Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Нехай висилає ратних людей, щоб відбили вас у запорожців! Хотів би побачити цих ратних людей, а то вже який день на Московії, а ратних людей вашого царя не зустрічав. Скоріше за все він їх і не має.

– У царя Михаила много других более важных дел, он может и не прислать ратных людей.

– А, менше з тим, ми уважимо царя Михайла самі до нього прийдемо!

И знову перейшов на московський говір.

– Царь Михаил еще не понимает, что теперь у него одна забота и зовут ее Сагайдачный!

Повернувшись до Мазепи він підморгнув йому і продовжив:

– Михайле, забирай їх до себе, а ти Василько лишись.

Коли здивований Мазепа, він вперше бачив Сагайдачного в такому грайливому стані, вийшов з послами, Сагайдачний звернувся до Хлистова.

– Василько, от якби ти був Московським царем і на тебе йшло військо іншої держави, але б ти знав, що воно, це військо, однієї з тобою Віри, а ті кому воно служить другої та ще й утискають це військо за віру, як би ти чинив?

– Пане гетмане, ну это же очевидно, я бы обратился к руководству этого войска и попытался бы их привлечь на свою сторону. Еще можно действовать по церковной линии. Попросить Вселенского патриарха посодействовать в этом вопросе!

— Васильку, ти де вчився?

– Как и все – в посольском указе, у дьяка Игнатия.

– Думаю, що мудрий ваш дяк Ігнатій, жаль що Михайло Романов у нього не вчився. Але ж митрополит Філарет досвідчений інтриган він повинен робити правильні кроки, як ти гадаєш? В чому тут справа?

– Я думаю, он, имея договор с Речью Посполитой, не может его нарушать. Да и Филарета сейчас нет в Москве, его задержали в Варшаве.

– Не може коли це йому вигідно. Але ти знаєш, що Московське царство знаходиться у стані війни з Литвою і Польщею, а коли вже йде війна то угоди перестають діяти. Чи не так? От те що Філарета немає – суттєво міняє ситуацію. Але все одно, справа в дурості і зарозумілості від дурості. То що я повинен робити коли і там і тут дурні?

– Думаю тяжело в таких случаях.

– Тяжко. В цьому випадку живеш надією, що і мудрих є досить, головне їх зустріти і зуміти переконати в своїй правоті. Я тебе переконав?

– Без сомнения я на твоей стороне!

– От і добре. Мені дуже важливо щоб ти мене розумів. Ви зробили велику справу, відпочивайте.

Тим часом Сагайдачний постійно отримував вісті від Збігнева Гури про пересування загону Михайла Дорошенка. Збігнев доповідав про успішне взяття міст Лебедянь, Данків, Скопин і Ряський. Але в Рязанському князівстві справи пішли значно гірше, Загін Дорошенка взяв в облогу місто Переяславль, але здолати відчайдушний опір захисників не зміг. Складалося так, що козаки могли надовго лишитися під Переяславлем, що не входило в плани Сагайдачного. Крім того, з Московських джерел він отримував вісті про збиткування козаків над місцевим населенням. Особливо неприємними були повідомлення про вбивства дітей та священників. Виходячи з того, Сагайдачний наказав Дорошенку лишити Переяславль і йти на з'єднання з основним військом до Єльця. Після прибуття Дорошенка з загоном, Сагайдачний зібрав старшину на Раду.

– Панове старшина Війська Запорозького!

Прийшов час оцінити пройдений шлях, отримані перемоги та допущені промахи. На мій погляд стратегія походу в повній мірі себе виправдала. На шляху до Москви за короткий час здолане шість значних міст, які могли б виставити проти нас до семи-восьми тисяч війська. На сьогодні населення цих міст перелякано сидить за своїми стінами, а при нашій загальній перемозі з радістю визнає королевича Владислава царем Московії. У всякому разі, у них не скоро виникне бажання вийти проти нас зі зброєю.

Але мене турбує те, що Московські землі повняться чутками про звірства нашого війська. Те що при військових діях проливається кров це неприємно і жахливо, але на жаль війна без цього не буває. І тут головне наскільки виправдані кровопролиття. Коли гинуть воїни то вони вибрали собі таку долю, і свідомо піддають себе щоденній загрозі втратити життя, чого не скажеш про мирне населення. А тим більше, коли мова йде про жінок, немовлят, або божих людей. Ні людський, ні божий суд нам цього не пробачить! Ми з вами не якісь нехристі тому я схильний вважати, що то є перебільшення або поклеп на наших козаків. Чи не так пане полковнику Дорошенко?

Увесь час промови Сагайдачний говорив досить спокійно і доброзичливо. Його погляд переходив від одного полковника до іншого. У нього не було звички дивитись вбік або поверх голів тих до кого звертався, якою б неприємною не була розмова. При останніх словах його голос почав глухо бриніти, складалось враження, що в нього не ставало сили вимовляти слова, а очі примружувались і виблискували, наче були готові загорітися, щоб палити все навколо.

Той хто довший час був з Сагайдачним у походах знав, що в таку мить він міг прийняти найжорстокіше рішення. При цьому воно було холодно виважене і ніколи не відмінялося. В такі хвилини запорозьких козаків охоплював невимовний жах, хоч цих, обпалених життям, щоденними ігрищами зі смертю волоцюг, здавалось, нічим злякати не можливо. Дорошенко не один рік був з Сагайдачним, і не один раз бачив скору розправу гетьмана власноручно над винним. Але Дорошенко добре знав і те, що навіть в таких ситуаціях Сагайдачний голови не втрачав і при аргументованому поясненні міг так же миттєво змінити прийняте рішення на протилежне. Тому, не роздумуючи, різко зробив крок вперед.

– Пане гетьмане! Я розумію про що йде мова і прошу слова для пояснення.

Сагайдачний не зменшив свого напруження, але ледь прикрив повіки і трохи іншим голосом вимовив:

– Говори!

– Військова старшина, що була зі мною в загоні, може підтвердити, що я діяв так як було домовлено на Раді. У всі три міста спочатку направляв парламентарів з пропозицією перейти на бік законного московського царя Владислава. Жодне з них не зголосилося, але мало можливість підготувати оборону. Це стало однією із причин того, що кожне місто доводилося брати в жорстокій січі. За зброю бралися і чоловіки й жінки. Серед загиблих дійсно знайшли одного священика, але він був не в рясі а в панцирі і шоломі. Що стосується немовлят, такий випадок стався в Скопині, з одного будинку вилетіла жінка з немовлям, і від переляку впустила дитину під копита коню. От від цих випадків і пішов поголос. Це можуть підтвердити жителі міста і настоятель місцевої церкви.

Після цих слів запанувала тиша. Всі розуміли що перевірити сказане складно, а припинити поголос, що пішов по московській землі про звірства "Запорогів", взагалі неможливо. Але впевнена відповідь Дорошенка зробила свою справу.

Сагайдачний з хвилину помовчав, і не сказавши до Дорошенка більше жодного слова перейшов на інше.

– Як би там не було, наше головне завдання лишається без змін. Наша ціль Москва, а, вірніше, Борисів, де нас чекає королевич Владислав. Загони Якова Бородавки і Михайла Дорошенка мають добу на відпочинок і далі на Москву. Всі крім полковника Милостивого, Лободи та Хлистова можуть відпочивати.

Старшина розійшлася, лишивши у похідному курені гетьмана, полковника Милостивого та Максима з Василем.

– Сідайте до столу. Поки буде відпочивати основне військо, ти, Степане, зі своїм полком повинен взяти місто Михайлів. На шляху до Москви ми мусимо перше переправитись через ріку Оку в місті Коломна, звідки вже шлях на Москву відкритий. Але у нас за спиною лишиться місто Михайлів. Як мені доповіли розвідники, місто знаходиться на березі річки Проня і має вигідне становище, займає високий берег, до того ж, коли йдуть дощі, рів що викопаний навколо міста, заповнюється водою. А це, як ви розумієте робить його майже неприступним.

Василько ти часом не бував у місті проїздом до Києва?

– Нет, пане гетмане, как правило, дорога из Москвы на Киев лежит через Тулу и Брянск. Но я слышал, что Михайлов, достаточно хорошо укрепленный город.

– Те ж саме доповіли розвідники. Саме тому, Степане, ти повинен здійснити напад вночі…

– Батьку, а разве ты не предложишь жителям города перейти в подданство к королевичу Владиславу? – Запитав Хлистов.

– На жаль, в цьому вже нема необхідності. В місті добре знають про наш похід, там збираються ратники з інших навколишніх міст і будуть нас чекати. Ми у Єльці знаходимося більше трьох днів, місто мало час звернутися з пропозицією про мирну угоду, але того не сталося. Це говорить про їх рішення дати нам бій. Розвідники донесли, що в місті є біля двох тисяч війська. Полку досить щоб взяти місто зненацька. Я вибрав, Степане, саме тебе, бо ти вмієш це робити. Якщо ж не станеться так як плануємо, то будемо брати місто в облогу, але мені дуже цього не хочеться. Ми й так згаяли досить часу. Максиме, вибери хороших хлопців з твого вістового загону і сам підеш з полком Милостивого, я мушу мати постійно зв'язок. Думаю, Збишко най відпочине, а ви їдьте з Васильком, здається роботи вистачить для обох. Перед від'їздом ще зайдете до мене.

Сагайдачний лишився один і, не роздягаючись, приліг на лавку. Останнім часом у нього почала боліти простуджена в морських походах спина і він, при можливості, лягав на тверду лавку, випростовувався і декількох хвилин було досить щоб спина переставала боліти.

Розслабившись, він навіть на деякий час задрімав. Його розбудив брязкіт вуздечки і тихий храп коня. За хвилину до куреню зайшов, згинаючись в низьких одвірках куреня високий дебелий парубок.

– Батьку, може що треба?

– Та ні, Самійло, трохи відпочину за день. Як засну розбудиш при потребі.

Самійло тихо вийшов. З того часу як Сагайдачний створив вістовий загін і Максиму доводилося приділяти йому багато уваги, він привів Самійла з тим, щоб той був біля Сагайдачного і охоронцем і джурою і зв'язковим коли потрібно.

Через якийсь час до куреня зайшли Максим з Васильком.

– Батьку, загін готовий до маршу!

– Головне ваше завдання, при необхідності вчасно дати знати про стан справ, щоб я підійшов на поміч. Мені тепер ні до чого втрати, попереду можуть бути значні баталії.

Хлопці, уклонившись, вийшли, лишивши по собі на деякий час, затихаючий тупіт кінських копит. Петро, трохи подрімавши, вже не міг заснути. Так було досить часто, коли він, не міг заснути до ранку, а потім забував про сон до вечора. Сказати, що Сагайдачний переймався майбутніми боями то ні.