💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

Читаємо онлайн Над Чорним морем - Нечуй-Левицький
на­са­моті й по­го­во­рить з ва­ми. Я вам щи­ро одк­рив своє сер­це, свою ду­шу… Без вас я не мо­жу жи­ти. Я тільки жи­ву й жи­вотію ва­ми. Ви приз­на­лись мені, що маєте до ме­не сим­патію. Ва­ша лас­кавість до ме­не в ос­танній час дає мені надію, що я не втра­тив ва­шо­го при­ятельства, ва­шої сим­патії. Скажіть мені ос­таннє сло­во! Ко­ли я не маю місця в ва­шо­му серці, то не­хай я луч­че ніко­ли не ба­чи­ти­му вас… щоб за­гоїти моє сер­це».

Саня про­чи­та­ла лист і за­ду­ма­лась.


- Що він пи­ше до те­бе? - спи­та­ла Му­раш­ко­ва.


- На, чи­тай! - ска­за­ла Са­ня. - Пи­тан­ня стає ду­же яс­но й ка­те­го­рич­но.


- Правда, що ка­те­го­рич­но, - ска­за­ла На­дя. - Що ж ти ду­маєш те­пер вчи­ни­ти?


- Писала б до йо­го, та ба­га­то до­ве­деться пи­са­ти: це він ста­но­вить для ме­не пи­тан­ня мо­го жи­вот­тя й моєї ду­хов­ної смерті… - ска­за­ла Са­ня й тро­хи не зап­ла­ка­ла, схи­лив­ши го­ло­ву. - Тре­ба б мені док­ладніше по­го­во­ри­ти з ним. Але де йо­го по­го­во­рить? Ма­чу­ха йде про­ти йо­го. До­ма мені ніяк не мож­на по­го­во­ри­ти з ним.


- То вик­лич йо­го сю­ди лис­том та й по­го­во­ри з ним отут в моєму но­мері або в пар­ку, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.


- Одже ж ти доб­ре ра­диш мені, - ска­за­ла Са­ня і, взяв­ши лист па­пе­ру, за­раз на­пи­са­ла до Ко­маш­ка.


«Спасибі вам, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, за ва­шу щирість. До­ве­лось би мені ба­га­то пи­са­ти до вас, як­би я ду­ма­ла спи­сать усі мої бідні дум­ки. При­бу­вай­те до ме­не сьогодні над­вечір. До нас не за­ходьте; йдіть в но­мер до Му­раш­ко­вої. Там я вас жда­ти­му. І ваші прин­ци­пи, і ваші пе­ресвідчен­ня мені до мислі, до сер­ця. Я вже по­ки­ну­ла кос­мо­політич­ну плу­та­ни­ну і сим­па­ти­зую ва­шим пог­ля­дам. Мені, як і всім чес­ним і щи­рим лю­дям, тре­ба прис­вя­тить свою діяльність на ко­ристь рідно­му краєві, Ук­раїні. Я щи­ро при­хильна до вас; сер­це моє за ва­ми, але… є при­ти­чи­на, яка стає нам на до­розі. Я са­ма га­разд не знаю, що мені по­ча­ти, що мені діяти. І по­ра­ди не­ма в ко­го пи­тать».


Саня одісла­ла лист на пош­ту, сіла на ка­нап­ку, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях і по­то­ну­ла в важ­ких-важ­ких ду­мах. Му­раш­ко­ва сиділа ко­ло вікна й чи­та­ла. В но­мері бу­ло ти­хо; тільки дві му­хи би­лись об шиб­ки, дзиж­ча­ли й во­ру­ши­ли од­но­тон­ним дзиж­чан­ням мерт­ву ти­шу. Са­ня пе­ре­ду­му­ва­ла, що ма­ла ка­за­ти Ко­маш­кові.


День був тро­хи хмар­ний. Сон­це схо­ва­лось за білі хмар­ки й не ве­се­ли­ло кімнат­ки. Гус­та акація та аб­ри­ко­си зак­ри­ва­ли не­бо про­ти вікна. Тінь в кімнаті ста­ла ще густіша, аж сум­на; і та тінь хмар­но­го дня не во­ру­ши­ла фан­тазії, не бу­ди­ла мрій; яс­ний ро­зум, хо­лод­на роз­суд­ливість та помірко­ваність бра­ли пе­ре­ва­гу над ни­ми.


Думи в Са­ниній го­лові спо­чат­ку пли­ли логічно, ви­раз­но, але не до­хо­ди­ли ні до яко­го яс­но оме­жо­ва­но­го кінця, по­ча­ли плу­та­тись, пе­ремішу­ва­тись.


Прибігла дівчи­на й пок­ли­ка­ла Са­ню обідать. Са­ня не­на­че про­ки­ну­лась і ти­хою хо­дою вий­шла, її зви­чай­на жвавість вже не­на­че при­тих­ла.


«Прощай, мій спо­кою! Час тур­бот вже нас­тає, йде й ме­не не ми­не», - ду­ма­ла Са­ня, сіда­ючи обідать. Во­на обіда­ла, як не обіда­ла. Смак про­пав. По обіді во­на пішла до Му­раш­ко­вої. Му­раш­ко­ва вий­шла в парк гу­ля­ти. Са­ня сіла ко­ло вікна, роз­гор­ну­ла книж­ку, по­ча­ла чи­та­ти, її очі біга­ли по лист­ках і не мог­ли впійма­ти ні од­но­го сло­ва. Мислі не йшли в го­ло­ву. Во­на згор­ну­ла книж­ку, згор­ну­ла, ру­ки й жда­ла, схи­лив­ши го­ло­ву.


Через од­чи­не­не вікно бу­ло вид­ко не­бо й мо­ре, але і во­на не ди­ви­лась ні на не­бо, ні на да­ле­ке синє мо­ре, і нічо­го не приміча­ла.


Рипнули двері. В но­мер увійшов Ко­маш­ко. Рівна йо­го пос­тать ще не­на­че ста­ла рівніша. Очі бу­ли ве­селі: в їх ви­яв­ля­лась надія, сміливість, не­на­че він виг­рав пер­ший який­сь по­зов в сво­му житті. Ве­се­ло привітав­шись до Сані, він сів про­ти неї. Йо­му зда­ва­лось, ніби він до то­го ча­су плив дов­го-дов­го по ве­ли­ко­му морі і от те­пер тільки доп­ли­ває вже до зе­ле­но­го бе­ре­га, вкри­то­го ліса­ми та па­ху­чи­ми сад­ка­ми; от він ба­чить ви­раз­но, як сон­це грає на го­рах, на сад­ках. І сад­ки й ліси ма­нять йо­го од­по­чи­ти в за­тиш­ку та хо­ло­доч­ку десь над про­зо­рою річкою.


Обоє мов­ча­ли. Са­ня спо­чат­ку зраділа, й ту радість бу­ло знать по рум'янцях на що­ках. Очі блис­ну­ли привітом, але не­за­ба­ром світ очей згас; очі ста­ли сумні, за­ду­мані.


- Я вас оце жда­ла… Мені тре­ба з ва­ми по­го­во­ри­ти за од­ну спра­ву… Для ме­не це діло ве­ли­ке, - ти­хо й несміли­во про­мо­ви­ла Са­ня й за­мовк­ла.


Саня й са­ма зди­ву­ва­лась, що десь ділась її зви­чай­на сміливість, кот­ра її ніко­ли не по­ки­да­ла.


- Ви в своєму листі на­пи­са­ли кілька слів, і мені тих слів до­волі для мо­го щас­тя на мій увесь вік. Я те­пер щас­ли­вий, двічі щас­ли­вий, - про­мо­вив Ко­маш­ко.


Він узяв її ру­ку й поцілу­вав. Са­ня по­чер­воніла й не підніма­ла вік, не гля­ну­ла на йо­го. Во­на бу­ла гар­на, як пер­ша квітка в квітни­ку, в свіжо­му зе­ле­но­му листі. Обоє знов за­мовк­ли. В но­мері ста­ло ти­хо-ти­хо. Не­бо ста­ло хмарніше. В но­мері ста­ла тінь густіша. Нігде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го згу­ку, ні ше­лес­ту. Зда­ва­лось, ніби хмар­не не­бо й зе­лені акації та аб­ри­ко­си по­на­хи­ля­лись зу­мис­не над вікном, щоб прис­лу­ху­ва­тись до їх ти­хої роз­мо­ви.


- Знаєте, Вікто­ре Ти­то­ви­чу? Я ви­со­ко став­лю пот­ре­бу просвіти й роз­вит­ку для жен­щи­ни, дав­но пра­цюю над своїм роз­вит­ком і не ду­маю й не га­даю, що я вже лю­ди­на дійшла, що я дійшла до сво­го кінця. Мені ще тре­ба ба­га­то пра­цю­ва­ти; я дав­но маю дум­ку поїхать на універ­си­тетські кур­си й просвіти­тись ви­щою на­укою.


Комашко прис­лу­ху­вав­ся до її ти­хої роз­мо­ви. Гост­рий блиск йо­го очей тро­хи при­гас, очі ста­ли за­ду­мані.


- Олександро Ха­ри­тонівно! Я дав­но вас знаю, ба­га­то роз­мов­ляв з ва­ми. Мені здається, що ви роз­ви­лись стільки, скільки тре­ба кожній лю­дині. Тим-то ви мені й спо­до­ба­лись, що ви стоїте ви­ще од інших паннів та паній на­шо­го ча­су, - ска­зав Ко­маш­ко.


Саня осміхну­лась. Дві ямоч­ки на що­ках на­че засміялись і знов в од­ну мить зслиз­ли. Ли­це в Сані знов ста­ло по­важ­не.


- Спасибі вам за комплімент, але я се­бе луч­че знаю. От ви йде­те в жит­тя чо­ловіком го­то­вим, зовсім роз­ви­тим. Ви го­тові до ро­зу­мо­вої праці. Ви здатні прис­вя­тить се­бе чи на­уці, чи рідно­му краєві, чи на­ро­дові. Ви здатні на це. А я от те­пер не по­чу­ваю се­бе та­кою; я не рівня вам, а цього я не хо­чу. Я хо­чу бу­ти рівною вам, а не ниж­чою за вас і роз­вит­ком ро­зу­му, й просвітою. Я люб­лю на­уку, - ска­за­ла Са­ня вже твер­до

Відгуки про книгу Над Чорним морем - Нечуй-Левицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: