Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій

І хоча цей документ поки що не забороняв українізацію, а вимагав взяти її в суворі більшовицькі рамки, її неминучу долю кожен міг прозирати з того пункту Постанови, де йшлося про ту ж Кубань. Записано ж там з крайньою цинічністю таке: "Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українізованих" (звернім увагу: саме це позначення вже вживається у лапках! – А.П.) районів, а також всі газети і журнали з української мови на російську мову як зрозумілішу (!) для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання у школах на російську мову".

Так почало здійснюватися на практиці "злиття" "в одну спільну культуру з однією спільною мовою". Інтенсивне винищення в українській мові суто українських форм та заміна їх російськими (відтак – поява відфільтрованих та обов’язкових для вжитку словників, які академік А. Кримський глумливо назвав "російсько-російськими"), бурхлива і брутальна кампанія, спрямована на виявлення "націоналістичного шкідництва" на освітянському фронті, а водночас заходи стосовно наведення "пролетарського порядку" у мовному статусі навчальних закладів. Порівняно з 1932/1933-м навчальним роком вже в наступному навчальному році кількість українських шкіл зменшилася в Україні на 270, а кількість російських зросла на 198. Всього у 1941 році функціонувало 2362 російські школи проти 1933-х у 1930-му, а в українських школах запопадливо виконувалася Постанова Раднаркому СРСР та ЦК ВКП (б) "Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей" (1938).

Таким був початок курсу на форсоване "злиття", якому, одначе, дала деяку відстрочку друга світова війна.

І ось стан справ на освітньо-мовній ниві лишень через якихось десять років по її закінченні – болісний, розпачливий запис у щоденнику Олександра Довженка від 7 листопада 1956 року: "…На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю) , провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна з національного питання і думаю: не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів… Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, – вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше, не має ціни. Яка нечувана аморальність… Який жорстокий обман…"

За якихось два тижні після цього запису О. Довженко піде з життя, можливо, навіть і не здогадуючись, що те, що він сконстатував про тотальне зросійщення вищої школи в Україні, – далеко ще не вінець зусиль імпер-асиміляторів. Останні, як то слушно він спостеріг, стратегічно точно спрямували свій першочерговий удар саме по вищій школі. Дійсно бо – за її відсутності як української всі інші ланки нижчої освіти вже не мали принципового значення: навіть функціонуючи по-українськи, вони залишалися саме нижчими, такими, одне з покликань яких – підкреслювати інтелектуальні спроможності даного народу як, мовляв, неповноцінного. Ще б пак – народ, який не має вищої освіти своєю мовою!

Але чи й запідозрював О. Довженко, до яких витончено-підступних дій вдадуться кремлівські зросійщувачі в особі тепер вже хрущовської правлячої камарильї через якихось два роки по його смерті! Запускаючи на повний хід тезу про російську мову як "другу рідну мову" для неросіян, значення якої, мовляв, усе посилюється, ця камарилья підготувала нищівний удар саме по довищій, по шкільній освіті. Мова – про документ ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР "Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в країні", на підставі якого 24 грудня 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах було віддане на вирішення батьків та самих учнів. Зрозуміло, що останніх настійливо було спонукано розв’язувати це питання з точки зору так званої практичної доцільності. Мовляв, для чого "перевантажувати" навчальний план, коли рідна мова не є потрібною для університетів й інститутів, коли без неї функціонує виробництво, коли її не вимагає і будь-яка інша сфера державного та громадського життя, коли, зрештою, вже "комунізму далі видні" (назва однієї з поетичних збірок П. Тичини) , а в комунізмі ж – одна мова… Відтак – масові звільнення від вивчення української мови, все ширші й ширші розмахи крил русифікаторів. Тим, хто протестував ( а таких прикладів було немало; до речі – і той же П. Тичина, і поети М. Рильський, А. Малишко та ін.), М. Хрущов дав на ХХІІ з’їзді КПРС (1961) категоричну відповідь: " Трапляються, звичайно, і такі люди, які нарікають на те, що стираються національні відмінності. Ми їм відповідаємо: комуністи не будуть консервувати і увічнювати національні відмінності. Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків". Як відомо, одним з найдійовіших засобів оцього "викорінювати" стало послідовне вкорінювання у свідомість мас тези, буцімто в СРСР склалася "нова історична спільність – радянський народ". До чого, отже, національні мови, до чого національна освіта!

І ось офіційні дані, що ілюструють моторошні здобутки цієї антинаціональної політики у країні, де навіть незаперечно завищена кількість росіян (майже не було винятків, що ними ставали й діти від змішаних шлюбів) складала за переписом населення 1979 року не абсолютну більшість, а 52,4 відсотка: у 1960 році загальний наклад виданої в СРСР наукової літератури російською мовою склав 88,5%, а мовами інших народів СРСР – 9,6%, виробничої та інструктивної літератури – відповідно 94% і 5,9%, підручників для початкових шкіл – 64,3% і 27,3%, підручників для вищих навчальних закладів – 88,3% і 8,9%, белетристики – 87,1% і 12 %, дитячої літератури – 87,6% і 12% (незначна решта випадала на видання мовами зарубіжних країн). Що ж стосується освіти, то особливо форсовано вона зросійщувалася у містах. 21% – лише така кількість дітей, що вчилися по-українськи, була в містах України у 1958 році.

Здавалося, вже можна було зупинятися, одначе й у подальші роки сатанинське колесо "інтернаціоналізації" продовжувало нарощувати оберти. Не маючи жодних стримів у своїх націєзнищувальних домаганнях, московський зросійщувач виставляв у 70 —х роках все нові й нові вимоги, які містилися у численних постановах (в т.ч. таємних), інструктивних листах, рекомендаціях. Наприклад, з-поміж таємних документів – постанова ЦК КПРС (серпень 1978 р.) "Про дальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках", запопадливо відгукуючись на яку московські ставленики санкціонували в Україні вивчення російської мови в українських школах вже не з другого класу, як було раніше, а з першого. З – поміж "рекомендацій" – приписи науково-теоретичної конференції "Російська мова – мова дружби і співробітниц— ва народів СРСР", що відбулася у 1979 р. в Ташкенті. "Рекомендувалося", наприклад, ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як результат – українські дитячі садки в містах України практично зникли), переводити на російську мову позакласну й позашкільну роботу, "сприяти" тому, щоб студенти писали по-російськи свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику. Так саме "рекомендувалося", щоб у тих вищих навчальних закладах, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, на Західній Україні), по-російськи, починаючи з 2–3-го курсів, читалися "суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни". Показово, що для контролю виконання цієї останньої "рекомендації" міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов’язувала ректорів регулярно подавати в міністерство "перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою" на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу. Промовистим є і те, що у ці ж роки Вища Атестаційна Комісія, яка знаходилася у Москві, відмовилася приймати на розгляд кандидатські і докторські дисертації, написані національними мовами. Ситуація нерідко доходила до абсурду: по-російськи мусили виконуватися та захищатися навіть дисертації з питань української мови та літератури…

З’явилася ще й постанова від 26 травня 1983 року "Про додаткові заходи для поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік", що її випродукували ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР. Хоча – які вже могли бути додаткові заходи? Далі бо закручувати гайки національній освіті було вже просто нікуди!

Було б, до речі, хибно припускати, що вся ця вакханалія зросійщування відбувалася за мовчазної згоди українців. Ні, згоди представників свідомої нації ніколи не було. Промовистий заголовок викривального трактату, що його написав у 60-х роках літературний критик Іван Дзюба – "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Або інша праця – "Право жити" філософа Юрія Бадзя. Право жити – для української нації, для українського народу. Згадаймо і таку форму національного опору, як потужний дисидентський рух, що, започаткувавшись у 60-х роках, оформився з часом у Групу для сприяння виконанню лицемірно підписаних Радянським Союзом гельсінгських угод. Одначе єдиною відповіддю на всі численні протести був комуністичний терор. Сотні й тисячі арештів, звільнень з праці, переслідувань, ув’язнень у тюрмах та концтаборах – так карався кожен патріотичний порух.

Так тривало аж до горбачовської "перестройки", коли у боротьбу за освіту рідною мовою включилося все свідоме українське суспільство. Найважливішим здобутком тієї вельми напруженої, драматичної боротьби став прийнятий 28 жовтня 1989 року Верховною Радою УРСР "Закон про мови в Українській РСР", що надав українській мові статусу державної.

Здавалося б, справедливість перемогла, всі загати на шляху повноцінного утвердження української мови знято. Одначе імперсько-комуністичні сили ще і ще раз намагалися все повернути "на круги своя". Тож найперше у відповідь саме на український закон про мови Верховна Рада СРСР ухвалила 24 квітня 1990 року свій закон під назвою "Про мови народів СРСР".