Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Невдовзі Яна вільно повторювала за Олексієм усе, що він говорив, потім між двома вченими зав’язався діалог, і тепер уже Олексій спокійно і впевнено користувався Яниним голосом...

Артем змінився за останню годину. Розійшлися зморшки на чолі, а в постаті, в голосі, в рухах з’явилася впевненість і урочиста схвильованість. Таким Яна побачила його вперше на Місяці. Таким він був, коли в лісопарку розповідав про свою роботу.

Він скінчив говорити, вона обережно спитала:

— Котра година за московським?

— О, вже ранок... — здивовано відказав Артем.

— Тобі треба спочити.

— Мені треба переходити на місцевий час.

— А за місцевим уже ніч. Олексо, ти чуєш?

— На сьогодні все, — відгукнувся Олексій. — На добраніч.

Яна вимкнула зв’язок. І отут вони обидва відчули важку втому. Артем на очах змарнів, зблід. Яна присунулася якомога ближче до екрана.

— Ти лягай спочивати, а я посиджу...

— Іди спати, Янко...

— Я хочу спочивати біля тебе.

— Я теж цього хочу. Іди, люба.

— Тоді давай трі-і-ішечки посидимо разом...

— Ну, посидьмо.

Коли вона піднялася вгору — над сельвою висіло чорне небо. Горіли зірки. Яна вперше бачила нічне небо південної півкулі. Очі мимоволі шукали головний небесний орієнтир — Великого Воза і вісь світу — Полярну зірку. Даремно — небо було вигаптуване незнайомим візерунком... Ба ні, Яна вже десь бачила оце яскраве сузір’я, де три зорі наче хочуть злитися в одну, а до них линуть, та ніяк не наблизяться ще кілька блискучих зірок, і всі разом вони Палають так, що навіть пластикова доріжка виступає з пітьми сірою стрічкою... А може, пластик відблискує он від того світила, трохи праворуч. На нашому небі тільки Венера світить так щедро, але ж то на світанні. А тут — чорне-чорне, майже космічне небо, і велика зірка аж тремтить на ньому, сповнена білим полум’ям...

Це ж якраз у космосі вперше познайомилася з ними дівчина. Сузір’я над головою — Оріон, а трохи далі праворуч — Сіріус.

Невже Артем ніколи не побачить нічного неба?... Гей, Яно, назавжди прожени такі думки! Життя прекрасне, Всесвіт прекрасний і Артем — живий. Він шукає дорогу здалека — з того боку...

А зорі сміються на всеньке небо! Вони нас кличуть до себе, у Всесвіт... Ти чуєш, люба? До них майнемо, бо Всесвіт б’ється у нашім серці!..

Повітря коливалося над світом великими теплими хвилями. На тлі чорного неба ще чорнішими малювалися силуети дерев. Яна йшла до себе...

А в Буенос-Айресі з представництва додому поверталися двоє друзів. Барханов узяв у них записи й категорично відіслав спати ("Ви не маєте ніякого морального права себе виснажувати").

І в ту саму хвилину, як Яна дивилася на Сіріус, Іван Антонович Кардашов поглядав на Сонце, що матово прозирало крізь осінні хмари, а з відеофона лунав голос Артема, записаний на плівку:

— Іване Антоновичу і товаришу Лансана... Дорогі мої товариші...

— Кажи, синку, любий мій, кажи... — шепотів Кардашов, і сонце чомусь здригнулося й розтануло. Іван Антонович скинув долонею сльозу: "От уже й стареча слізливість підкралася..."

— Ці люди ладні піти далеко... До кабінету зайшов Таві.

— Ти вже тут, Рудий!.. — гримнув від дверей і осікся. Послухав кілька секунд, зрозумів, наблизився до старого. Помітив, що в того мокрі щоки, і обняв за плечі.

Артем розповідав про сельву. Старі друзі сіли ближче до відеофона.

— Скличемо позачергово... — мовив Лансана.

Кардашов кивнув. Потім додав:

— Треба, щоб усі члени Ради сьогодні приїхали до Москви.

Потім Барханов повідомив, що зараз подаватиметься запис діалогу Артема з Олексієм — відновлення втрачених стрічок. Лансана легенько штовхнув Кардашова.

— От тобі й викрадений Соболь...

Таві радісно, як хлопчисько, захихикав і, смикнувши плечима, потер долоні.

— Слухай, Руденький, а що, коли ми введемо Соболя до Ради? Оце буде номер!

— Ти розумний, Таві. Я вже тридцять років це кажу.

Артем говорив, Олексій доповнював, потім вони швидко обмінювалися думками, і знову говорив Артем... Кардашов сидів із заплющеними очима, схиливши голову до плеча. Збоку могло здатися, що він куняє. А Таві не всидів — підхопився й пішов міряти кабінет широченними кроками. Чорне обличчя світилося чистим щастям, натхненням, насолодою. Час від часу він скидав долоні вгору:

— Ой, голова!.. Оце голова!.. Ну-ну, далі ж як? Блимала зеленим очком пам’ятна машина, рівно світилися фіолетові вогники шифрувальних апаратів.

— Чуєш, Рудий, а цей молокосос Олексій — головастий хлопець!.. Я й не чекав.

— Школа... — зітхнув Кардашов, не розплющуючи очей. — Його треба буде залишити в Буеносі. Нехай працює з Артемом.

Закінчилась передача, старі викликали Сибірський фізичний центр, УФТІ, Дубну й повідомили, що по закритих каналах до Академії тільки-но надійшла надзвичайної цінності інформація до теми № 1. Треба її негайно включити до роботи. Ці самі матеріали для наукових центрів інших країн особисто передадуть члени Надзвичайної Ради.

Розділ третій

"ОЦЕ ВАМ МАЙБУТНЄ ЗЕМЛІ!.."

Тереса скидалася на квітку. Навколо її обличчя зводилися зелені пагони, лапате листя, а вона визирала з-поміж нього й сміялася. На щічках голубіли ямки, вуста були яскраві, очі чорні.

— Сестричко, йди сюди!.. — махнула рукою.

Яна звернула з доріжки.

— Що ти там робиш?

— Сиджу на пеньку. Але він так заріс... Правда, цікаво?

— Чого ти туди залізла?

Яна підійшла ближче й розсунула стебла. Тереса й справді сиділа на широкому пні, підібгавши під себе ноги. І сміялась.

— Чого залізла?.. А так. Набридло сидіти в кімнаті. Ти до мене не заходиш... А Фрад тільки ввечері. Отак і живеш: з ранку до вечора чекаєш Фрада.

— Він приходить щовечора?

— Якби ж!.. Сестричко, вибач мені, я ніколи в житті не була така щаслива, хоч ти мені що хоч роби!

— Що я тобі робитиму... Не забувай: нам доведеться повертатись до людей.

— Фрад так сказав?

— Ні, ти ж чула, Фрад вважає, що ми ув’язнені назавжди. Тільки люди з цим не погодяться.

— О!.. — Тереса розсміялася.

— Що?

— Ти така наївна, Яно! Ще ж невідомо, хто сильніший.

— Люди.

— Ти прогадаєш...

— Якби ти була впевнена, що людство сильніше, ти б чинила інакше?

Тереса тільки на мить насупила брівки.

— Як би я чинила? Так само! Я його люблю, і він мене любить, і ми обоє дуже щасливі.

— І заради вашого щастя варто вбивати людей?

— Навіщо їх вбивати?

— Фрад саме це збирається робити.

— Він тобі казав?

— Натякав. Та це й так відомо.

— Навіщо нам втручатись у чоловічі справи?

— Коли сюди прийдуть люди, вони спитають...

— Про що?

— Ти зрадила.

— Я полюбила людину — сильного й могутнього мужчину. Кожна жінка мріє про таку любов. Хто насмілиться сказати, що це зрада?!

Тересі здалося, що Яна задумала зле проти її кохання. Яна повернулася й пішла. А та кинула вслід:

— Сестричко, може, ти мені заздриш?

Це було щире запитання — в ньому не чулося роздратованості. Яна озирнулась:

— Ні, Тересо, не заздрю.

Звідкіля взялося це потворне кохання? Які приховані нахили розквітли раптом чортополохом і забур’янили Тересині розум і совість! Любила показати, що вона — лише слабка жінка. І от — забула, що вона людина. Думка про Тересу була як тягучий біль.

Дівчину слід було рятувати. А Яна знала: зараз із нею нічого не вдієш. Знала й головне: вся її власна сила потрібна сьогодні для боротьби з Фрадом і оточенням, потрібна Артему, Бо тут йдеться про всіх людей. А Тереса — потім. Так треба.

Поспішала доріжкою. Чула, як позаду Тереса прошаруділа по траві, і ось уже її каблучки зацокали пластиком.

— Доброго ранку, міс Яно!..

Назустріч чимчикував Джон Ессельсон.

— Доброго ранку, Осленко. Я вам вдячна.

— За що?

— Це ви подбали про сукню?

— Атож. Вчора привезли нову одежу, і я подумав про вас і про Тересу, а особливо все ж таки — про вас. Сам підібрав. Сподобалися? Прийшлися якраз? Бо міс Тересі доведеться знову переклеювати — в неї, вибачте, нестандартна талія. Надто тонка.

— А в мене стандартна?

— Міс Яно!.. У вас класична фігура, запевняю вас!

— Дякую, Осленко. Сукні мені сподобалися.

Це був приємний сюрприз — нове вбрання. Яна ранком зазирнула до шафи й скрикнула від задоволення... Тепер вона мала для кого чепуритись.

— Фрад і зараз вважає, що жіночі сукні — його власність?

— Звичайно.

— Дуже смішно... Ну, гаразд, Осленко, бувайте...

— Ще одне слово, міс Яно. Ви так порушуєте режим, так безсистемно харчуєтесь останніми днями, що я починаю турбуватись за ваше здоров’я. Де це ви пропадаєте щодня?

— Так, гуляю...

— А Фрад твердить, що ви пропадаєте на дванадцятому поверсі корпусу "Б". Може... це правда?

— А хоч би й так.

— І ви... — У Джона розширились очиці від страшної думки. — І ви... бачили?

— Ви питаєте про Артема? Так, я його бачила.

— Угу... — Джон з нерозумінням кліпав очима. Кивав головою. — Бачили. Поговорили, значить, з ним...

— Поговорили...

— Я вас не розумію! Може, ви не знаєте, що... Ні, ні вибачте, ви, безперечно, знаєте все, що вам належить знати...

— Ви хотіли спитати, чи я знаю, що Артема перетворили на антилюдину?

Джон мало не сів на доріжку. Він аж вирячив очі, потім розвів руки, кілька разів знизав плечима, зрештою обм’як і гірко-гірко зітхнув.

— Ви — залізна дівчина, міс Яно. Чи ви не уявляєте...

— Шановний Осленко, я все чудово уявляю. Все, розумієте? Навіть більше, ніж ви.

Джон підняв руки.

— Я ваш. Ви мене кинули під ноги й наступили на голову. І я скорився. Я ще не бачив таких жінок. Я схиляюся...

Яна вже рушила була далі, та на хвилинку спинилась.

— Джоне, а ви самі знали, що Артем Соболь — у тій камері?

Джон важко зітхнув.

— Знав...

— І коли я вас запитувала — теж знали?

— Теж знав...

— Вам не соромно?

— Ех, міс Яно, хто на цьому плато згадує сором і совість! Тут цього немає, і не шукайте...

— Ви мені здавалися єдиною людиною серед усіх цих експонатів.

— Дякую, міс Яно... Що я міг зробити? Ризикувати життям? Заради чого? Ви знаєте — може, вам і не слід цього говорити, але нехай, щоб ви мали повніше уявлення про наші звичаї! — ви знаєте, що в той день, коли Соболь перетворився на антилюдину, — всі ми зітхнули з величезним полегшенням!

— За що ви могли його не любити?

— Соболя? Борони боже! Кілька тижнів після закінчення монтажу камера для антилюдини стояла порожня, і кілька тижнів усі ми жили під страхом у ній опинитися. Найменша провина могла стати приводом для того, щоб тебе з людини перетворили на вибуховий експонат.