На білому коні - Самчук Улас
Два звичайні скромні насипи землі з великими дубовими хрестами... Трохи пізніше брат спорудив на їх могилах кам'яні пам'ятники, але покищо це виглядало дуже примітивно ... Ми помолилися над ними і вернулися додому.
Була субота, звичайний робочий день, але на наших хуторах було свято. Приходили й приходили святочно одягнуті люди, прибула ціла родина дядька Ялисея — Василь з жінкою Вівдею, їх сини Андрій та Леонтій... Появилася найстарша сестра Катерина з дітьми ... Прибули мої колишні приятелі — Кирило Ярем-чук, Софрон Приймає. Прийшов колишній наш поміщик, тепер дуже опущений народний учитель Роман Лех... Почалися гостини... Спочатку у сестри Баси лини, пізніше у брата Федота ... Було багато тостів, привітів і різних "Ой, ти Галю" та "Ой, ти хмелю", і коли б я не мусів ще сьогодні вертатися назад до Крем'янця, це протягнулося б до безконечности... Але я обіцяв бути сьогодні в Крем'янці з тим, що в понеділок повернуся назад до Тилявки.
Біля п'ятої години по обіді ми від'їхали, а вже біля восьмої вечора я був у великій залі ліцею, де стояло багато пишно прибраних столів, за якими було багато гостей, а в тому числі також німецьких військових з якимись трьома генералами. Це прийняття було влаштоване для німців, як подяка за звільнення від більшовизму. Такі прийняття в ті часи відбувалися по всій Україні, вони були щирі і спонтанні, але трохи згодом населення зрозуміло наміри нових окупантів, і щирість обернулась у велику ворожість ... З приводу цього Геббельс, у відомому своєму щоденнику роком пізніше (25 квітня) писав:
"Населення України на початку було більше ніж схильне вважати фюрера спасителем Евротги і вітало німецьку військову силу якнайщиріше. Це наставления змінилося цілковито протягом місяців... Ми вдарили росіян, а особливо українців заміцно по голові нашою манерою поведінки з ними. Удар по голові не завжди є переконливим аргументом, і це стосується також українців та росіян..."
Догадалися. Ліпше пізно, ніж ніколи. За наші прийняття для німців сердяться також у Москві і навіть у Варшаві, але ці не можуть зрозуміти навіть стільки, як розумів Геббельс. Політика Москви і Варшави до нас була завжди винятково ганебною, і коли б сюди прийшли не німці, а турки чи китайці, повторилося б те саме. Треба бути бездушним, глухим, сліпим і елементарно дурним, щоб цього не розуміти.
Багато нових зустрічей і знайомств. Ночував у старого знайомого, відомого на Волині кооперативного діяча Йосипа Жигле-вича. Оповідав мені про минулі роки Крем'янця, останні місяці польського панування, коли вони виарештували і вивезли до Берези Картузької багато (а в тому числі також і Жиглевича) наших людей... Про прихід більшовиків, нові арешти і нові заслання, розстріл без суду нашого спільного знайомого, відомого просвітянського і кооперативного діяча, посла до польського сойму і учителя Семена Жука. Згадували моїх гімназіяльних учителів: Кавуна, Гнажевського, Куца і взагалі багато говорили, так що спання не було багато.
А вже рано появився Шеккер, який повернувся з Рівного з своїм фільм-апаратом. Несподівано появився в Крем'янці голова Українського Центрального Комітету проф. Володимир Кубійо-вич з своїм заступником Василем Глібовицьким, прибув також Степан Скрипник, появився відомий волинський діяч, колишній посол до сойму і довголітній директор Луцької гімназії Іран Вла-совський, відомий інженер і громадський діяч Арсен Шумовський, лікарка і громадська діячка Ганна Рощинська, наша колишня учителька Катерина Міляшкевич... У цьому товаристві я провів цілий час до полудня. Оглядали місто, фотографувалися, багато розмовляли. Обідав разом з Шеккером у Жиглевичів, а по обіді нас запросили знов до Жіночої служби Україні. Там чекало на нас велике товариство, переважно молоді, дівчат у пишних народних убраннях. Запляновано велику прогулянку в гори, яку Шеккер мав зфільмувати. До нас приєднався голова міста Трохим Бригадир, його заступник Кирило Крестямпіль, і ми великим гуртом через ліцейський парк простували в напрямі гір. Незабутня прогулянка серед чарівної природи, гаями, ярами з препишними виглядами на місто, з співами й забавами. Пригадалось юнацтво на цих самих горах. Чудове, молоде, барвисте товариство. Шеккер весь час орудував своїм апаратом, було багато сміху і жартів.
А під вечір того ж гарного погожого дня, переповнені чудовим настроєм, разом з Шеккером, тією ж бричкою ми поїхали знов до Тил явки. Приїхали сливе затемна, ночував Шеккер у брата, а я у сестри, а рано весь наш чисельний рід зібрався у дядька Яли-сея на другому кінці села, за долиною. Мені було дуже приємно застати дядьки ще живим, здоровим і навіть бадьорим, не дивлячись на його ісімдесят п'ять років. Ціле своє життя активний, оптимістичний, обвантажений своєю господарською, а разом з тим громадською роботою, невтомний читач книжок, старий вправний ткач і добрий муляр, він і тепер ще не дармував, а працював по господарству, пас худобу, співав старих пісень, які він дуже любив. Мав він щиру, просту, добру, пряму вдачу і любляче вра-жливе серце. Його незабутня дружина, наша дядина Одарка, померла кілька років тому, але він все ще почував себе дуже добре, ніколи не скаржився на здоров'я. Може тому, що я ніколи не чув, щоб він на щось скаржився взагалі.
У дядька зібралося багато гостей, пригощалися, співали, ходили до сусідів. День, вечір і ніч минули дуже скоро.
А у вівторок нова гостина. На цей раз у сусідньому селі Угорському — нашому районовому центрі, де на нас чекало начальство цілого району. Це вже було урядове прийняття: бучний обід, тости, а після обіду великою кавалькадою поїхали назад до Ти-лявки, де нас чекало закінчення цієї церемонії — парада імпровізованої районової міліції, якою командував мій шкільний товариш Арйон Кухарук. Я стояв на ґанку старої школи, а передо .мною проходила колона наших хлопців, у звичайних домашніх одягах з жовто-синіми опасками на рукавах, які намагалися "тримати парадний крок". Оригінальне видовище: парада міліції, яку приймає письменник. Але це не була парада міліції, а парада серця, щастя й захоплення.
Та на цьому наші несподівані урочистості далеко не скінчи-
лися. Головне чекало нас на другий день, у середу, у день на-
шого від'їзду з Тилявки. І зроблено це було так само несподі-
вано ... Головним аранжером цього був наш чудовий молодий
народний діяч і священик о. Палладій Дубицький. #
Втомлені парадами, гостинами, зустрічами, обвантажені численними подарунками, біля години десятої рано, після безконечних гарячих обіймів і прощань, ми з Шеккером нарешті вирушили назад до Рівного. Нас проводили численні наші родичі, а дорогою весь час ми мусіли зупинятися, щоб потиснути на прощання руки багатьом іншим сусідам і знайомим.
А коли доїхали до середини села, що проти старої церкви, побачили перед нами багато народу, переважно молоді у святочних одягах, з вінками квітів та збіжжя і різним господарським знаряддям у руках. Спереду цього зборища ми побачили застелений настільником стіл, на столі буханець хліба, солянка соли і пишний вінок з пшениці. За столом стояв о. Палладій, староста села Софрон Приймає з прапором і двоє дівчат у гарних народних одягах.
Коли ми наблизилися до них та зійшли з брички, о. Палладій почав привітальну промову, а після того одна з дівчат подала мені хліб і сіль, друга вінок пшениці, а разом з цим до мене підступило двоє хлопців, які піднесли мене на схрещених руках і рушили вперед. За ними рушила ціла маса народу, яка почала співати мою улюблену обжинкову пісню "Живо, женчики, живо", яку я часто колись співав з моїми товаришами. Так усі ми разом пройшли здовж селом аж до громадського будинку, колись "громадського магазею", а тепер сільської хати-читальні. Я не почував себе дуже вигідно у цій позиції, але зворушення було надзвичайне. Стільки молоді, стільки вінків, усе те їх знаряддя праці і їх спів наповняли мене великим щастям, якого я ще не встиг до кінця збагнути. Ми дійшли до хати-читальні, увійшли до її середини, і тут я виголосив коротку промову, пригадавши колишню нашу роботу в цьому самому селі, подякувавши за таке привітання і таку чудову зустріч. А коли після цього— ми вийшли знову надвір, ми побачили нашу бричку, яка від низу до верху була заквітчана вінками із збіжжя і квітів. Розуміється, весь цей час Шеккер мав досить роботи з своїм фільмовим апаратом. Після ще й ще зворушливе прощання, дякування, проводи аж ген за село і від'їзд.
Це було щось з тієї казки, яку нам інколи розповідає саме життя. Пригадується початок її. Мені було років дванадцять-тринадцять, я пас на полі корови і, як звичайно, завжди про щось мріяЕ. Між тим часто мріялося про далекі чужі краї, про людей, про світ, бо земля наша мало давала нагоди жити великим життям. Особливо у цих наших рамцях глибокої провінції, національного безправ'я і соціяльної безпорадности. Бо хіба ніде на плянеті так мало уявляли про історично діючий час, як серед мого середовища. Та маленька, крита соломою хатина, що на її ґаночку я приймав параду міліції, з однією клясною кімнаткою, одним учителем, "трьома групами", кількома десятками випадкових школярів, які приходили сюди, як "упаде сніг", і відходили, як "сніг згине", не була школою, а хіба лише 'її символом. Сюди приходили не вчитися, а пізнати кілька знаків, щоб з них могти зложити свій підпис, або як "підеш у москалі" — могли нашкрябати додому "письмо".
Відколи ця школа тут стояла, ніхто ще не вийшов з неї грамотним, і треба додати, що й таких "шкіл" на так звану цілу, волость, що складалася з шістнадцяти сіл, було не більше трьох.
Розуміється, між нами були школені "батюшки", плекані поміщики, вчена інтелігенція ("пани"). У Крем'янці була гімназія, у Києві університет, у Москві "Художественьгй театр", у Петербурзі "Императорский балет". Був Достоєвський, був Чайков-ський, був Менделєєв ... Але нічого цього не було у сфері мислення і діяння того оточення, в якому я народився і ріс. Ми перебували у стані історично задавненої стагнації ... І, здається, мені першому вдалося це зрозуміти, а коли я це зрозумів — переборення і знищення такого стану стало моєю життєвою метою.
Це був складний процес, поки з мене, "истинно-русского малороса" і царського патріота, волею шевченківського слова став запорозько-український романтик, щоб пізніше стати просвітянсько-кооперативним реалістом.
