Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

- Маню! піди, сер­це, та ска­жи гор­ничній, щоб мерщій при­нес­ла тарілки, ножі, та ви­дельця, та па­ля­ниці, а са­ма - візьми з ко­мо­ди сал­фет­ки, - про­мо­ви­ла ти­хеньким го­ло­сом Нав­роцька до Мані, - та не за­будь замк­ну­ти ша­фу.

Маня пішла й вис­ла­ла че­рез гор­нич­ну тарілки. Па­ничі й пан­ни ки­ну­лись на ма­ри­над, як го­лодні вов­ки на вівцю, хоч їх Нав­роцька й не прип­ро­шу­ва­ла.

Фесенко за­був за не­дав­ню оби­ду й заїв го­ре своєї душі дво­ма доб­ри­ми шма­точ­ка­ми ма­ри­на­ду, ки­да­ючи спідло­ба злю­щи­ми очи­ма на Ко­маш­ка. Виліз потім бо­ком той ма­ри­над доб­ро­сер­до­му прос­та­кові: жінка два дні гриз­ла йо­го за той ма­ри­над.

Вже смер­ком поп­ро­щав­ся Фе­сен­ко з Нав­роцьким. Ра­зом з ним поп­ро­щав­ся Ко­маш­ко.

- Приходьте до нас частіше, - зап­ро­шу­ва­ла Фе­сен­ка Нав­роцька.

- Не за­бу­вай­те нас! Ми вас бу­де­мо ждать до се­бе, - про­сив Нав­роцький Ко­маш­ка.

Фесенко пішов ву­ли­цею на один бік, Ко­маш­ко поп­ря­му­вав на дру­гий бік до мо­ря.

- Розійшлись, як доріжки в лісі, - обізвав­ся Нав­роцький, осміха­ючись. - Один на пра­ву ру­ку, дру­гий на ліву.

«Розійшлися й ніко­ли не зійдуться», - по­ду­ма­ла Са­ня, во­дя­чи очи­ма за Ко­маш­ком, кот­ро­го біла пос­тать ма­нячіла і все ніби по­то­па­ла в тем­ряві під ви­со­ки­ми акаціями і зго­дом зовсім по­то­ну­ла.

«Потонули в імлі ти­хо­го ве­чо­ра, - ду­ма­ла Са­ня. - Вже не вид­ко обох. Кот­рий-то з їх по­то­не в морі світо­во­му? кот­рий не вто­не? Кот­рий з їх вип­ли­ве на бе­рег, кот­рий за­ги­не?» -ду­ма­ла дівчи­на, си­дя­чи за сто­лом і не­на­че прис­лу­ха­ючись до своїх по­таємних пи­таннів. А ду­ма за ду­мою во­ру­ши­лась в її душі, як ти­хий ше­лест аб­ри­ко­со­во­го лис­ту од вечірнього морсько­го по­ди­ху на су­хий бе­рег. «А що як Ко­маш­ко по­то­не? - не­на­че го­во­рив їй той ти­хий го­лос в душі. - А він до­ко­неч­но по­то­не з своєю пал­кою вда­чею, з щи­рим сло­вом…» І для неї ста­ло шко­да мо­ло­до­го хлоп­ця, ста­ло жаль йо­го мо­ло­до­го жит­тя. Во­на важ­ко здих­ну­ла і знов за­ду­ма­лась.

Їй за­ба­жа­лось з кимсь по­го­во­ри­ти щи­ро, од сер­ця, поділи­тись мис­ля­ми, приз­на­тись, що го­во­рив їй не­дав­но Фе­сен­ко. І щось гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці підка­зу­ва­ло їй, що не з батьком і не з щи­ри­ми при­ятелька­ми во­на по­го­во­ри­ла б те­пер, а з Ко­маш­ком, з од­ним Ко­маш­ком.

- Яка гар­на лю­ди­на Фе­сен­ко, - про­мо­ви­ла го­лос­но Нав­роцька. «От бу­ло б доб­ре за­лу­чи­ти йо­го для моєї Мані», - по­ду­ма­ла во­на, але цього при доч­ках не ска­за­ла.

- Еге, агар­ний. Плечі ши­рокі, і апе­тит має доб­рий: знать має доб­рий шлу­нок, - зне­хо­тя обізвав­ся Нав­роцький.

- Яку ги­до­ту ти вер­зеш! - ска­за­ла ста­ра. Са­ня вста­ла й пішла гу­ля­ти попід акаціями; їй неп­риємна бу­ла са­ма роз­мо­ва про Фе­сен­ка.

- А мені здається, що Ко­маш­ко ба­га­то кра­щий і ро­зумніший, ніж Фе­сен­ко, - ска­зав Нав­роцький.

- Я бу­ла б ра­да, як­би Ко­маш­ко навіть зовсім не хо­див до нас, - ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна з сер­ди­тою міною, - все го­во­рить му­жицьким язи­ком, не­на­че най­няв­ся так го­во­ри­ти. Та й дум­ки в йо­го якісь… Ат!..

VII

Другого дня вранці Нав­роцькі вста­ли пізненько й пи­ли чай в но­мері з доч­ка­ми. З пош­ти при­нес­ли два лис­ти: один був ад­ре­со­ва­ний до Нав­роцько­го, дру­гий до Нав­роцької.

Навроцька роз­дер­ла кон­верт. В ко­ро­тенько­му листі бу­ло на­пи­са­но: «Глядіть ли­шень доб­ре свою стар­шу доч­ку; во­на блу­кає по Одесі з не­доб­ри­ми людьми, во­диться з по­га­ною ком­панією. До біди не­да­ле­ко з її мод­ни­ми ідей­ка­ми та утопійка­ми. Час не­без­печ­ний; сте­режіться».

Тим ча­сом Нав­роцький чи­тав го­лос­но свій лист. В листі бу­ло на­пи­са­но: «Про­чу­ли ми че­рез лю­дей, що в ва­шо­му домі бу­ває Ко­маш­ко й буцімто прис­ва­тується до ва­шої стар­шої доч­ки. Сте­режіться йо­го. Ста­ви­мо собі за свя­ту по­винність зас­те­рег­ти вас, що не сьогодні-завт­ра Ко­маш­ка зап­ро­то­рять ту­ди, де ко­зам ро­ги прав­лять. На­чальство са­мо по собі зна­ти­ме або й знає за йо­го утопії».

- Брехня на­пи­са­на! - ска­зав Нав­роцький.

- Яка там брех­ня? На ли­шень про­чи­тай, що на­пи­са­но в моєму листі, - про­мо­ви­ла зоз­ла Нав­роцька. Нав­роцький взяв од неї лист і про­чи­тав го­лос­но.

- А що? Хіба ж я тобі не ка­за­ла?

- Гм, гм… ка­за­ла, але я не слу­хав… Це пи­ше до нас Фе­сен­ко.

- Фесенко? Ніко­ли в світі я цього не по­ду­маю! Не та­ка він лю­ди­на. Це пи­ше, ма­буть, твій Ко­маш­ко, - про­хо­пи­лась Нав­роцька.

- Цебто пи­ше сам на се­бе, чи що? - спи­тав Нав­роцький.

Саня за­ре­го­та­лась. Той сміх, як ле­зо но­жа, урізав Нав­роцьку.

- Смійся, смійся, Са­ню. Швид­ко з те­бе бу­де сміятись увесь Ки­ши­нев, увесь Одес, - ска­за­ла сер­ди­то Нав­роцька.

- На, Са­ню, ці до­ку­мен­ти, піди в пе­кар­ню та вкинь в піч, - ска­зав Нав­роцький до Сані.

Саия вхо­пи­ла лис­ти й ху­тенько побігла тільки не в пе­кар­ню, а в но­мер до Му­раш­ко­вої на по­ра­ду.

В Му­раш­ко­вої во­на зас­та­ла свою при­ятельку Ольгу Махнівську.

- От ціка­ва но­ви­на, об­мальову­юча наш час! На­те ли­шень, чи­тай­те ці де­пеші, - ска­за­ла Са­ня ве­се­лим насмішку­ва­тим го­ло­сом, але її го­лос на кінці фра­зи нес­подіва­но зат­ру­сивсь. Ос­тан­ня нот­ка бу­ла мінор­на.

Махнівська й Му­раш­ко­ва про­чи­та­ли лис­ти.

- Та й под­ла ж лю­ди­на пи­са­ла оці де­пеші! - крик­ну­ла Му­раш­ко­ва.

- Як ви ду­маєте, хто пи­сав ці де­пеші? Га? - спи­та­ла Са­ня.

- Я ска­жу, не ва­га­ючись, що пи­сав Фе­сен­ко, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Я на Ма­ло­му Фон­тані пос­те­рег­ла, що ти, Са­ню, йо­му спо­до­ба­лась, що Ко­маш­ко стає йо­му при­ти­чи­ною…

- І па­па, надісь, до­га­дується, що пи­сав Фе­сен­ко, - ска­за­ла Са­ня й за­ду­ма­лась.

Туга впа­ла на її ве­селі ясні очі. Во­на схи­ли­ла го­ло­ву ще ниж­че й од­ра­зу зап­ла­ка­ла. Для неї ста­ло не­ви­мов­не жаль Ко­маш­ка. Во­на бу­ла лад­на летіти до йо­го, за­раз-та­ки зас­те­рег­ти йо­го. Пе­ред нею на столі ле­жа­ли ря­доч­ком роз­гор­нуті два лис­ти, і ці не­чесні лис­ти не­на­че наб­ли­жа­ли її сер­це до Ко­маш­ка. Він став для неї не­на­че рідний, до­ро­гий.

- Що ж мені те­пе­реньки ро­би­ти? - Спи­та­ла ніби са­ма в се­бе Са­ня.

- Треба да­ти звістку Ко­маш­кові, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Дам зна­ти, дам зна­ти як­най­швид­ше! - крик­ну­ла Са­ня. - Я йо­го вик­ли­чу сю­ди, я на­пи­шу до йо­го, не­хай він за­раз при­бу­де до ме­не.

- Але, Са­ню, це ти зай­деш над­то вже да­ле­ко. По­ду­май пе­редніше й спи­тай своє сер­це? Ти знаєш, до чо­го во­но йдеться, ко­ли ти на­пи­шеш до йо­го лист і пок­ли­чеш сю­ди? - ска­за­ла обе­реж­на Махнівська.

Саня за­ду­ма­лась. Во­на в той час за­бу­ла й про кур­си, і про ви­щу на­уку, і за свої заміри, і за діяльність на ко­ристь людськості, бо тільки по­чу­ва­ла, що її щось ду­шить ко­ло сер­ця.

- Що бу­де, те й бу­де, а лист тре­ба на­пи­сать.