Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Але Москва автономії Україні не дозволить в жодному разі. Вона хоче єдиного, щоби ми згодилися піти в холопи до московських царів, іншого об'єднання в Москві не уявляють. На підтвердження нагадаю грамоту, з якою до Війська Запорозького звернувся після обрання на царство Михайло Романов. В ній новообраний цар не пропонує братам православним об'єднатися в захисті Віри нашої православної, а "чолом бити його царській милості і служити йому вірою і правдою".

Та чи ми не те ж саме робимо в польській державі. І яку шану маємо? Таку ж, як і Донські козаки від московського царя. Як би було на інше, то донські козаки не ставали би постійно проти свого царя. Тому, вважаю що від Москви автономії годі чекати. Об'єднання з Московською державою можливе лише в одному випадку, коли Владислав стане московським царем, але буде проводити політику відмінну від польської. В цьому є раціональне зерно, особливо зважаючи на те, що ставши московським царем він прийме православ'я. А ви пам'ятаєте, це головна умова, яку висунули московські бояри, запрошуючи його на царство. Зрозуміло, то дуже не певна справа, хоч і не безнадійна.

Я пропоную наступний план дій. Погодитись на пропозицію короля і сейму, але поставити при цьому такі вимоги:

– розширення козацького устрою на п'ять земель на яких споконвічно проживали наші предки;

– Визнання зі сторони короля і сейму судової та адміністративної влади Війська Запорозького на Київській, Чернігівській, Брацлавській та Волинській землях;

– Ліквідацію всіх заборон і обмежень на православне віросповідання;

– Збільшення реєстрового війська до десяти полків, які сьогодні фактично маємо оружними.

Виконання цих вимог в подальшому може бути підставою для визнання України самостійною державою. А в московському поході Запорозьке Військо буде мати статус фактично союзницький до війська Польського.

– Петре, щоб виручити королевича Владислава з московської скрути король може на все згодитись, але після перемоги зразу ж забуде свої обіцянки. Чи так не було раніше.

– Максиме, правду говориш, проте навіть такий перебіг подій для України буде мати суттєві наслідки. І, особливо, для війська. До цього часу ми одержували перемоги на морі у відкритому бою. А з кримчаками воювали і міста турецькі звойовували скоріше хитрістю ніж у відкритому бою. Я не вважаю, це недостойним, але таке ведення бойових дій дає підстави сумніватися в нашій військовій витримці, дисципліні, вишколі.

Польські вояки вважають нас більше розбійницькими ватагами ніж регулярним військом. І так дійсно було. Отримана перемога у відкритому бою чи взяття приступом фортеці, дає кожному вояку впевненість у власній спільній силі і можливостях всього війська. Тільки таким чином можемо мати військо здатне до перемог. Таке військо змусить поважати себе, а не тільки тимчасово боятись. Я добре розумію, що після спільної перемоги, як то завше буває в Речі Посполитій, лаври переможців одягнуть на польське кварцяне військо, а Запорогів загонять у стійло: кого на Дніпровські пороги стерегти кордони польської отчизни, кого до польських панів в холопи. Але все так не буде.

Сагайдачний говорив спокійно без патетичного забарвлення, трохи роздумливо, неначе більш себе хотів переконати в єдино вірному плані дій. Присутні слухали його уважно, не перебиваючи, як і належиться вихованим людям. Але в цьому сприйнятті крім виховання був і захват від розумних і, єдино вірних думок гетьмана, подив від того, яким мудрим державним мужем став той Петро, з яким колись разом осягали ази богослов'я та світських наук. У всіх учасників наради була одна думка: Петро Конашевич-Сагайдачний має чесноти, необхідні для керівника Держави. Його розум, переконання, військовий вишкіл, мудрість у державницьких справах запорука приведення України до самостійності.

Піднявся митрополит Київської лаври Єлисей Плетенецький.

– Я згоден підписатися під кожним словом Петра Сагайдачного, і, вважаю, що він давно заслужив право на гетьманську булаву не лише по обранню на козацькому кругу. Пропоную до вимог, які ми поставимо королю додати таку: скасувати посади польського старшого над Військом Запорозьким і визнати Сагайдачного гетьманом Війська Запорозького, зрівнявши його в правах з гетьманами війська Польського та Литовського.

Пропозиція була прийнята одностайно. Роз'їжджалися окрилені, очищені, як після спільної молитви однодумці, що мали дані Богом можливості побудувати власну державу і довести її до величі, яку мала Київська Русь.

***

Наступного дня, після вранішньої молитви, біля храму Києво-Печерської лаври зібралася козацька старшина. Разом з Михайлом Мазепою та настоятелем Києво-Печерської лаври підійшов Сагайдачний. Тільки після їх появи Максим Лобода вивів на круг посланця князя Сапеги. Посол уклонившись Сагайдачному, а потім і старшинському кругу, розпочав свою промову більше звертаючись до Сагайдачного:

– Пане гетьмане Війська Запорозького! Панове полковники і вся старшина Війська Запорозького! Прошу вашої ласки вислухати мене не гніваючись. Маю доручення мого князя Льва Сапеги передати вам його вітання і дари для Війська Запорозького та запросити вас разом допомогти його високості королевичу Владиславу повернути належний йому московський престол. Десь за два три дні його світлість поїде на сейм де буде вирішуватися питання забезпечення московської компанії, але наперед хотів би знати волю козацької старшини і гетьмана Війська Запорозького про участь їх у цій компанії.

Від козацької старшини, перебиваючи посла, заговорив полковник Яків Народич Бородавка:

– Пане посол, те що польська влада завше радо положить козацькі голови за свої інтереси в чужих краях нам давно відомо. Козацькими кістками припорошена і шведська земля, і лівонська, і московська. Та й з татарами воюємо постійно, охороняючи кордони ойчизни, але що козаки з того мають? Спочатку обіцянки-цяцянки, а потім до пана в ярмо! Ми підемо воювати, але хай король вирішить наші питання…

Його промову зупинив Михайло Мазепа:

– Пане Якове, а ти не переплутав Раду козацької старшини з чорним кругом? Може б ми спочатку дослухали посла, почули гетьманське слово, а вже потім і своє мовили? Чи не так, Якове?

– Стривай, пане Михайло! Хай говорить, ти ж як генеральний писар добре знаєш, що розумна думка легковажна пані, тут вона була, а то вже й здиміла і слід пропав. А, ти грішний потім цілий день ходиш і не можеш згадати, що ти таке розумне хотів сказати. Продовжуй, пане Якове!

Яків Бородавка зиркнув на Сагайдачного, але не побачив навіть краплини іронії в його очах. Проте, зрозумів свою хибу.

– А я все сказав. Мені може серце за козаків більше болить, бо з низових козаків вийшов і їх інтереси для мене головне.

Сагайдачний прийняв натяк Якова Бородавки на свою вченість в академії, але знову не подав виду.

– То я пропоную вислухати всіх хто має що сказати, а потім і мені може дозволите висловити свою куцу думку.

Незважаючи на те, що Сагайдачний говорив спокійно, і навіть якось лагідно, козацька старшина, яка не один раз була з ним у бою, знала круту вдачу Конашевича. В бою за непослух він міг і шаблюкою уперіщити, проте на козацькому чи старшинському крузі-нараді він уважно вислуховував кожного, хто мав бажання слово сказати, навіть якщо то була відверта нісенітниця. Якось Мазепа запитав у нього, як він ті явні дурниці може вислуховувати. На що Сагайдачний відповів, що не кожен може вміти красно мовити, але кожна людина, що має життєвий досвід може сказати розумну річ хоч і кострубатими словами. Або, скажімо, допоможе тобі знайти вірне рішення. Інша справа, коли хтось дозволяв собі порушувати встановлені козацькі звичаї, тоді Сагайдачний жорстоко присікав таку самодіяльність. Часом і Яків Неродич–Бородавка попадав під гарячу руку. Але Сагайдачний і поважав Якова за сміливість у бою та вміння запалити і повести за собою козаків.

На круг вийшов полковник Михайло Дорошенко.

– Може хтось і забув, панове-товариші, що ми не лише Військо Запорозьке, а й божою милістю ще й піддані короля польського, і маємо виконувати його прохання. А позаяк рішення про спорядження війська на допомогу королевичу Владиславу сейм ще не прийняв, то не вирішено питання платні війську. То ж маю пропозицію дочекатись рішення сейму і отримавши гроші лаштуватися до походу.

Після хвилинного мовчання на круг вийшов полковник Петро Одинець. Сагайдачний добре знаючи про його зносини з Москвою передбачав, про що буде говорити полковник, і не помилився.

– Шановний пане гетьмане, шановна козацька старшино! Чи ж хто з вас не має Христа на тілі, чи ж ми забули, що в Московії живуть наші брати по вірі? Так, ми є підданими польського короля, та коли він згадує про нас, як про своїх підданих? Коли захисту потребує. А коли страхи минають, починає козаків до порядку приводити! То чому ми повинні йому допомагати?

Козацька старшина схвальним гомоном підтримала полковника Одинця.

– "Нехай спочатку за минулі походи розрахується!"

– "Чим він розрахується? Сейм йому грошей не дає, він зі своїм кварцяним військом не може розрахуватись!".

Петро Сагайдачний вийшов на круг і підняв руку. Старшина поволі стихла.

– Вельмишановна громадо! Браття-товариші, славна старшино Війська Запорозького!

Сьогодні я запросив вас на Раду з нагального і вельми непростого питання. Король польської держави просить нас допомоги в відновленні справедливості: повернути королевичу Владиславу належний йому московський престол. Про те, що питання непросте ми бачимо із виступів шановних полковників Війська Запорозького. То ж прошу вислухати і мою думку.

– "Говори, батьку, говори! Хто як не ти, вельми вчений у державних справах, знаєш як повестися в цій ситуації!" – загукала старшина. Сагайдачний перечекав окрики і продовжив.

– З одного боку у скрутний час московської смути бояри і народ московський цілували хрест на вірність Владиславу як московському царю, а обравши царем Михайла порушили прийняті на найвищому рівні домовленості. Більше того, обраний царем Михайло замість владнати спірні з Річчю Посполитою питання, розпочав війну. Зрозуміло на чиєму боці правда. А якщо додати до цього, що ми є підданими Речі Посполитої, то немає сумніву, як ми маємо діяти.