Між нами Всесвіт - Полонський Радій
Тільки ж там метушня, людей так багато! А поля?
— Оце правда, полів там нема.
Він теж з дитинства на все життя зберіг закоханість у лани, в лісочки, а велика діброва на шляху до Червоного Кута ще й досі часам сниться. Як сон дитинство — так і діброва...
Вони мчали з батьком вузькою польовою дорогою, шаруділи колеса по бетону, а назустріч бігло пшеничне поле. Батько не втримався — вийшов з машини, Артемко — за ним... Підійшли до жовтої стіни. Артемко не міг дотягтися до колосся, а батькові що — він здоровий, підняв руку й схилив стеблину. Десяток шорстких колосків, важких, наче то не зерно, а дрібні жовті камінці, шаруділи один об один, а Артемкові чулося, ніби вони дзвенять. Батько тоді сказав: "Фантазером ти в нас ростеш, синку. Може, станеш письменником?"
Помчали далі, і раптом увірвалася жовта стіна й почалося чорне щойно зоране поле. А он і комбайни крають стіну, бриють землю і залишають позад себе забороновану ріллю.
— Ото, синку, — пояснює батько, — як виведуть люди таку озимину, щоб її о цій порі сіяти, то тільки раз на рік виходитимуть у поле машини: все разом робитимуть — і зберуть, і удобрять, і посіють...
— А скоро таку виведуть?
— Мать, скоро, синку.
— Тоді й картоплю садитимуть влітку?
— Ні, картопельку, мать, таки весною, і кукурузку весною... А гречку ж таки влітку, а всяку городину — двічі й тричі...
Батько звернув з дороги, і помчала їхня машина над ріллею. А за нею — хмара пилу. Он ліворуч майнув білий будиночок — то польова операторська, а біля неї червоним вогником блимнув вертоліт.
— Хлопці на зміну приїхали...
Скінчилась рілля, і знову мчать вони бетонною дорогою, а з обох боків шарудить листям кукурудза, і вздовж дороги лежить товста жовта труба. Артемко знає: якщо прикласти до неї вухо — почуєш шарудіння, наче морська хвиля збігає з гальки. То з поля тече зерно до елеватора...
Літо довге, як життя. Скільки раз Артемко з товаришами підуть за Чапаєвим в атаку, спинять танки фашистів, злітають на Місяць і всі інші планети, що тільки є в Сонячній системі, а накупаються та висмажаться на сонці так, що аж шоколадними стануть... А тоді — знову інтернат. Він тут недалечко, па узліссі.
Артем один у своїх батьків. Здобув у школі кваліфікацію молодшого оператора фізичної лабораторії, зібравсь у Харків — працювати в УФТІ і вчитися в політехнічному. Мати навіть плакала.
— На кого ж ти нас, стареньких, покидаєш, синочку!..
— Тю на тебе! — розсердився батько. — Покидає! Пробі! Та хоч щодня до нього навідуйся. А в неділю щоб додому, Артеме...
Цехи Фізико-технічного. інституту, політехнічний. Тривала практика в Сибірському фізичному центрі, потім у інститутах Академії, Клівленд і Бостон, Гамбург і Аккра... І, нарешті, самостійна робота. Швидко минули роки. За роботою не помітив, як прийшло всесвітнє визнання, як у нього, що ледь переступив тридцять років, з’явилися учні й послідовники. І от як підсумок багатьох років, зусиль колективу, безсонних ночей і скажено швидких днів — дослід на Місяці.
Там він уперше зустрівся з Яною.
Артем пригадав Машеньку з політехнічного. У них були почуття і навіть пристрасть, а дружби не вийшло. Певно, не було кохання. Закінчили навчання й роз’їхалися в різні боки — без жалю і майже без спогадів. А ота мініатюрна Анночка з першої лабораторії... Йому ледь минуло двадцять п’ять, їй було стільки ж. Якось він прийшов увечері до своєї кімнати і застав Анночку там. Дуже здивувався, а вона образилась:
— Хіба ж не ти мене щодня проводжав? А обіймався на роботі хто?
Хіба обіймався?.. Чи він міг думати, що вона отак усе поверне! У неї було личко скривдженої дівчинки. Вічна щебетуха змовкла й почала понуро шукати по кімнаті свою сумочку. Він пожалів Анночку. Через півроку вона оголосила, що все це було помилкою, що вона його по-справжньому ніколи не любила і він її — теж. Артем погодився. Потім вона вийшла заміж за одного з науковців УФТІ.
І от — Яна.
Він повертався з Місяця додому, і до відчуття перемоги домішувалося щось нове — теж хороше, але інше... То був спогад про молоду журналістку з "Вістей", яка хотіла була повертатися разом з ним, та чомусь не прийшла.
Зосередився і почав пригадувати все — як її вперше побачив, що вона сказала, що він сказав, як вони грали в настільний теніс і як він її зустрів у галереї вже перед самісіньким відльотом.
У неї були хороші очі, рівна й струнка хода. Гнучке сильне тіло. Трохи сумні брівки. Час від часу в неї спалахували щоки, й тоді вона ставала просто казково гарною.
А за цим усім вгадувалося щось світле, глибинне, дуже своє... Артем почав оцінювати свій дослід її очима, потім її ж таки очима озирнувся по кабіні, глянув на себе в дзеркало. Йому дуже хотілося, щоб вона бачила зараз те саме, що й він, і Артем заради Яни почав уважніше придивлятися до Землі, що поволі пливла з чорного простору назустріч, до сузір’їв, до обсерваторій-супутників, що зірочками світилися біля земної кулі...
Приїхав до Києва, щоб зробити наукову доповідь в академії про попередні підсумки досліду. Думки все частіше поверталися до дівчини. На душі було сумне свято й чекання.
Вирішив зайти до редакції "Вістей", тільки зранку подався на завод фізичного устаткування, щоб поглянути, як виконується останнє замовлення інституту. Там і зустрілися.
Після вечора на Володимирській гірці він зрозумів, що це кохання.
Життя тепер було сповнене хвилюванням, надією, чеканням неосяжного щастя й тривогою. Найменший успіх став торжеством, кожен день — довгим, як у дитинстві, але й кожна радість була отруєна тугою.
Ще юнаком Артем складав вірші. Потім покинув, забув, здавалося, назавжди. А тут — потягло. Спочатку навіть стало соромно, а там — махнув рукою: нехай уже, однаково нікому не покаже, але не можна ж це носити в собі.
Пригадував своє життя і дивувався: як це він не помічав самотності? Завжди з людьми й серед людей, насправді був наодинці з наукою. І коли залишався один — він таки був зовсім один. Так і написав: "Коли я один — я зовсім один..."
Яна приїхала в Харків, він їй розповідав про свою справу, а в кишені лежав цей вірш. І коли Артем згадував про нього — червонів. "Вуста твої я торкнув поцілунком..." — ці рядки вже були написані, а насправді він тільки мріяв про її тверді вуста.
Отієї п’янкої ночі на галявині над Дінцем, коли обоє вони були приголомшені щастям, він раптом прочитав свій вірш про самотність. Прочитав, засоромився й чекав або здивованого смішка, або тактовного мовчання. А Яна була схвильована й зраділа.
"Коли я один — я зовсім один..." Чому про це не смішно згадувати тут, у камері!
Лежать на столі його руки. На великому пальці — білий шрам. Артем затуляє обличчя долонями. Він думає: "Де ти, Яно? Люба, кохана моя дівчино, якби ж ти знала, в яку халепу вскочила твоя людина... Чого б не зробив я, щоб тебе побачити! Життя б віддав! Чого воно тепер варте, моє життя... Де ти зараз? Що думаєш? Може, вже оплакуєш, а може, шукаєш, плекаєш оту надію, що до самої смерті не залишає людину... Люба, люба, кохана моя дівчино...
Але я живий. Кодло знешкодять і — хто знає? — може, люди зуміють мене повернути. А до того часу... З усіх якостей, що дала мені природа, зараз повинна виступити наперед, зрости, загартуватись одна: терпіння.
Я мушу жити".
В кабінеті у Фрада, на екрані, Артем бачив завтрашній донь свого відділення в інституті. Бачив недоліки свого задуму й задуму тутешніх учених. Все може бути простіше й дешевше, ніж зроблено у Фрада. Можна навіть обійтися без цієї величезної громіздкої установки для перетворень. Без товстих, у кілька шарів, металевих кожухів, без компресорів і камер — нехай простір вигородить магнітне поле й більш нічого. Вакуум треба створювати й зберігати новим шляхом.
От про що слід думати в цій камері.
Артем почав щоденно голитися. Це помітили звідти. Фрад навіть виказав здивування й повагу. А потім до нього майже перестали приходити. Нехай собі. Артему байдуже.
Він працював, перемірюючи кроками свій крихітний острівець антисвіту або ж сидячи біля столу й розглядаючи руки. На пам’ять лягало велике навантаження: найскладніші обчислення доводилося тримати в голові.
Вже було пізно. Стомлений мозок блукав десь у химерному світі спогадів, віршованих рядків і музики. Потім визначилась мелодія: мерехтів, видзвонював струмочок, чарівниці-форелі срібними бліками блимали під водою, і смішний сентиментальний хлопчина оплакував долю рибки, що попалася на гачок.
Звуки низалися дзвінким намистом.
Над суглобами пальців — зморшки шкіри. І вся шкіра на руках м’яка, тужава, посічена дрібними зморшками. Це природа вдало вигадала — щоб не перемерзали і не боялися праці людські руки... Якщо не буде робочої камери — потрібна зовсім нова, не вживана досі комбінація магнітних полів і, мабуть, вертикальний напрямок імпульсу. Але тут виникає нова проблема...
Прошаруділо за віконцем, і в камеру звалився контейнер з повітрям. Метушилися, грали в камері чарівниці-форелі й співав фортепіанний струмочок... Потім яскраво засвітився екран. Стіна зникла. За кілька кроків від Артема стояла Яна.
Розділ другий
МІЖ НАМИ ВСЕСВІТ
Вона прийшла втретє. Вдивлялася в його обличчя, в розпачі притискувалась чолом до екрана. Жила в лихоманці: кохання й жаль зволожували очі, ненависть сушила їх, душила горло.
Яна боялася вмикати зворотний зв’язок. Ще й досі чула Фрада: "Я гадаю, що він збожеволіє, коли вас побачить..." Як би й самій не збожеволіти. Хто він — отой Артем у камері? Матеріально це зовсім інша істота, хто ж він по суті?
На це запитання треба дістати відповідь.
Треба продовжувати боротьбу, а в Яни опустилися руки.
Вона наважилась. Увімкнула третю — неторкану кнопку. Артем глянув на неї. Зробив швидкий крок і спинився, поклавши долоні на екран. На пучках пальців білі плями від дотику — наче між ними була всього лиш скляна стіна.
— Ти?..
Голос його звучав так, ніби й не було ніякої стіни. Нібито не гучномовці доносили його слова з антисвіту, а сам він стояв поруч з дівчиною. Крізь сльози Яна намагалася роздивитися ближче його риси, але все розмивалося й пливло.
— Олексій передавав тобі привіт... — видихнула вона, схлипнувши.
— Це ти, Янко...
Мовчки дивилися одне на одного й ніжно гладили долонями екран.
— Я не чекав тебе так швидко...
— Але ти мене чекав?
— Янко, це ж таки справжня ти...
Він сміявся.
