Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Цього було досить, щоб бій припинився.

Василь Хлистов, щоб не бачити вчиненої наруги над жителями міста з тяжким серцем відбув до Сагайдачного. За своє молоде життя він не один раз бачив військову січу, сам вправляв шаблюку, але то було в Туреччині, а тут на його очах вмирали захисники його землі, яку він сам повинен був захищати…

Але життя продовжувалось. Вислухавши Василя, Сагайдачний на якийсь час замислився.

– Ти знаєш, Васильку, я проаналізував дії твої і Якова, ви жодним чином не припустилися помилки. Більш того, як на диво досить стримано вів себе Яків. Ти повинен погодитись що він правий в тому, що захопивши зненацька місто ми би не мали втрат, альбо вони були б мінімальними. Що стосується власного твого відчуття вини, скажу тобі наступне. Військові дії розпочала московська сторона по вказівці царя Михайла Романова. Вони захопили Литовські міста і лише після цього сейм прийняв рішення збирати військо.

Крім того для твого сумління немаловажним повинен бути той факт, що разом з Владиславом на Москву йдуть князі Трубецькі та багато іншого служивого московського люду. Послуговують Владиславу також донські козаки. Вони під проводом своїх отаманів воюють на його боці. Дорогобужський воєвода Іван Ададуров без бою здав місто королевичу і приєднався до його війська. А ти лише застерігаєш підданих своєї держави від безглуздої смерті. Але в мене надалі є план яким чином ще зменшити спільні втрати. На Єлець я сам поведу військо.

***

Сагайдачний прибув до міста Єлець, коли військо Якова Бородавки вже тримало місто в облозі. Декілька атак козаків результату не дали. Об'їхавши місто та оцінивши його укріплення, Сагайдачний зібрав Раду, де вислухав пропозиції старшини про дальший хід бойових дій та взяття приступом міста. Старшина одностайно пропонувала підтягнути армату, закидати місто палаючими бомбами, а потім легко здолати палаюче місто. Вислухавши всіх Сагайдачний взяв слово.

– Всі пропозиції, які щойно пролунали, мають сенс і, вважаючи їх слушними, я цілком з ними згоден. Ми таким чином брали не одне місто чи фортецю. Але сьогодні не повинні забувати, що головна наша ціль йти на поміч королевичу Владиславу і якомога скоріше об'єднатись з його військом, а не здобувати московські міста. Ви розумієте, що облога і штурм займе багато часу. Тому, завтра знімайте облогу і продовжимо похід на Москву.

Старшина розходилась, незадоволена незрозумілим рішенням прийнятим гетьманом.

– Якове, а ти лишися, обговоримо подальші дії та маршрут руху.

– Петре, ти бачиш, що старшина не задоволена твоїм рішенням? Я, тільки знаючи тебе, стримався, щоб не заперечити. Ти ж, якщо не по тобі, можеш і булавою дістати.

– Бачу, що незадоволені… Якове, ти як мислиш, дорого нам обійдуться облога і взяття штурмом міста? Я оглянув стіни і укріплення на них. Думаю, то була б не проста справа брати ці стіни штурмом. Та й брама зроблена на совість, залізом кована.

– Але ж, Петре, ми маємо міцну армату і…

– Армата то так, свою справу зробить. Але ж козаків покладемо силу–силенну.

– Ну, знаєш, штурм то є штурм. Безкровним він не буває. Але до чого ти ведеш? Я ж бачу маєш план. Чого при всіх не говорив?

— А я не збираюсь міняти прийняте на Раді рішення. Проте, є одна задумка, яка плану не міняє, але може внести до нього корективи. Ця задумка розрахована на воєводу. От скажи, щоб ти робив, якби ворог зняв облогу і пішов геть від міста?

– Звісно що, я би через деякий час напав на ворога і добре б його поколошматив. А потім героєм повернувся в місто. В марші захищатися досить важко і гріх цим не скористатись.

– А ти думаєш воєвода Андрій Полев дурніший за нас? І не використає таку можливість?

– Знаєш Петре, для цього ще й відваги треба трохи мати. Скажімо, я би не вагаючись напав в такій ситуації…

– Та я знаю, Якове, чого, чого, а відваги в тебе вистачає. Та річ тепер не про тебе. Ти до облоги пропонував воєводі здати місто?

– Так, маю твій наказ без перемов не починати бою. Хоч і не розумію воюємо чи граємося.

– Здається, я про це вже один раз говорив.

– Та говорив, пам'ятаю і тебе добре знаю, тому і граюсь в дипломата.

– То як ти думаєш, він не розумів, що втримати місто не зможе? Але ж не злякався, не пристав на твою пропозицію. Саме тому ми знімемо облогу і підемо від міста. Але ти підбери дві три сотні добрих козаків вичекаєш з ними в засідці, а коли прийде час візьмеш місто.

– Ну, і хитрий ти до біса, Петре! Як задумав!

– Якове, а чому хитрий, а не розумний?

– А яка різниця? Чіпляєшся за слова.

– Різниця велика. Коли не хочеш визнати що хтось розумний завжди говориш, що хитрий. А хитрий, воно, наче, й не дуже розумний. Бо для розуму ще й знання якісь потрібні. А хитрий і так хитрий. Та менше з тим. Якщо воєвода все таки не вийде з міста, то він і пізніше не вийде і не вдарить нам в спину. А ти в цьому випадку нас доженеш. Є питання?

Після цих слів Яків зрозумів, що це вже наказ. І пішов давати розпорядження. Подальші події розгортались як і передбачав Сагайдачний, місто Єлець було зайняте без значних втрат з обох сторін а сам воєвода Андрій Полев потрапив у полон.

Це був не перший полонений. Загін Василя Хлистова, поспішаючи з донесенням до Сагайдачного, взяв у полон московське посольство до кримського хана. Василь прийняв єдино вірне в цьому випадку рішення, полонив московське посольство, і привіз до Сагайдачного. Посли вже зрозуміли до кого вони потрапили, але продовжували з безпідставним гонором грати роль недоторканних осіб.

– Мы послы его величества царя Московского Михаила Романова и требуем к себе соответствующего пиетета.

– І що то за цабе таке: пієтет? Його помацати можна, чи на зуб взяти?

– Это значит, мы послы и лица неприкосновенные. Поэтому требуем к себе особого отношения и толмача для разговора, чтобы вы нас понимали, и потом не возникло дипломатических осложнений.

– Овва, а то з якого дива ви вирішили, що ми вас не розуміємо? Василько ти мене розумієш? Чи може тобі толмач потрібен?

– Пане гетмане, очень хорошо понимаю. И с первого дня понимал без толмача.

– Ось бачите, розуміє! Але, що воно, молоде, зелене розуміє в пієтеті, я старий і то не можу второпати. Васильку заклич Михайла Мазепу хто-хто, а він повинен щось в цьому пієтеті розуміти. А крім того, що він толмач, по сумісництву ще й канцлер. Васильку запитай їм канцлер для пієтету підійде?

– Господа послы, гетман спрашивает: вам канцлер для разговора подойдет?

– Мы канцлера Мазепу не знаем, мы знаем литовского канцлера Льва Сапегу. А Мазепа, это чей канцлер?

— Господин Мазепа генеральный писарь Войска Запорожского, а эта должность соответствует должности канцлера. Во всяком случае, все отношения с представителями иностранных держав и переписка с ними, от имени гетмана и Войска Запорожского, находится в его виденье.

Сказавши це Василь вийшов покликати Мазепу, а Сагайдачний, який зрідка міг дозволити собі поглузувати над пихатістю і зарозумілістю панською, яка незалежно звідки пан чи "уродзёний" шляхтич чи московський "господин" у всіх однакова, продовжував грати вар'ята. Він, прицінюючись, подивився на послів, потім раптом, ніби щось згадавши, різко встав, витягнув наполовину шаблю із піхов, уважно на неї подивився, задоволено мугикнув, знову засув і сів на ослон. В цей час зайшов Михайло Мазепа, а за ним Василь Хлистов.

Мазепа поклонився Сагайдачному.

– Слухаю вас, пане гетьмане.

– Михайле, уважно подивись папери цих лазутчиків, яких спіймали в розміщенні війська. Якщо вони дійсно московські посли, то ми з ними поговоримо, а якщо ні то ти знаєш, що з ними робити. Тільки вони чомусь мови нашої не розуміють то ти з ними по-московськи поговори.

Мазепа тільки тепер уважно подивився на послів, побачив скриньку у одного з них, він звернувся до нього:

– Вы действительно послы и имеете верительные грамоты? Прошу вас мне их показать.

Посли знітились, поглянувши один на другого, потім той що мав скриньку, і напевне був головнішим, силкуючись стримувати переляк, підвівся.

– Мы имеем верительные грамоты и секретное обращение к крымскому хану от московского царя, и под страхом казни не имеем право их показывать никому другому.

— Господа послы, я, надеюсь, вы не совсем потеряли разум и понимаете, что находитесь в расположении Запорожского Войска, представляющего литовско-русское княжество, входящее в состав Речи Посполитой. Не думаю, что для вас является секретом тот факт, что Войско Запорожское по просьбе королевича Владислава, законного владельца московского престола, направляется в Москву помочь ему вернуть престол, незаконно занятый Михаилом Романовым. Поэтому вы, как представители незаконного Московского царя, должны быть казнены или, если по незнанию ему служите, в чем я сомневаюсь, можете обратиться к законному царю с просьбой о помиловании. А сейчас, я бы вам рекомендовал передать мне грамоту, которую вы везете крымскому хану и рассказать, что на словах вам велено передать. Если скажете правду законный царь, вероятно, вас помилует.

Посол мовчки тремтячими руками передав скриньку Мазепі. Той передав скриньку Сагайдачному. Розкривши скриньку, Сагайдачний витяг грамоту, зламав печатку і уважно прочитав лист. Задумливо подивився на послів і звернувся до них московським говором.

– Господа послы, я теперь точно знаю, что вы направляетесь к крымскому хану с просьбой о военной помощи, и с полной уверенностью могу подтвердить слова генерального писаря о вашей участи. Советую вам ответить на все вопросы, которые вам зададут, и вы сможете рассчитывать на помилование законного московского царя Владислава, в противном случае по закону военного времени вы будете казнены.

Старший із послів зібрав до купи всю свою хоробрість і тремтячим голосом промовив:

– Мы послы, и настаиваем на том, что вы должны обращаться с нами соответствующим образом, и не имеете права нас задерживать!

Сагайдачний перейшов на рідну мову.

– А хто вам повідав, що ми не маємо права вас затримувати? І де є така сила, яка нам це заборонить?

– Есть такая сила, это московская рать царя Михаила!

– То призначте когось зі своєї свити, хай їде до вашого царя і повідомить, що я вас затримав. А якщо козацька старшина вирішить, то скараю на горло.