Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

- Що він за лю­ди­на? Чес­на лю­ди­на, варт­на лю­ди­на, та тільки не вміє або не хо­че зак­ри­ва­ти ли­ця маш­ка­рою; це в йо­му ма­ленька хи­ба, ма­ленька ган­жа, мо­же й по­мил­ка… от і усе! - ска­зав Нав­роцький. - За Фе­сен­ка цього не ска­жу; не вга­даю, чи маш­ка­ра на йо­му, чи на­ту­ральна пи­ка.

- Авжеж на­ту­ра, і на­ту­ра делікат­на, з гар­ни­ми ма­не­ра­ми. Фе­сен­ко да­ле­ко піде, вго­ру ви­со­ко по­ле­тить, - ска­за­ла Нав­роцька. - Він гар­ної нап­ра­ви й… політи­ку жит­тя тя­мить.

- Може й по­ле­тить вго­ру, як бу­де віяти той са­мий вітер, що те­пе­реч­ки віє, а як вітер по­вер­не…

- То й він по­вер­неться, - ска­за­ла Нав­роцька.

- Як той вітряк на сте­пу… - бовк­нув Нав­роцький.

- Але ж і сло­ва в те­бе! Ко­ли ти їх по­ки­неш? - крик­ну­ла Нав­роцька.

В той час надійшла Са­ня й сіла біля вікна. Во­на гля­ну­ла на ма­чу­ху й по злих очах од­ра­зу дізна­лась, що між нею та батьком бу­ла якась гост­ра роз­мо­ва, якась спо­тич­ка.

- Де це ти, Са­ню, бу­ла? - спи­та­ла в неї Нав­роцька.

- В Му­раш­ко­вої, - обізва­лась Са­ня.

- З ким же ти там ба­чи­лась? - сіка­лась до неї Нав­роцька.

- З Ко­маш­ком, - обізва­лась Са­ня.

- Добре, їй-бо­гу, доб­ре! Це гар­на но­ва по­ве­денція пішла! Чи ли­чить же мо­лодій панні веш­та­тись крадько­ма по но­ме­рах з па­ни­ча­ми? Чи слід тобі так ро­би­ти! Де ти наб­ра­лась та­ких но­во­мод­них ідей? - присіка­лась Нав­роцька до Сані.

- Комашка я дав­но знаю. Знаю, що він доб­ра, стат­ко­ви­та лю­ди­на. Стріла­ся з ним і по­ба­ла­ка­ла, - обізва­лась Са­ня.

- Якби він був твій же­них, то ти й тоді не по­вин­на хо­ва­тись з ним по за­кут­ках, - на­пу­чу­ва­ла далі Нав­роцька.

Саня мов­ча­ла й ди­ви­лась в вікно; во­на дав­но звик­ла слу­ха­ти такі на­путіння од своєї ма­чу­хи і вже не ог­ри­за­лась.

- Бач, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу! Я тобі ка­за­ла, не да­вай Сані в гімназію. А ти ме­не не пос­лу­хав, а те­пер маєш доч­ку, що по­таєнці по за­кут­ках з па­ни­ча­ми хо­вається. Де ж пак! сиділа там в гімназії по­руч з жидівка­ми, з міщан­ка­ми, а мо­же й з доч­ка­ми ку­хо­ва­рок, бра­та­лась з ни­ми, при­яте­лю­ва­ла й єдна­лась, - от і наб­ра­лась од їх та­ко­го ду­ху, що й з ха­ти не ви­ку­риш ніяки­ми пар­фу­меріями.

Саня сиділа й змов­чу­ва­ла, хоч во­на й бу­ла оп­риш­ку­ва­та в інший час і лю­би­ла справ­до­ву­ва­тись.

- Добре, що я свою Ма­ню од­да­ла на на­уку в при­ват­ний «бла­го­род­ний» пансіон, - го­во­ри­ла Нав­роцька, обер­та­ючись до сво­го му­жа.

- Гм! Мо­же. Не знаю, чия крив­да, чия прав­да: чи твоя, чи моя? Хто лю­бить по­па, а хто по­па­дю, а хто по­по­ву доч­ку, а хто й по­по­ву най­мич­ку, а відьма й по­по­ву ко­ро­ву? - обізвав­ся зне­хо­тя Нав­роцький ніби в жар­ти.

- Од жидівок та міща­нок не ду­же-то мож­на наб­ра­тись просвітнього ду­ху. Я роз­ви­ла свій ро­зум книж­ка­ми, та й годі! - обізва­лась Са­ня. - Світ іде не од міща­нок, а од заг­ра­нич­них ро­зум­них кни­жок.

- Гарний світ! Не дай бо­же та­ко­го світу! А це які книж­ки ти вти­ри­ла в ру­ки Мані, ме­не не спи­тав­ши? На, по­ди­вись! - ска­за­ла Нав­роцька, по­да­ючи книж­ки Нав­роцько­му.

- Гм. «Во­на та він» Жорж-Зан­да, «Че­ре­во Па­ри­жа» Зо­ля, «Па­ризькі письма» Бер­не, Спен­сер, Дарвін, «Вістник Євро­пи». Гм. Не­ма тут нічо­го не­без­печ­но­го, - ска­зав Нав­роцький, пе­ре­гор­ту­ючи лист­ки кни­жок.

- Як-то не­ма нічо­го не­без­печ­но­го? - крик­ну­ла Нав­роцька. - Там усе пи­шуть про по­га­ну лю­бов. Який­сь «Він» якась «Во­на»… Це все, надісь, якесь пас­кудст­во, яко­го пан­нам зовсім не го­диться і не вар­то зна­ти.

- Не чи­та­ти ж аках­тистів мо­ло­дим пан­нам. Та на­ша цен­зу­ра як пе­ре­ше­ре­тує книж­ки, то й нічо­го тобі ля­ка­тись; їх без­печ­но мож­на чи­тать не тільки пе­чорським чен­цям, але навіть чер­ни­цям, - ска­зав Нав­роцький.

Навроцька ки­ну­ла очи­ма на чо­ловіка, не­на­че п'ята­ка да­ла, й мах­ну­ла бро­вою до вікна, де сиділа Са­ня.

Навроцький опам'ятав­ся.

«Ой лиш­ко! це ж я тро­хи зсу­нув маш­ка­ру з ли­ця, за­був, що доч­ка в хаті», - по­ду­мав Нав­роцький і трош­ки каш­ля­нув в до­ло­ню, за­ту­лив­ши нею ро­та.

Навроцька за­ареш­ту­ва­ла книж­ки й замк­ну­ла їх в ка­мо­ду.

До чаю вий­шла з кімна­ти Ма­ня, зас­па­на, апа­тич­на, не­ве­се­ла. Во­на пе­рей­шла світли­цю ка­чи­ною, не­на­че ста­ре­чою хо­дою й сіла біля ма­тері. Роз­мо­ва за чаєм по­ча­ла­ся ду­же бла­го­чес­ти­ва, але не­ви­мов­не нуд­на для Сані. Ста­ра роз­ли­ла кру­гом се­бе на­путіння більше, ніж на­ли­ла чаю на всю сім'ю. Са­ня пе­ре­ду­му­ва­ла свої важкі ду­ми й не об­зи­ва­лась і сло­вом.

Скінчився неп­риємний нуд­ний вечір, на­че нуд­на лекція по гра­ма­тиці. Всі ра­но по­ля­га­ли спа­ти, по­том­лені од морсько­го ку­пан­ня. Са­ня по­га­си­ла світло. Сон не брав її. В кімнаті бу­ла важ­ка ду­хо­та, не­на­че пашіли жа­ром стіни, не­на­че ди­ха­ли га­ря­чим ду­хом гру­ба, стіл, ка­мо­да, ша­фа. Ду­хо­та ду­ши­ла Са­нині гру­ди. Га­ря­ча кров швид­ко во­ру­ши­лась в жи­лах.

Саня од­чи­ни­ла вікно, сіла й спер­лась на одвірок. По­тяг­ло з мо­ря свіжим по­ди­хом, на­че дих­ну­ли вог­ке свіже повітря на Са­ни­не га­ря­че ли­це. Бу­ла пиш­на ти­ха ніч. Над Оде­сом вже сто­яв світо­вий білу­ва­тий ту­ма­нець. Білий мо­нас­тир по­етич­но мрів в лег­ко­му світі од ма­яка. Ясні зорі ви­си­па­лись на чор­но­му небі. Ма­як бли­щав, яс­но-ясно і роз­ли­вав од­лиск на акації, на мо­нас­тир, на парк; ку­пи акацій, тро­хи освічені, прий­ма­ли фан­тас­тичні фор­ми й не­на­че ви­ри­на­ли вер­ха­ми з чор­ної бе­зодні. І по­летіли Са­нині ду­ми од­на за дру­гою, на­че зер­на до­ро­го­го на­мис­та ни­за­лись на шов­ко­ву нит­ку.

«Що мені ро­бить? Що мені по­ча­ти? Як мені вий­ти з цього зап­лу­та­но­го ла­бирінту? - ду­ма­ла Са­ня, див­ля­чись на срібний ту­ман над да­ле­ким містом. - Нев­же мені дійсно до­ве­деться по­ки­ну­ти ос­тан­ню надію на ви­щий роз­ви­ток сво­го ро­зу­му? Нев­же не справ­дяться мої зо­лоті мрії? Нев­же я їх му­шу за­бу­ти, по­вин­на їх по­ки­ну­ти на­завсіди?» І її ро­зум підка­зу­вав, що не тре­ба їх за­не­ха­ювать, що не мож­на їх по­ки­ну­ти.

Але десь гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці об­зи­вав­ся інший го­лос, при­над­ний, ти­хий, лас­ка­вий, як по­дих морсько­го свіжо­го вітре­ця: то був го­лос сер­ця. І не ду­ми роз­суд­ли­вості по­ча­ли сно­ви­га­ти в неї в го­лові, а якісь інші мислі, якісь палкі мрії роєм по­ви­ли­ся про­ти її волі. І ті мрії наліта­ли звідкільсь, ви­ли­ся ніби з яс­но­го срібно­го ту­ма­ну, з тем­но­го не­ба, з свіжо­го мо­ря, наліта­ли з тієї по­етич­ної да­лечі, де про­бу­вав Ко­маш­ко, сно­ви­га­ли кру­гом неї, не­на­че бджо­ли в май­ський день, і во­ру­ши­ли сер­це.

Саня нез­чу­лась, як за­бу­лась про до­пи­ту­ван­ня сво­го ро­зу­му. Во­на вже не­на­че ба­чи­ла се­ред тем­ної нічної кар­ти­ни очі Ко­маш­кові… ба­чи­ла, як во­ни темніли, вкри­ва­лись смут­ком в час її роз­мо­ви з ним, при­га­да­ла, як він вий­шов з но­ме­ра смут­ний, не­на­че гро­мом при­шиб­ле­ний. І їй