Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Последнее время с московскими царями полная неразбериха. Не успеваешь замечать, когда они меняются. Постоянным остается только то, что каждый зовёт умирать за него, и при этом не платит жалованье! Вот и сейчас, позвали нас с поляками воевать и за два года всего один раз жалованье заплатили. А, намедни, вызвали к царю и приказали идти на Сагайдачного. А я, кроме Петра Сагайдачного, старого побратима, другого не знаю. Так стану ли я против него воевать! Да еще сначала Пожарского поставил царь во главе войска московского, тот известный воин, но он заболел, открылись старые раны. Теперь князь Григорий Волконский с товарищами руководит. Боярские сыновья, которые еще меч в руках не держали, норовят рассказать моим казакам, как воевать! Мы бросили подразделения и стали во Владимирском уезде.

– Так наче ж не пасує, Савелію, кидати товаришів, якщо зголосилися допомагати.

– Я же толкую тебе, уговор был воевать с поляками за жалованье, а нам жалованье не платят, да еще с братьями казаками воевать велят! Ты бы воевал с казаками донскими?

– Знаєш, брате, я щось не чув про війни, що були між козаками, а нам з тобою взагалі не личить воювати коли разом проти турок воювали. А коли Запороги биті були, то до вас втікали, а вже потім до себе за пороги. Хіба то забудеш?

– Вот и мои казаки говорят о том же.

Савелій хитро посміхнувся.

– Да и то, сказывают, что у тебя войска видимо-невидимо, половину городов в Рязанском княжестве пожег, разорил и взял под себя. Куда нам с такой силой управиться. Это царь тебя не знает, я-то знаю!

– Війська у мене, дійсно, багато, стільки ще не збирав. Хоч правду сказати, не на братів по вірі його гуртував. Сам добре знаєш на кого, але так сталося. А те що міста під себе взяв то брешуть. Вони мені ні до чого. У нас своєї землі і міст достатньо, от лишень поки на ній не ми правуємо. Але маю надію, що час прийде. І хочу тобі щиро сказати: не мав наміру палити і розоряти міста рязанські. Кожному пропонував стати на бік законного царя. Але коли відмовлялися не міг лишати за спиною ворожі міста.

Ти кажеш, що не знаєш хто законний цар, а я знаю, що московський люд з боярами цілував хрест на московське царство королевича Владислава, а після цього Михайла Романова, що не є законним. Я тобі більше скажу, Владислав веде родовід від князів Київської Русі, чого не скажеш про Михайла Романова-Захар'їна. Він, як відомо, веде родовід від жінки Івана четвертого Марфи Захар'їної. Але то не мій клопіт, у мене як і у тебе свої цілі у московському поході. Проте формальний бік справи я витримав: допомагаю законному царю московському і виконую волю сейму Речі Посполитої, яка в дійсності мачуха, але вважається для козаків і люду руського матір'ю, моєю законною державою.

– Петр, вот когда ты начинаешь говорить, у меня рот сам по себе раскрывается, ума у тебя палата. Если бы Бог мне дал, сколько ума, я бы давно царем московским стал, а ты за чужую державу воюешь, почему не за свою?

– Не чіпай, Савелію за хворі місця! Повіриш, сам про це постійно думаю. І справа зовсім не в моєму апломбі, за народ серце болить за віру і закони батьків наших, які зараз плюндрують ті кому я служу. Але, ой як не просто державу збудувати коли скільки років панам чужим служили! Та й не вміємо ми бути такими підступними як ляхи.

От просять допомоги, золоті гори обіцяють, а як потреба відпала, мало що дякую не скажуть, так ще й норовлять перепони всілякі творити. На море не ходи, турок, татар не чіпай! Та ми б і ладні не чіпати, вдома роботи вистачає. Господарства хиріють без чоловічих рук, які шаблю роками не випускають. А ти ж у Кафі не раз бував знаєш, що продають там в більшості наших жінок! То як я повинен відноситись до людоловів? Чи може то ми турків чи татар на невільницьких ринках продаємо?

Та менше з тим, знаю що і у тебе такі ж болі. А от що тобі по правді скажу, не прибідняйся, розумом Бог тебе не обділив, був би в тебе батько митрополитом московським з тебе б такий цар вийшов, що і я б залюбки такому царю послужив. Чи ти думаєш Михайло Романов академії закінчував? Ото ж воно й є. Один царем народжується, інший рабом! Але якщо надумаєш йти на царство то клич, повір у пригоді стану!

– А, ты не смейся, вот возьму и поверну как Иван Болотников на Москву, да еще Братчиков с Дона позову. Подсобишь?

– Ще й питаєш! Обов'язково підсоблю! І впевнений, що зможеш лад навести в Московському царстві, а ми би з тобою порозумілися. Але скажи візьмемо Москву, і що далі?

– Это точно, нашли бы общий язык. Но ты прав, не пришло время.

– Так, не час, але Бог дасть прийде і наш час!

– А может сыновей наших, если не наше. У меня Афанасию уже третий годок пошел!

– Щось ти, брате, пізно сина зладив.

– А сначала дочки были, а вот теперь сын. Почему поздно, в самый раз! А твоему сыну сколько?

– А в мене донька, на сина часу не стає!

Вони, якось разом замовкли. Радість від зустрічі пройшла, а турботи, які їх не полишали, як і кожну думаючу людину, знов нагадали про себе.

– Ну, что Петр, увидел тебя и сил прибавилось! И рад, что не на конях с саблями друг против друга, а за столом как братья. Пора и честь знать!

– Хто честь має, той про неї й дбає! Кіндрате я був щасливий тебе бачити. Дай Боже ще зустрітися.

– Дай Боже!

Луною відгукнувся Савелій Булавін. Вони тричі обнялися, Савелій скочив на коня і цокіт копит коней його загону лишив після себе невелику куряву. Земля після дощу лише підсихала.

З другої сторони під'їхали Яків та Максим з козаками. Вислухавши їх, Сагайдачний звелів Максиму на вечір скликати військову Раду і пішов трохи відпочити.

На Раду він прийшов посвіжілий і навіть, здавалось, помолоділий. Після відпочинку він ще раз проаналізував план дій, і тепер чітко виклав його козацькій старшині.

– Панове-товариші! Старшино Війська Запорозького! Ще декілька зусиль, і ми з'єднаємося з військом королевича Владислава і разом візьмемо Москву, а законний цар займе Московський престол. Для цього нам необхідно переправитись через ріку Оку, здолавши Московське військо, яке йде з Москви, та не дати ратним людям Коломни і Зарайська вдарити нам в спину. Але скажу вам що в ньому немає ладу, тому отримати над ним перемогу нам під силу. На що необхідно зважити. На перепоні у нас крім московського війська є два досить укріплених міста.

Зрозуміло, взяти їх справа часу. Але втрачати час не будемо, а військову силу тим більше. Тому пропоную такий план дій. Михайло Дорошенко зі своїм полком візьме в облогу місто Коломну, а Яків Бородавка Зарайськ. Ваші дії повинні впевнити захисників міст, що штурм планується з години на годину. Необхідно тримати їх в постійній напрузі. Штурмові загони, як круки повинні кружляти навколо, вишукуючи слабкі місця. Підтягніть гармати, проти вхідних брам ставте штурмові машини, але так щоб мушкетні кулі та гарматні ядра супротивника їх не досягали. Оборонці не повинні мати сумнівів щодо ваших намірів. Михайло, ти зосередиш війська облоги таким чином, щоб шлях на головну браму Коломни був майже свобідний. Брама міцна і ти, нібито будеш здійснювати штурм в інших місцях. А якщо московське військо захоче схоронитися в місті дозволь їм це зробити. Якове, у тебе таке ж завдання, але біля Зарайську. Проте мислю, що до Зарайську московіти не будуть відступати. То їм не з руки, та й місто менше. Я з основними силами вступаю в бій за переправу. А щоб скоріше нею заволодіти маю задумку. Якщо питань немає, то розпочинайте готуватися вже.

Коли козацька старшина заклопотано розійшлася, Сагайдачний послав Максима за полковником Гаркушею.

— Олексо, я хочу доручити тобі делікатне завдання. Розвідники доповіли, що крім основної переправи є ще одна вище по річці. Нею користуються рідко, бо далеко від міст Коломна і Зарайськ. Я з військом піду на головну переправу, а ти вночі підеш на дальню. Маю надію, що там тебе чекати не будуть. Тихо переправишся і зайдеш московітам в спину. А я вже їх пропущу до Коломни. Нехай хороняться там і чекають доки ми будемо Москву брати. От такі наші дії. Як вважаєш Олексо?

– Що я маю сказати: мудро! Ти все так розклав, що навіть думати не треба лише виконувати.

Те що Сагайдачний розділив своє військо на чотири загони, мало як плюси так і мінуси. З однієї сторони він створив видимість готовності взяти і місто і переправу, що сіяло паніку у ворога. А з другої був ризик розкриття задуму, і як наслідок поразки. На головній переправі зав'язався жорстокий бій, в якому два дні не було помітного переможця. Волконський навіть вирішив послати до Коломни своїх представників з вимогою виступити з міста, і напасти на Запорозьке Військо з тилу. Це могло поставити Сагайдачного в скрутне становище.

В цей час Волконський отримав повідомлення, що частина війська Сагайдачного переправилися через Оку біля міста Ростиславля-Рязанського і вже московські війська з години на годину опиняться в оточенні переважаючих сил козаків. Йому лишилося одне, спішно відступити і схоронитися у місті Коломні.

Сагайдачний отримав чергову блискучу перемогу. Шлях на Москву був відкритий. Міста Ярославль, Переяславль, Романов, Кашира і Касимов, навіть не робили спроб боронитися. Війська Сагайдачного без перешкод дійшли майже до Москви і зупинились в селі Броницях Коломенського округу. Тут Сагайдачний дав війську невеликий відпочинок, і звелів полковникам гідним чином підготуватися до зустрічі з королевичем Владиславом. Звідси він відправив послів до королевича із звісткою про своє прибуття, і попрохав аудієнції.

З послами відправився Збігнев Гура. Він мав завдання розвідати настрої комісарів сейму і їх плани на подальші дії та проведення переговорів з московськими боярами. Таке ж завдання отримав Василь Хлистов, що відправився до Москви. Сагайдачний знав, що переговори між московськими боярами і комісарами польського сейму не припинялись за весь час військових дій, які були лише аргументом в отриманні більших зисків при укладанні майбутньої мирної угоди. Хоча не можна було виключати і дійсного бажання польського сейму "посадити" Владислава на московський престол. Така інформація йому була потрібна для подальшого планування своїх дій. Владислав особисто зустрів послів і на радощах одарив подарунками, а Сагайдачному через послів передав щедрі дари, знамено, литаври і булаву.

Двадцятого вересня під містечком Тушино, що за сім верст від Москви, відбулося об'єднання військ Сагайдачного та королевича Владислава.