Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій
То ж цілком справедлива пропозиція Михайла Дорошенка.
А, що з іншого боку? А з іншого боку має рацію полковник Петро Одинець. Віра наших батьків для нас свята і ми ладні за неї життя віддати, а брати по Вірі є істинними братами. Єдине чого хотілось би, щоб і брати так вважали і хоча деколи підтримували нас як братів. У боротьбі з покатоличенням ми навіть моральної підтримки від братів по вірі не маємо. Але братів не вибирають. Та й розуміння, що таке братство у кожного своє. Тоді що з цього маємо? Братів треба поважати, але інколи і про себе треба подбати. Серед братів слов'ян лише ми власної держави не маємо. І в цьому нам ніхто не допоможе, хіба самі собі. От і виходить, що правий Яків Бородавка. То ж я пропоную послухати, що король нам пообіцяє, і вдіяти так, щоб не даром кров свою козацьку пролляти. То ж як браття-товариші козацька старшино?
Михайло Мазепа сховав усмішку в довгі вуса: "Ну, Петро, ну Сагайдак, всім вгодив, навіть Якова Бородавку великим стратегом зробив. Оце гетьман!" Такої ж думки була і вся козацька старшина, яка підтримала свого гетьмана схвальними вигуками.
Сагайдачний спокійно вичекав реакцію старшини на його промову і звернувся до посла.
– Пане посол, передайте його світлості все, що бачили і чули. Пан Сапега, канцлер литовський, чоловік великої мудрості і зуміє донести сейму наші ниці прохання, а тоді й ми зрозуміємо, як королю втрафити. А наші прохання викладемо в грамоті до короля польського. Ми з генеральним писарем паном Мазепою її підготуємо. Панове я щиро дякую всім присутнім за участь у нараді та небайдужість до державних справ.
Після виступу гетьмана, старшина і інші учасники Ради поволі розійшлись. Біля Сагайдачного лишились Михайло Мазепа та Максим Лобода.
– Михайле, готуй грамоту. Потім разом обговоримо і відправимо її з послом до канцлера Льва Сапеги. Максиме, а ти знайди Василя Хлистова і Збишка Гуру і до мене. Але не баріться, я чекаю.
***
За пів години Максим, Василь та Збігнев зібралися у резиденції гетьмана Конашевича-Сагайдачного. З часу морських походів вони настільки зблизились, що після останнього походу до Стамбулу, зовсім мало часу побувши дома, Василь а за ним і Збігнев, знову приїхали до Києва. Привітавши хлопців, Сагайдачний зразу ж перейшов до справи.
– Ну, хлопці-горобці! Втім, прошу вибачення, це я люблячи вас. Бог не дав мені синів, але я був би щасливим мати кожного з вас за сина. Проте не зважайте, це я певно від старості так розчулився.
– Пане гетмане, ты не единожды во время морских походов спасал нас от смерти, и ми давно твои сыновья, и с полним правом считаем тебя батькой.
Максим і Збігнев на знак згоди захитали головами.
– Ну, то тепер вже як рідня перейдемо до справи. Ви знаєте, що три роки точиться війна Московського царства з Річчю Посполитою. Правда, треба визнати, дивна якась війна, як на мене. Московські бояри з людом посполитим цілували хрест на московський престол за Владислава, а потім обрали царем Михайла Романова. Василько, то правду кажуть, що він скоріше Захарьин?
– Отец мне говорил, что его дед, родственник жены Ивана Грозного Зинаиды Захарьиной, а отец царя, митрополит Московский Филарет, в честь деда стал звать себя Романовым.
– Отак, дійсно, деколи правду кажуть люди. Ну, і як він керує Московським царством, він же ще не досяг повноліття?
– Не достиг. В государственных делах ему помогает мать, старица Марфа.
– Збишек, ти чуєш з ким королевич Владислав війну затіяв? І що про це в Варшаві говорять?
– То, пане гетьмане, залежно де слухати. Королевич Владислав моцно заморозився на зиму у Вязьмі і напевне буде там зимувати, бо конфедерація не заплаченого війська відмовила на воєнні дії з Москвою і жовніри покидають військо. А в Варшаві чекають на сейм, який має відбутися скоріше всього в цьому, альбо наступному місяці. Там повинні вирішувати питання фінансування війська Владислава. Але сенатори на сеймі кредити для війни Владиславу давати не збираються. Кажуть, круль має надію лише на козацьке військо, єдину силу, яка може змобілізуватися моментально, щоб витягнути московську військову компанію і королевича з того багна, в якому він так сумно застряг. І пеньйонзів для них багато не потрібно.
– То ми маємо споглядати на війну між жінкою та недосвідченим воєначальником, який до того ж війську не платить. Кажу ж дивна війна. А якщо додати до того, що пройшла купа літ, як в Москві обрали нового царя, а Варшава тільки тепер схаменулася і згадала про права королевича на московський престол. Але грошей не має на його повернення, має лише надію на Запорозьке Військо. Та ще має легендарного гетьмана Жолкевського, який разом з комісарами менше року тому інспектував наше військо, та так злякався його сили, озброєння та вишколу, що підготував на затвердження сейму ухвалу про скорочення реєстрового козацького війська до однієї тисячі.
– То пан гетьман знає про це?
– Ще б пак! Коронний гетьман майже все життя, починаючи від першої війни з козаками під проводом Лободи і Наливайка, в якій він здолав козаків лише з віроломною хитрістю, боїться козаків і виношує плани їх знищення. А не може.
– А почему, пане гетмане?
– Васильку, як будеш вдома спитай у батька, він же давно в посольському указі служить, то повинен знати, що Жолкевський вже постарів, а в жодній битві без козаків не отримав Вікторії ні над турками, ні над московітами, ні над шведами. Хіба татари від нього втікали, так ті вступають в бій лише коли їх в сто раз більше ніж супротивника. Але, менше з тим, що нам гетьман Жолкевський, у нас досить своїх нагальних справ. Як ви добре розумієте, війни, що точиться між Річчю Посполитою і Московським царством нам не уникнути, так складаються обставини, цього хоче король Польщі, цього хоче Військо Запорозьке і врешті цього хочу я.
– А как полковники, войсковая старшина?
— Василько, думки у старшини різні, а вірніше, цілком протилежні: від "збиратись і виступати вже", до "ні в якому разі не воювати з братами по Вірі, проти цього буде і Вселенський патріарх".
– Батьку, а чому ти прийняв рішення брати участь у цій, як ти кажеш смішній війні? Я вважаю, це особливо турбує мого побратима Василя. Я був присутній на нараді зі старшиною і розумію тебе. А крім того повністю тобі довіряю…
– Максим, а почему ты думаешь, что я меньше доверяю гетману? Если бы у меня были сомнения, я бы их высказал. Но не сомнения в правильности решений, принятых гетманом, а вопросы у меня к гетману есть.
— Панове-молодці, від сьогодні й надалі, я хотів би мати вас радниками, незалежно від того приймете ви участь у поході за визволення королевича, чи ні. Ми з вами разом хрещені і водою, і вогнем, і шаблею то я маю і можливість і бажання викласти свої думки з цього приводу як на духу, а потім задасте питання та приймете своє рішення.
Маю маленьке пояснення перш ніж перейти до суті справи. Війну між собою ведуть дві держави, з якими ми в дуже тісних відношеннях. Московське царство є правонаступником Володимирського, Новгородського, Рязанського князівств, Київської Русі. Ми, козаки і люд Руський є правонаступники Київського, Галицько-Волинського, Брацлавського та Переяславського князівств Київської Русі. Тобто вийшли з однієї держави, в якій наші предки і Віру православну отримали.
Однак, треба зазначити, що за останні двісті з чимось років, ми значно віддалились від Москви. Московіти більше мали справу з монголо-татарами, з їх допомогою будували державу. Ми ж об'єдналися з литовськими братами, а вже потім в складі Литовсько-Руського князівства, де ми мали рівні права, створили з Польським королівством республіку Річ Посполиту. Все було б добре та от біда, Віру маємо різну з поляками. Причому для нас це не має значення, а от єзуїти нагло взялися всіх нас покатоличити. От і не маємо єдності. Деколи стає гірко від тої дурості людської: Ісус нам дав розуміння Віри в єдиного Бога, а нерозумні люди почали ділити Віру на більш правильну і менш правильну.
А що з того вийшло самі бачите. От тепер і поставте себе на моє місце: з одного боку народ близький по Вірі, але держава-монархія далека по духу і бачить в Україні лише холопів, а тому вороже до нас налаштована. З іншого держава-республіка, частиною якої є наш народ, і перед якою ми маємо обов'язки, але поставила собі за мету перевести нас в свою Віру і розтворити серед поляків. Однак, ми маємо не тільки Віру від батьків, але й мову, територію, традиції. То чому ми повинні зрікатися своїх дідів прадідів? Вони створили могутню процвітаючу державу саме тут на берегах Дніпра ще тоді, коли на території багатьох європейських держав, в тому числі і Польщі, їх предки ще жили племенами. Я вибачаюсь за емоційність, але так воно є. То й виходить, що ми по своїй доброті і дурості повинні віддати державу, створену нашими предками і тихенько сидіти по кутах та вчити дітей чужої мови. Чужим звичаям. А може ми маємо силу і свою державу збудувати? Що скажете побратими мої молоді?
– Пане гетмане, батьку, я сейчас услышал от тебя то чего не знал, и если честно не очень уразумел. Я верю каждому твоему слову. На многое готов ради тебя, но не смогу воевать против своей Родины. И если даже правда не на ее стороне, я не смогу ее предать.
– Заспокойся, Василько, я не вурдалака і не дозволив би собі схиляти тебе до зради. Зовсім навпаки, у мене до тебе, як і до твоїх побратимів, особливе прохання-завдання. Я прошу бути моїми очима і вухами у цьому поході. Я маю постійно і, саме головне блискавично, впливати на хід бойових дій. Але так, як передбачаю, буде проходити похід, один за всіма полками я не услідкую. Крім того мені постійно буде необхідно спілкуватись з військом королевича Владислава і не втрачати можливості знати як буде діяти цар Московський в тій чи іншій ситуації. Я зовсім не маю на увазі, Василько, плани бойових дій московського війська, а от час, коли цар прийме рішення про мирні переговори, хотів би знати. Бо ж вони, патріарші особи, мають звичку при складанні мирних угод забувати тих, хто здобував для них перемогу. Це ж не буде зрада твоїй вітчизні?
Доводи гетьмана як для Василя Хлистова, так і для Збігнева Гури були зрозумілі і переконливі. Тому вони разом з Максимом пішли готувати пропозиції про створення вістового загону, а до Сагайдачного зайшов Михайло Мазепа з проектом грамоти до короля.
