я листа від Сергія Пилипенка. Він писав, що цими днями буде в Києві і просить мене прийти о 12-й годині, в неділю до готелю на Думській площі. Я прийшла. Постукала в ті двері. На "ввійдіть" — відчинила двері. А в номері не тільки Пилипенко, з ним ще й Дмитро Юрович Загул. І тут же в моїй присутності Загул відрекомендував мене Пилипенкові в найпри-хильніших рисах. Я предстала в Пилипенковій уяві в найкращих вальорах, було багато оповіді і про Ставища, і ще про якісь мої здібності, що про них я й не здогадувалася. Недаром же поет Загул був ще й графологом і відчитував вдачу людини по її письмі. (Колись у Ставищах він склав мені характеристику, в ній найбільш мене здивувало, що приписав мені рису "зарозуміла". Я — зарозуміла? Така непевна себе і боязка! А він таки мав рацію, тільки замість слова "зарозуміла" треба було "одержима ідеєю самовдосконалення", сильнішою за боязкість.)
Пилипенко про все розпитав, де я вчусь, на якому курсі, ще щось. Був він зо мною дуже ласкавий, я сказала б такий, як мій батько, коли я була ще дуже мала і він вів мене за руку та казав погупати ногами по чорному горбі, "як глечиком по животі". А мені ж тільки це й було потрібне! Я ж дуже боялася людей і полохливо розгублювалася від кожної неприхильної гримаси. Дійсно! Сергій Пилипенко — мій літературний батько, бо якби не його увага до невиразного переляканого дівчати, та ще й з тягарем брехні перед радянською владою, то я нічого ніколи не могла б із себе видобути.
Тоді ж запитав він, чи принесла я щось із собою. Так, я принесла нарис "У степу" — про пастушків. Цей нарис Пилипенко видрукував у журналі Сільсько-господарський пролетар ч. 5, 1924 і це був мій перший друкований твір. Мало того,
Пилипенко поставив цей нарис на обговорення у харківському "Плузі" і висловив свою високу оцінку, а це було видрукуване в хроніці "Плуга"...
Ця зустріч була для мене безмірно важливіша, ніж усі епітети на мою адресу київських плужан і неплужан... Хай і "для меблів", хай і "ялівка"... То й біс їх бери! Мені цікаво бувати на всіляких літературних зібраннях і виступах. Я хочу! Це ж неймовірно інтересно бути при тому, спостерігати, бачити. От хоч би й такий цікавий епізод із життя київського "Плугу"...
* * *
Збиралися ми регулярно. Ось і знов зібралися, та ніхто не знав, який сюрприз буде нам цієї Особливої неділі. З'явилася нова фігура.
Військова струнка й чітка виправа, напіввійськовий одяг захисного кольору з пляншеткою через плече, сухорлявий молодий чоловік. Ніс із горбинкою, чуб вихрастий, лоб крутий, як у бичка, манери загонисті, голос авторитетно-владний і самовпев-нений. Небувалий гість! Хто це такий?
Та це ж Сава Божко, член харківського "Плуга", він їде з Кам'янця-Подільського і проїздом заглянув на наші збори. В Кам'янці він викладає історію в педагогічному інституті. Харків'ян у нас з часу заснування "Плуга" ще не було. Київ тоді вважався глибокою провінцією, селом, то не диво, що столичний гість тримався з такою помпою. А Божко поводився, як дуже й дуже велике цабе, всуміш із панібратською дружністю. Найбільше це виявилось в тому, що він відразу всіх нас охрестив шлапаками. Так виходило, що Качура — Шлапа-чура, Косяченко — Шлапаченко, Брасюк — Шлапасюк, Гуменна — Шлапенна... Це все — на жарт, так що ображатися не слід було.
Та хіба ж ми йому рівня?
— Що ж, ви всі — шлапаки! А ось я — знаменитий письменник! — безсоромно самовихвалявся він. — Мені ВУЦВИК дає безкоштовний проїзд по всій Україні! Мене сам всеукраїнський староста Петровський приймає без докладу! Моя талановита книжка про Британи вже розійшлася великим тиражем, а тепер я пишу... — О, ви б побачили! Кирпичина!
Бальон фантазії роздувався на наших очах, але цікаво, що не було бюрократичної дистанції між ним і всіма нами, "шлапаками".
Мені було надзвичайно цікаво. Це ж якийсь зовсім інший стиль, не київський. Столична самовпевненість, опуклий апльомб і одночасно — яка ж товариська, юна атмосфера! Ще досі тут такої не було. Як часом головував Щупак, — усе було підтягнуте, старалися блиснути своєю пролетарською тематикою й ідеологією, особливо Коваленко, що понуро й насуплено розносив когось із приявних. Як головував Качура, то вже якось "приїлося". Ще, може, погідний Шмигельський оживляв своїми поезіями або Будяк, чудесний оповідач, розповість щось із своєї бувальщини. А тут така весела веремійка зчинилася, наче я на виставі сиджу.
Ще й дідок-селянин у білих домотканих штанях прийшов. Він думав, що це перед ним уся редакція газети сидить, і почав добиватися правди. — Чи то є такий закон, щоб забирали останнє? — питався він. — Як це так, що я бідняк, а на мене наклали придналог, як на середняка? Я заплатив, будьте ви прокляті, а вони, бандити, прийшли й забрали останнє...
(То часто до редакції приходили такі ходаки з села. Одного разу я бачила сільського священика. Босий, у рясі з фарбованого мішка, підперезаний мотузочком, аскетичне обличчя... Це в той час, коли духовні особи спішно перетворювалася на бух-гальтерів...)
Божко відразу взяв на себе ролю господаря, наговорив дідусеві сім кіп гречаної вовни і забрав із собою обідати, ще й дав на зворотню дорогу грошей... Вийшли ми з тих зборів переповнені свіжістю по вінця. А той дідок, мабуть, теж щасливий поїхав додому, певний, що залагодив свою справу у самого найвищого начальства.
До чого ж кольоритна постать цей Сава Божко! Ну, просто тобі скитський принц ХХ-го століття! Та, мабуть, трохи тієї крови було в ньому. Він же з Херсонщини, з південної України, колишнього осідку помпезних царських скитських родів.
* * *
Другим таким цікавим плужанином вважала я Юрія Будяка. Будяк був педагог, вважався дитячим письменником, але найбільший його талант був оповідальний. Ніколи вже такого не зустрічала. Де в нього бралися ці його повістування? І як він робив їх такими цікавими, що можна без втоми слухати його цілу ніч? Він же й повісті друкував, але вже в них нема того елексиру.
