В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

то ча­сом ба­чу людське ли­це, а як нi - то нi. По­сидь, син­ку, - го­во­ри­ла жва­во i все ди­ви­ла­ся пильно йо­му в очi. А са­мi ж її очi аж вдвоє поб­ли­ща­лись. - Дав­но не ба­чи­ла я та­ко­го крас­но­го ца­ре­ви­ча, як ти, - ка­же i знов кла­няється по­кiр­но, як пер­ше. - Дав­но, дав-но, - i зiтх­ну­ла.

- Чи, мо­же, то ти та ци­ган­ка, про яку го­во­рять, що вмiє во­ро­жи­ти i на зiл­лi знається? - спи­тав на­раз Гриць, не спус­ка­ючи й со­бi очей з ци­ган­ки.

- Або я знаю? Ци­га­нiв ба­га­то на свi­тi, - вiд­по­вi­ла Мав­ра. - Але во­ро­жи­ти я та­кож умiю, ще й як! Що б i не за­га­да­ла я, все роз­вi­да­юся. Ка­жу: ще й як! Так са­мо i на зiл­лi зна­юсь. Тре­ба то­бi яко­го? - до­пи­ту­ва­ла­ся пiдх­лiб­но. - Вiд доб­ро­го чи зло­го? Га-й, га-й! - зас­пi­ва­ла своїм спо­со­бом. - Га-й, га-й! - i все ди­виться пильно на мо­ло­до­го хлоп­ця.

Грицевi ста­ло нi­яко­во вiд тих ве­ли­ких чор­них очей, пе­ре­пов­не­них су­мом, що не­на­че не ма­ли те­пер iн­шої точ­ки опо­ри в ха­тi, як йо­го ли­це. Нi­би упи­ва­ються ним.

- Але-бо я чув, - по­чав знов Гриць, - що то має ота во­рож­ка бу­ти, що тут не все про­жи­ває i мiс­це мi­няє. А ти, ба­чу, й ха­ту маєш.

Мавра пе­ре­ля­ка­ла­ся.

- Нi, си­ноньку, - впев­ня­ла, - то я ота во­рож­ка, про яку ти чув. Iн­шої на всi се­ла в ок­ру­зi не­ма. Ой не­ма, не­ма, не­ма та­кої не­щас­ли­вої, як Мав­ра, що свiй вiк мо­ло­дий зап­ро­пас­ти­ла на чу­жи­нi, хо­ра, без пам'ятi очу­ти­ла­ся в лi­сi i ос­та­ла­ся на лас­ку доб­рих лю­дей.

I, ска­зав­ши се, розп­ла­ка­ла­ся…

Гриця по­ча­ла ци­ган­ка цi­ка­ви­ти.

Надворi цi­ди­ло без пе­рер­ви, гро­ми все ще ко­ти­ли­ся, гро­зи­ли, i про дальшу до­ро­гу го­дi бу­ло йо­му ду­ма­ти.

- Як зап­ро­пас­ти­ла ти свiй вiк? - спи­тав i став на­би­ва­ти люльку, при­чiм по­дав i ци­ган­цi од­ро­би­ну тю­тю­ну, а та йо­го жа­дiб­но вхо­пи­ла i та­ки за­раз i свою люльку виб­ра­ла з-пiд ко­ми­на i по­пе­лу.

- Запропастила, си­ноч­ку, зап­ро­пас­ти­ла, - по­ча­ла i, на­ло­жив­ши люльку, за­ку­ри­ла.

- От як див­люсь на те­бе, - по­ча­ла, - то i пла­ка­ти, i смi­яти­ся хо­чу. Гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Дав­но не го­во­ри­ла я з чо­ло­вi­ком про своє го­ре, бо рiд­ко хто до ме­не за­хо­дить. I хто хо­че слу­ха­ти бiд­ну ци­ган­ку?.. Ки­нуть, мов го­лод­нiй со­ба­цi, хлi­ба або по­да­дуть му­чеч­ки, а там знов од­ро­би­ну гро­ше­нят, та й ру­шай з ха­ти, ка­жуть, щоб що з ха­ти не по­тяг­ну­ла. А я, син­ку, - го­во­ри­ла гiр­ко, - хоч би й по­тяг­ну­ла що, то - ади, яка я бiд­на, яка опу­ще­на. Хто за­ро­бить на ме­не? Мiй кiт? - спи­та­ла, вка­зав­ши на сво­го чор­но­го при­яте­ля. - Вiн не за­ро­бить. Але як­би не мiй грiх, то я б ще й до­ни­нi бу­ла при чо­ло­вi­цi. Мiй чо­ло­вiк, син­ку, був на­чальни­ком ци­га­нiв. Ра­ду - звав­ся вiн.

А мiй та­то за­роб­ляв скрип­кою на хлiб. Я лиш од­на ди­ти­на в них бу­ла.

Мавра по­ча­ла знов пла­ка­ти.

- А моя ма­ма, син­ку, моя ма­ма, - впев­ня­ла, - як зна­ла во­на зза­мо­ло­ду гу­ля­ти! - i при тих сло­вах за­хи­та­ла го­ло­вою, нi­би з са­мо­го по­ди­ву. - I я та­кож, син­ку! Ще зза­мо­ло­ду… зза­мо­ло­ду. Бу­ва­ло, як за­гу­ляю пе­ред па­на­ми на Ма­дяр­щи­нi, то аж в очах ме­нi ми­го­тить. А най­бiльше ок­руг вог­ню. Та й че­рез той прок­ля­тий та­нець зап­ро­пас­ти­ла я свою до­лю.

- Через який та­нець? - спи­тав Гриць, що не ро­зу­мiв її опо­вi­дан­ня.

- Та че­рез он той та­нець, що iно­дi мо­ло­дим ци­га­нам, ок­рiм во­рож­битст­ва, дає нi­би за­ро­бок. Але ж бо й та­нець, си­н­ку. Ади! - я то­бi по­ка­жу, щоб знав ти, у ко­го був! - i тут же по­ча­ла ста­ра, си­ва Мав­ра гу­ля­ти пе­ред мо­ло­дим хлоп­цем лег­ки­ми гра­цi­оз­ни­ми кро­ка­ми на са­мих май­же пальцях, зру­ч­но вик­ру­чу­ючись та в па­сi ви­ги­на­ючись, при­чiм на­ма­га­ла­ся со­бi ще до тан­цю прис­пi­ву­ва­ти.

Гриць ди­вив­ся який­сь час, не клiп­нув­ши, мовч­ки на ста­ру. Вiд­так об­гор­ну­ло йо­го нес­ка­зан­но сум­не по­чут­тя за бi­д­­ною опу­ще­ною жен­щи­ною, що ось на­ма­га­ла­ся вдо­во­ли­ти йо­го всiм най­кра­щим, що ли­ше зна­ла. За­ди­хав­шись не­аби­як, во­на все-та­ки не пе­рес­та­ва­ла по­яс­ня­ти та­нець, що да­вав "хлiб" i що, оче­вид­но, ста­но­вив ко­лись гор­ди­ню i все го­ре її бiд­но­го жит­тя…

Вiн ус­тав i вiд­вер­нув­ся до вiк­на, а во­на до­кiн­чи­ла та­нець i впа­ла втом­ле­на пе­ред ним на зем­лю.

- От та­кий та­нець, син­ку! - ска­за­ла, вiд­ди­ха­ючи важ­ко та сi­да­ючи рiв­но, ко­ли тим ча­сом вiн вий­няв з че­ре­са гро­шi i ки­нув спiв­чут­ли­вим ру­хом i пог­ля­дом в її по­до­лок.

- От сей та­нець гу­ля­ла я в пус­тi i в мiс­теч­ках, але дов­ше, як оце пе­ред то­бою, бо бу­ла мо­ло­да i год­на. Чар­даш зве­ть­ся вiн. А па­ни, що пе­реїзди­ли че­рез пус­ту i поп­ри на­шi ша­т­ра, пос­ту­па­ли до нас i лю­бу­ва­ли­ся тим. Ок­рiм ме­не, гу­ля­ли i дру­гi на­шi ци­га­ни й ци­ган­ки. Вiд­так по­си­лав ме­не ще Ра­ду в су­сiднє не­да­ле­ке мiс­теч­ко по ми­лос­ти­нi i во­ро­жи­ти - i то бу­ло най­гiр­ше. Раз - i дру­гий - i тре­тiй, син­ку, аж до­ки не скiн­чи­ло­ся все. Вiд­так ми вiд­ти заб­ра­ли­ся. Дав­но бу­ло то все, син­ку… дав-но, дав-но, i Мав­ра бу­ла то­дi мо­ло­да i га­р­на…

Гриць знов на­ло­жив люльку, а во­на, пре­див­но ожив­ле­на йо­го при­сут­нiс­тю, го­во­ри­ла да­лi.

- I я, син­ку, ма­ла б те­пер та­ко­го си­на, як ти, - впев­ня­ла чу­до­вим щи­рим пог­ля­дом своїх пре­гар­них сум­них очей, - як­би не лю­бов за пле­чи­ма, а з нею i грiх; а то грiх зрад­жує все, i то­му, син­ку, я ни­нi са­ма, са­ма на цi­ле се­ло, на цi­лу го­ру, на цi­лий лiс. Не дай, гос­по­ди, нi­ко­му та­кої до­лi, як моя. Нiх­то то­бою не жу­риться, чи ти жи­вий, чи мерт­вий. Жи­веш враз з ди­кою звi­рю­кою в лi­сi, а бiльше нi­чо­го. Ма­ла ро­ди­чiв, - по­ча­ла знов чи не ме­ха­нiч­но з при­вич­ки, - i стра­ти­ла їх. Ма­ла чо­ло­вi­ка, - зрiк­ся, по­ки­нув; ма­ла ди­ти­ну - хло­пе­ня - уби­ли чи вкра­ли - гос­подь знає. Лиш са­ма ос­та­ла­ся. Са­ма, си­ноньку, - го­во­ри­ла з ве­ли­ки­ми слiзьми жа­лю в очах. - Са­ма, як ка­жу, на цi­лу го­ру, са­ма на цi­лий лiс, хi­ба що вiд ча­су до ча­су… - та тут ур­ва­ла. Сильний грiм, що са­ме в тiй хви­лi вда­рив на­но­во в лi­сi, пе­рер­вав її бе­сi­ду, i во­на, мов ос­те­ре­же­на ним, не за­го­во­ри­ла про Те­тя­ну, про яку хо­тi­ла спiм­ну­ти, що се оди­но­ка її ра­дiсть в жит­тi, але за­вер­ну­ла бе­сi­ду на по­пе­реднє, себ­то на се­бе са­му. - Са­ма, си­ноньку, са­ма, - го­во­ри­ла да­лi, - хi­ба що раз в рiк гос­подь приш­ле яко­го