Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Вона, як і вчора, притулилася чолом до холодного екрана, але сьогодні з того боку до екрана так само притулився Артем.

— Я так змучилась.

— А де всі інші? Ну, заспокойся. Цих — усіх половили? Розповідай... Як усе це сталося? Сюди ж так просто не зайдеш!.. А як ти мене знайшла?

Яна міцніше притислася до екрана й заплющила очі. Он як він зрозумів її появу!

— А отого Фрада, головного, спіймали?

— Він не головний... — видихнула Яна.

Вона не наважувалася сказати правду.

Артем усміхнувся:

— Я більше не знаю нікого. Ходили сюди різні дідугани, та я з ними не розмовляв... А де ж наші? Чи ти мене сама знайшла?

— Не треба, Артеме!

— Що ти, Янко?

— Не треба... Наших немає. Я тут сама. Я теж полонянка.

Артем закляк нерухомо. Пальці нервово дряпнули скло, і руки впали.

— Чуєш, любий, наші знають усе, не хвилюйся!.. В Москві, працює Надзвичайна Рада, там, у ній, найрозумніші люди, там Кардашов і Лансана, і вони день і ніч, день і ніч працюють і думають, як оцих знешкодити. Чуєш? Все буде добре, треба тільки почекати. Я щодня розмовляю з Москвою...

— Як? — тихо спитав Артем.

Яні здалося, що він не розуміє свого запитання і навіть не чекає на відповідь. Вона промовчала. Але він за якусь хвилину повторив:

— Як ти розмовляєш з Москвою?

— Ми ж тепер разом, ми вдвох...

— Хіба ти не знаєш, що я... антилюдина?

— Знаю. Але ж ти осьде, поруч зі мною.

— Це телевізійний фокус... Ми з тобою зараз далекі, як світи й антисвіти. Між нами Всесвіт.

— Але ж ми можемо бачитись і розмовляти! — Яна раптом гірко, як дівчинка, розплакалась.

— Не треба, люба... Пробач...

— В чому ти винуватий...

— Не треба було порушувати ілюзії. Не плач, добре?

— Добре...

— А все ж таки — як ти розмовляєш з Москвою?

Яна розповіла про винахід Пуебло. Артем схвилювався: нейтринне радіо було несподіваним і видатним винаходом. І... воно робило предметною його наукову роботу в камері.

Яна підсунула до екрана стілець. Артем теж сів. Отак вони й розмовляли, сидячи по обидва боки екрана.

Дівчина розповіла про все, що з нею сталось і про що вона довідалася на плато.

— Любий, що можна зробити, щоб... — Яна від хвилювання перейшла на тихий шепіт.

— Щоб я повернувся туди? Ти про це питала?

— Еге ж...

— Важко.

— Але це можливо?

— Для того, щоб заховати мене сюди, вони побудували найскладніші механізми.

— Коли вони встигли!

— Це не для мене. Вони хотіли створити антилюдину взагалі. Заради пихи. Для розваги. І, може, для того, щоб мати чим залякувати людство потім... Це гірше за вбивство. Вони мене можуть знищити, коли їм заманеться; Припинити подачу повітря... тобто антиповітря. Їжі. Води. Але вони це зроблять тільки тоді, коли пересвідчаться у нездійсненності своїх планів. А поки що... експонат не заважає.

— Але... як повернутися?

— Треба у величезному вакуумі — скажімо, в космосі — створити таку саму грандіозну установку, як оця, але... з антиречовини. І повторити все перетворення в зворотному напрямку.

— Для цього треба... винести в космос твою камеру?

— Так. Разом з усією системою захисту... Теоретично це можливо. А на практиці... Може, років зо два... Якщо попрацювати напружено...

— Люди працюватимуть!

— А може... — Артем підвівся, мовчки пройшовся по камері. — Може, цього й не потрібно...

— Чого??

— Виносити в космос... Може, в отакій точнісінько установці треба створити якісно новий імпульс... Поставити принципово інший генератор... і дати... імпульс... Га? Послухай, якщо вирішити цю проблему, то можна буде... О, це грандіозна проблема!

Яна дивилась на Артема. Він сів, замріяно глянув на дівчину, потім озирнувся, підібгав губи.

— Еге... Я, здається, трохи захопився. Принаймні щось тут є... Якщо пощастить розв’язати проблему негативного імпульсу, то, крім усього іншого, мене можна буде перетворити на оцій самій установці. Розумієш?

— Розумію... Ти це розв’яжеш?

Артем зітхнув і опустив голову, сплівши пальці рук.

— Це дуже цікаво... Але зараз не час.

— Чому?

— Треба відновлювати все, що викрав Макс. Треба допомогти людям підготуватись до несподіванок. Рада налагоджує виробництво зброї?

— Це так далеко від людських потреб...

— Нейтринний зв’язок — незбагненно... Ми будемо працювати разом. Ти можеш вільно до мене приходити?

— Я не знаю, в чому річ, але за мною ніхто не наглядає. Принаймні так було досі... Вони дуже вірять у свою недосяжність.

— І ти можеш у будь-яку хвилину викликати хлопців?

— Звичайно...

— Жаль, що ніч...

— Ніч?

Артем упевнено кивнув:

— Пів на третю.

Яна глянула на годинник:

— Пів на восьму вечора, Артеме!

Він заклопотано схилив голову:

— Це серйозно? У мене, розумієш, нема годинника.

— Пів на восьму.

— Дивний ефект... Мій внутрішній годинник жодного разу не підводив.

— Що ж дивного, Артеме...

— Потрясіння? А може, це перетворення все ж таки... дало зміни... Я відчуваю, що можу працювати, але ж це Я відчуваю!..

— Артеме! — Яна сумно засміялася. — Ой Артеме, це просто дитячий курйоз!.. Ти відчуваєш московський час!

Він зітхнув. Яна повернула бусинку. Озвався Пуебло:

— Добрий вечір. Ти вже показалась Артему?

— Хочеш з ним зараз поговорити?

— Ще б пак! Чекай, хвилинку... Яно... — в голосі Пуебло затремтіла металева струна. — Зажди хвилинку, я щось хвилююсь... Скажи, що я від душі вітаю Артема Соболя.

Яна повторила. Артем подякував і поздоровив Пуебло з винаходом. Аргентинець добре чув Артемів голос — мікрофон Яниного передавача вільно вловлював звучання гучномовців.

— Я б сказав, що це дрібниці, товаришу Соболь... якби цей зв’язок не допоміг нам у тяжкі дні.

Голос Пуебло бринів тільки в сережках дівчини. І Яна старанно повторювала для Артема слово за словом. Той відказав:

— Це велике відкриття. Те, що сталося з нами, — не більше, як історичний курйоз, а ви розпочали еру стійкого космічного зв’язку. Я вас вітаю як учений і вдячна людина.

— Яно, а правда ж, я ось чую, у нього дуже спокійний голос? Наче він просто собі стоїть біля тебе й розмовляє...

— Правда, друже... Але між нами Всесвіт...

— Я розумію. Ти переказуй: ми вас врятуємо. Він, мабуть, хоче побалакати з Олексієм?

І от уже голос Олекси — хрипкий, нерівний:

— Яно, я тисну Артему руку.

— Олексо, ти справжня людина, — сказав Артем. — Знаєш, оце ми сьогодні розмовляли з Яною, і в мене виникло кілька цікавих ідей. Зокрема подумай про негативний імпульс. Йдеться не про мене, йдеться про щось зовсім нове... Але це не зараз...

— Чому не зараз? — обурився Олекса. — Я не бачу більш невідкладної роботи, ніж повернути тебе до людей.

— А я бачу. Треба спочатку знешкодити...

— Це робиться. За дорученням Ради десять наукових центрів відновлюють загублені матеріали. В Китаї, Сполучених Штатах, Індонезії і в нас починають монтаж збройних установок. Ми вчора одержали з Німеччини зразок і креслення костюмів, які дозволять нам пройти іонний захист навколо плато...

— Робота Вернера?

— Так.

— Атака великою масою людей з сельви... Неможливо.

— Рада це знає. Потрібна розвідка, щоб не було несподіванок. Рада вважає, що людська атака з повітря теж неможлива...

— Теж неможлива... Ти розповідай далі.

— Кардашов звелів мені повернутися до УФТІ. Я б уже був дома, а тут Яна... знайшла тебе... Мені дозволили затриматись, поки ми не поговоримо. На світі поки що існує тільки один приймач.

— Я б хотів, щоб ти залишився на зв’язку.

— А робота?

— Ми б працювали втрьох: ти, Яна і я. Ти б передавав наслідки до Москви.

Олексій помовчав. Потім тихо спитав:

— Яно, Артем вирішив працювати?

Артем не чув запитання, він здогадався про нього:

— Я живий, Олексо. Працювати важко, все треба тримати в пам’яті. Але нам утрьох буде легше. Кому, як не нам, відновлювати те, що викрав Макс? Там потрібні деякі зміни...

Яна чула, як засопів вражений Олексій.

— Які зміни? — луною повторила його слова.

— Ми планували надто громіздкі установки. Можна спростити. Так мені здається. А тим часом ми відновимо деякі вихідні розрахунки. Згода?

— Згода...

— Я б хотів кілька слів сказати Івану Антоновичу. І Лансані.

— Кажи. Ми записуємо.

Артем замислився, зітхнув, за звичкою пройшов по камері — три кроки в один бік, три — в другий. Потім тихо почав:

— Іване Антоновичу і товаришу Лансана... Дорогі мої товариші... Ці люди ладні піти далеко. Треба поспішати. Ось послухайте...

Артем ходив по камері й розповідав усе, що знав. Цехи працюють на повну потужність. Вони виробляють антиречовину. Важко сказати, скільки її вже вироблено, та, мабуть, немало, коли на плато дозволяють собі таку розкіш, як утримання музею антипредметів і навіть створення антилюдини. У них є труднощі. Деяке устаткування, про призначення якого Фрад не сказав, наводить на думку, що в них до кінця не розв’язана проблема транспортування снарядів з антиречовиною на далекі відстані. Певно, розміри небезпеки сьогодні визначаються саме цим — як скоро вони розв’яжуть це завдання.

Артем розповідав. Яна чула, як у Буенос-Айресі важко дихає Олексій і зітхає Пуебло. Аргентинець сьогодні навіть не наважився запитати про сестру. Це добре: Яна не змогла б відповісти. Третій день не бачить Тереси. І та навіть не знає про Артема. Яна боїться розповідати. Тереса вислухає, зойкне, висловить співчуття і... заговорить про Фрада.

— Записали?.. — сказав Артем. — А тепер, Олексо, почнемо працювати. Ти чуєш мене?

— Я його прекрасно чую... — прошепотів хлопець. Артем сів до столу. Поклав перед собою руки й спинив погляд на пальцях.

Він творив. Яна не розуміла нічого — це була злива цифр, формул, незрозумілих термінів... Іноді Олекса ставив запитання, і Яні доводилося дослівно повторювати його для Артема. Часом вона збивалася, і її підправляли відразу і Олексій, і Артем.

Потім почав Олексій. Дівчина опинилася в скрутному становищі. Артем порадив:

— Яно, заплющ очі й зосередься на тому, що ти повинна за Олексієм відтворювати кожен звук. Просто відтворювати — і більш нічого. Тут головне — зосередитись, щоб підкорити себе одній ділянці мозку. Я б тобі порадив розслабити м’язи... Ти навіть не втомишся.

Він усе знає. Дівчина заплющила очі й зробила так, як казав Артем. Хлопці чекали. Вона мовила:

— Продовжуй, Олексо...

Усвідомлення всіх фізіологічних і психічних процесів, що відбуваються в тобі, цілеспрямоване їх використання надзвичайно розширюють можливості людини.