Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Шевченко, бо то є прикметою багатьох високопосадовців, яка передається безлічі нижчепосадовців: приймати, скажімо, Закон про мови або відповідні статті в Конституції України, або урядові постанови, як-от №998 від 8 вересня 1997 року, – і тут же топтатися по них, ігнорувати. На словах – мові підтримка. На ділі ж – поглум з неї, віддання її на поталу малокультурному, одноросійськомовному обивателю. І якщо подібне діється вже на фасаді держави, про що я нарочито мовлю, то що, повторюю, поза фасадом – у повсякденні, у реальності мовного спілкування в службово-державних інституціях? Порушення на порушенні, сваволя, принцип "безразлично", під покликом якого далеко "небезразлично" експансіонує саме російська мова.
Щобільше, ось я зустрічаюсь з випадком, коли поважною державною установою ігнорується вже й не лише мова, а й сама назва нашої держави. Маю на увазі фінансовий документ – магнітну картку, що її видає для своїх клієнтів "оберігач" наших заощаджень Ощадний банк. Банк якої держави? України? Та ні – великими і гарними літерами на картці виведено: Ощадний банк Української РСР. Слухайте, але ж це виготовлено значно пізніше від часу, коли УРСР канула в Лету, це ж видається сьогодні, в наші дні, і хтось же це з найвищих посадовців санкціонував, хтось підписав макет магнітної картки, хтось познущався з незалежності нашої держави, хтось захотів нагадати, що до України не треба нам звикати – вернеться, мовляв, УРСР… І показово, що коли одна з моїх кореспонденток зажадала пояснити їй, що то означає ця одержана нею влітку 1998 року магнітна картка, то у офіційній відповіді за підписом заступника начальника головного управління Ощадбанку по Києву й Київській області власне відповіді на те, що це значило б на восьмому році нашої незалежності, нема і сліду. Натомість – непереконливі пояснення з приводу іншого: чому, окрім назви установи, весь текст на картці, як і прізвище клієнтки, набрано російською мовою (мовляв, сформувати базу даних по-українськи дуже складно)…
Ну, ось такий у нас непотопляємий чиновник: ігнорує, безкарно саботує, цинічно нав’язує свою позицію усім нам, посполитим. І хіба не тому це відбувається, що він упевнений: ніхто зверху з нього не спитає, догана чи якась серйозніша кара йому не загрожує. Поки що ані державної вимогливості, ані державної відповідальності за ситуацію, що в ній опинилась наша мова, шукати в Україні годі.
У зв’язку з цим варто ще раз перенестися у 20-ті роки та придивитися: а якою тоді була роль держави – УРСР – в підтримці української мови?
О, добре знаємо сьогодні істинне призначення тодішньої українізації! Я вже казав, що був то лише дочасний тактичний хід більшовицької партії, аби увійти в довір’я до українців, розколоти їх, використати українську мову як знаряддя щеплення комуністичних ідей. Знаємо також, що певним поштовхом до українізації була загроза, яка тоді відчувалася з боку очолюваної Пілсудським Польщі – більшовики вельми боялися спілки Пілсудського й Петлюри, отже, перехоплюючи козирі, поспішали облагодіяти українців підтримкою їхньої мови та культури. А ще й вельми численну українську еміграцію треба було роз’єднати. Тобто – підспудні спонуки українізації були і фальшиві, й лицемірні.
Не зайве зауважити, що чи не першим, хто розгадав її істинну суть, був академік С. Єфремов. Ось окремі записи з його щоденника за 1923 – 1929-й рр., що був видобутий з архівів НКВД – КГБ та опублікований у 1997 році.
12 червня 1924 р.: "Усе українське руйнується руками самих же українців (…) як буржуазне. Тим часом Москва зовсім не така ригористична (зберегла університети, має художній театр, видає своїх класиків) і засипає усім тим ще більш ослаблену з культурного боку Україну. Офіціальна "українізація" "тут нічого не пособляє, бо це гарнір, а суть, як і перше, цілком обрусительна. Гадав би, що це —–якийсь диявольский план, подиктований дуже далекоглядним розумом. А наші болвани стараються з усієї сили, борються зі своєю "буржуазною" культурою, якої не було… І зробили вже з України колонію, що все віддає і нічого не дістає. Нове, далеко гірше, видання самодержавного режиму".
22 листопада 1926 р.: "Тепер повівся особливий тип чиновників од українізації, як колись були чиновники од обрусенія. Здебільшого це випадкові люди, що й самі українізувалися 3 – 4 роки тому… І ретельно справляють свою нову службу, і компрометують українську культуру, як гірше не можна".
А вже те, що українізація обернулася розправою з українством, цинічним поглумом з нього, С. Єфремов фіксує у записах за 1928 – 1929-й роки. 12 листопада 1928 р.: "Тюрми повні українців і то самих українців… Зате серед тих, що допитують, українців нема. Там усе жиди сидять. Вони ж творять і українську культуру. Вони ж і визначають, як і оскільки мають мовчати українці (…)". 20 травня 1929 р.: "З причини останніх арештів виникла справжня паніка з нищенням документів, листів і т. п. До якої міри позалякуваний народ став, то й не сказати. Загальний голос – що це нова ліквідація української молоді, як української, за те, що вона українська. Отже, українізаційний курс твердо стоїть! Україну матимемо незабаром у Наримському краї або на Мурмані … і, власне, все краще виполюється і нищиться…" 29 травня 1929 р.: "Нова хвиля арештів… Усю українську інтелігенцію з традиціями хочуть перевести. Українізація без українців, або краще – на погибель українцям… Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства!"
Такі ось влучні, прозірливі записи, які я водночас наводжу і для того, щоб показати, що значних здобутків у перших роках українізації навіть він, С. Єфремов, не заперечував. Імпонувало йому, наприклад, те, що, прибувши на гастролі в Україну, російський співак Л. Собінов виконував оперові партії, зокрема в "Євгенії Онєгіні", українською мовою, оскільки, за його словами, український текст надається для співу далеко більше, ніж російський, наближаючись до італійського. А оселившись у готелі в Харкові, він, Собінов, навіть повиправляв помилки в готельних оголошеннях – настільки освоїв українську мову.
Між іншим, варто це прокоментувати, – у нинішніх Харкові, Дніпропетровську, Донецьку або Одесі чи засвоюють наші співаки, які співають по-російськи для українського слухача, отой урок Л. Собінова і стосовно переваг українського тексту для співу, і загалом стосовно поваги до української мови? Або й з-поміж приїзджих сьогодні в Україну російських знаменитостей – чи трапляються такі, котрі демонстрували б оцю собіновську симпатію до України й українства?
Перевелося, щезло, – певно, від дуже вже "братньої дружби" наших народів, що про неї так волають новітні інтегратори. "Блажь", "смешно", "кому это надо?" – сказав би про подібне насталення до України та її мови, либонь, кожен з них. А шкода, бо без подібного наставлення дружба і немислима; замість неї – насильство, злоба, антагонізм…
Так саме був об’єктивний С. Єфремов і в своїх записах про ставлення до українізації ряду керівників тогочасного СРСР. Наприклад, розуміючи, що все те – тільки тактика, він згадує про відомий виступ М. Бухаріна, спрямований проти повороту назад в українізації (мовляв, то означало б "сослужить кое-какую службишку Пилсудскому"). А вже реакцію наркома освіти А. Луначарського на скаргу (з приводу українізації) групи вчителів-росіян з Харкова він розцінив і загалом як повчальну. Луначарський, нотував С. Єфремов 4 листопада 1925 р., "заяву взяв і сказав, що відповідь дасть публічно. І справді, на зборах учительської спілки виступив з промовою, а в ній зазначив, що українізація мусить бути, що це основа розвитку української культури, що всі, хто на Україні живе, повинні знати мову українського народу." "Хто ж не хоче вчитися – хай їде з України: ми знайдемо усім таким місце й роботу у Великоросії". Така відповідь учителів-русопетів мало потішила".
Як добре було б, прокоментую і ці рядки С. Єфремова, щоби бодай крихту розважливості А. Луначарського, що приїздив тоді з Москви до Харкова, мав, скажімо, нинішній мер Москви Ю. Лужков, котрий у черговий раз прокричав у Севастополі, а згодом і в Раді Федерації про "угрозу насильственной украинизации" та про "вытеснение русского языка в городе русской славы даже в вывесках на улицах". Між іншим, трапилося мені побувати в Севастополі буквально через кілька днів після цього вояжу Лужкова, і я старанно роздивлявся: ну що в зовнішньому оформленні міста могло великодержавника обурити? Та ні, як і в "прежние времена", все-все тут по-російськи. Хоча ось виявляю винятки: "Генеральная прокуратура". а з протилежного боку дверей – "Генеральна прокуратура". Або два рекламні щити: на одному по-українськи щось на зразок "робимо сучасні зачіски для пань та панів", на другому – "конкурс українських горілок".
То може це обурило господіна Лужкова? І чи не соромно йому мусило б бути хоча б перед інтелігентом А. Луначарським, хай і не був, далеко не був він таким однозначним у ставленні до України, як то випливає з випадку, що про нього згадано.
Втім, як знаємо, іспиту на істинно інтернаціоналістські почуття до України не витримували й не витримують і таки освічені люди, у зв’язку з чим варто навести запис С. Єфремова з приводу відомого демаршу супроти України, вчиненого у 1926 році Максимом Горьким, який свого часу тепло ставився до М. Коцюбинського та й загалом мав сентимент до України – виключно як до Малоросії. Тепер же, нотував С. Єфремов, "заговорив наш Горький, як говорив колись Струве. Видно, шага ламаного не варта була ота його маленька ласка, що її кидав він колись українцям, коли не витримала навіть такої легенької проби, як ота славнозвісна українізація. Видко, й справді нема у нас приятелів серед великоросів, ображених у своєму почутті розвінчаних "хозяинов земли русской от Карпат и до Камчатки". І далі: "Можна було висловлювати іноді спочуття, коли воно ні до чого не зобов’язувало. А прийшли часи, щоб те спочуття в діло перетворити, – і почулися прокльони, вигуки злоби й фарисейського вболівання за культуру, якої ніхто й пальцем не чіпає, але яку тільки ставлять на своє місце і обмежують у праві жити розкішним паразитом на чужому місці (…) Що ж: ще від одного "приятеля" науку маємо".
Ех, наївні ми, певне, люди, братове українці: багатьом з нас здається, що, вдумавшись у ці виділені мною слова, немало хто з тих, хто вимагає сьогодні в Україні надання статусу державної чи офіційної російській мові, мусив би просто присоромитись.
