Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Може, навіть і ті з депутатів, котрі, всупереч тому, що етнічні українці рішуче в Україні переважають, знову й знову стрясають стінами парламенту: мовляв, нас 30 мільйонів, давайте нам "русский как государственный"… На жаль, з-поміж неукраїнців луначарські нині майже вивелись.
Зовсім зрозуміло, що україноненависницьким вимогам мусила б протистояти державна влада. Та чи протистоїть насправді? І чи не більше потурає зросійщувачам, аніж їх погамовує?
Я невипадково зробив цей екскурс у 20-і роки. Бо ж ось що цікаво: незважаючи на те, що українізація у ті роки мала фарисейський характер, воля владних чинників у її забезпеченні відчувалась твердо. Українізацію тоді не просто проголосили – її робили, її спрямовували, її – і це особливо важливо – вимагали, її контролювали на всіх партійно-державних рівнях. І дарма, що тьотя Мотя – персонаж згаданої п’єси М. Куліша – обурено заявляла, що "лучше быть изнасилованной, чем украинизированной", загальнодержавні вимоги доходили й до неї, і вона мусила на них зважати.
З цього погляду особливо цікаві декрети Раднаркому, протоколи та резолюції засідань ЦК КПБ(у), що їх розшукав у архівах та опублікував (газ. "Освіта", 16 – 23 вересня 1998 р.) знаний наш історик В. Сергійчук. Підписані вони тодішніми керівниками партії та уряду України – одним з катів України Л.Кагановичем, Х. Раковським, В. Затонським та ін.
Усе то – чужі українству, ба й одіозні особи, одначе варто вчитатися, як чітко вони визначали завдання для всіх партійних і радянських органів у справі українізації. Наприклад: треба "виходити не з принципу формальної рівності, а фактичної рівності націй, що, природньо, має привести до того, щоб поставити українську мову в деяке привілейоване становище".
Запитаймо один в одного: чи хто чув сьогодні з вуст високопосадовців про оце бодай "деяке привілейоване становище" української мови?
Або ж вчитаймося у те, як було сформульовано вимогу до державних службовців: "Ті, що знають українську мову, зобов’язані нею користуватися".
Чи хто чув, знову варто запитати, щоб ця вимога була бодай вже продубльована в наші дні? Здебільшого бо наш чиновник мову таки знає, та, беручи приклад з начальника, часто нею не користується чи майже не користується.
А ось які вимоги адресувалися тим, хто українською мовою не володів: "Службовці повинні вивчити українську мову упродовж року". "Особи, що не вивчили української мови у відведений для цього термін, підлягають безобмовному звільненню з державної служби. Звільнений не може бути прийнятий у жоден з державних органів без знання української мови". "Тих службовців, що злісно чинять опір (українізації.— А.П.), звільняти без вихідної допомоги". "Ті, що звільняються за незнання української мови, можуть бути знову прийняті на службу лише після того, як вони достатньо освоять українську мову". "З введенням у дію цього декрету (…) ніхто з громадян не може бути прийнятий на службу в державний заклад". Поодинокі винятки цитованим декретом, щоправда, допускалися, одначе лише для особливо кваліфікованих осіб і лише на підставі постанови Раднаркому.
Стосовно термінів, як бачимо, було: упродовж року – і крапка. По-більшовицьки, звичайно. Одначе що ж маємо сьогодні? У 1999 році минає вже десятиріччя Закону про мови. За такий час, либонь, і каміння могло б заговорити по-українськи. Наш же вельми масовий чиновник усе її вчить, усе, сердешний, вчить, ну, просто вже замордувався у тій науці, і все приказує: не поспішати, не форсувати, не дражнити, не силувати і т. д., і т. п. І хто кого звільняв зі служби за незнання державної мови, як то вимагалося у 20-і роки, за невідповідність стосовно цього кваліфікаційним вимогам, зрештою – за невиконання Закону?
І ще багато чого можемо вичитати з документів, які я згадую. Наприклад: "Визнати за необхідне дотацію для українізації видань". (Чи має її сьогодні додушена українська преса?). Поставити питання перед союзним центром "про перекидання на Україну осіб з теренів Союзу, що володіють українською мовою". ( А які маємо тепер проблеми з поверненням в Україну тих українців, які рвуться сюди з-поза уралів та з сибірів, куди масово забралися не зі своєї волі?". Або: вжити заходів, аби література українською мовою надсилалася у військові частини, розміщені за межами України. (А як з українськими виданнями сьогодні в нашій і надалі зросійщеній армії, що дисклокована вже виключно в Україні?). "Переглянути програми радпартшкіл і шкіл політграмоти для збільшення кількості годин на українознавство (…) Організувати для керівних членів партії підвищеного типу курси українознавства". (Як не згадати тут майже натуральний бій, що його в наші дні доводиться витримувати з приводу українознавства як методологічної бази освіти і як окремого предмету!).
Чітко було здекретовано у тих роках і про створення масових курсів для вивчення української мови – як короткотривалих (тримісячних), так і довготривалих (дев’ятимісячних), і про комісії – раднаркомівську, губернські й окружні – для перевірки ходу українізації. Головне ж – з вартою заздрощів ясністю було сформульовано в одній з постанов мету усіх цих скеровуваних зверху й контрольованих заходів: "Забезпечити українській мові місце, що відповідає чисельності й питомій вазі українського народу на території УРСР".
Ще раз підкреслюю: істинна ціна (й мета) більшовицької українізації у 20-х рр. сьогодні нам відома. Та незважаючи на це, насторожує, тривожить ось що: на всі процитовані вище формулювання (і дії) спромагався маріонетковий режим в Україні за обставин імперсько-більшовицького панування. Чому ж на них не спромагається верхівка вже незалежної Української держави? Чому рівень вимогливості стосовно впровадження української мови з боку тодішніх посадовців – вірних пахолків Москви був все ж незмірно вищим, аніж сьогодні з боку наших вже ніби цілковито самостійних державців? Чому ще ані один наш найвищепосадовець не виявив тієї твердості у потребі повносилого утвердження української мови, яка характеризувала у 20-і роки навіть окремих діячів з московського олімпу? І чим, зрештою, пояснити те, що державна влада незалежної України ще й досі не спромоглася повернути ті мовні набутки, яких було досягнуто в ті роки в колоніально залежній Україні, в тій, до речі, Україні, якій вже в 1924 році московський центр виділяв з союзного бюджету суму, що дорівнювала лише п’ятнадцяти відсоткам від річного бюджету Москви?
Чому, чому?.. Відповідь на ці запитання, гадаю, конче приведе до висновку: між тим, що маємо сьогодні, і тим, чого ми хочемо, дистанція просто приголомшлива. Тяжка і , мусимо це усвідомлювати, тривала боротьба за українську Україну в нас, українців, ще попереду. Не запізнімося, патріоти, з її наступальним розгортанням.
20. Покоління з нездорового сімені
З усього того, про що вже йшла мова, не можна не зробити висновок: : майбутнє України навпрямки залежить від якості нового покоління (нових поколінь) її громадян.
Нам, нинішнім, нам, старшим, Божий Промисел та Божа Воля дарували унікальний національно-випростовувальний шанс – відновити свою державність, відчути втіху та щастя прилучення до української державницької традиції, найяскравішими, найпривабливішими спалахами у якій сяють: могутня середньовічна українська держава Київська Русь, яка, як з гордістю писав у ХІ ст. у "Слові про Закон і Благодать" перший митрополит із русичів-українців Іларіон, була "знана та чута в усіх кінцях землі", далі – козацька республіка доби Богдана Хмельницького, ще далі – короткочасна і яскраво-трагічна, одначе найближча до нас у часі і тому така, що особливо голосно до нас промовляє, доба Української Народної Республіки, потоплення якої за наказом Леніна московським більшовизмом у крові сотень тисяч українських патріотів ніколи цій орді не може бути прощено.
І ось у 1991 році – знову усміх Долі, знову найдорогоцінніший результат національно-визвольних змагань, які – будьмо свідомі цього – ніколи в нас не припинялися: наша державна Воля, наша Незалежність. Живемо у бентежно-хвилюючі миті нашої тисячолітньої історії. Одначе – які ж вони водночас тремткі, крихкі, які тривожні! Як часто відвідує нас настрій "з журбою радість обнялась", як часто маємо відчуття якоїсь нетривкості, непевності, і надто з того приводу, що ще не взято у нас твердий та послідовний державний курс на побудову не просто України, але української України.
Натомість – безкарність у діях – антидержавних шабашах численної саранчі – "п’ятої колони", повсякчасні намагання і так, й інакше причепити нас до державного воза "старшого брата". І триває розкрадання, вимивання за межі України нашого національного добра, і заволодівають чужинці нашим добром і тут, в Україні, і відбувається – який це парадокс! – подальше зросійщення, і загалом – ми є свідками просто злочинно-байдужого ставлення до питань національної безпеки України. І то в різних і різних сферах, як мовиться, на кожному кроці, на різних щаблях влади, де часто-густо кермують нами не стійкі й безкомпромісні державні мужі-патріоти, а тимчасовці.
А відтак і те враження, що його нерідко маємо. Враження, що маємо державну волю, але воля та – непевна.
Ну, зрозуміло, що пояснення такої ситуації мусить бути точнішим. Навіть бо Президент висловився: "Програємо вибори – програємо Державу". Маємо ситуацію незавершеної національної революції, яка постійно зазнає різного роду гальмувань та уповільнень, а на даний час її характеризує різкий спад.
Усе те ми болісно переживаємо, звідси – часто і той настрій, про який я кажу. Та попри це, наше усамостійнення на рівні свідомості, психологічного сприйняття, як на мене, поглиблюється, і то поглиблюється з кожним роком, що проминув або минає від 1991-го року. Те, що ще кілька літ тому видавалося для багатьох незвичним, навіть лячним – державна незалежність! – сьогодні сприймається найширшим загалом вже, як кажуть, у порядку речей, як те, що так і має, як те, що так і мусить бути. Запитайте навіть у нашої часом ледь не поспіль російськомовної міської молоді: чи хоче вона у якийсь там "Союз", чи хоче знову мати столицю у Москві, – і відповідь буде масово негативною. Незалежність, можна стверджувати, увійшла вже в широку свідомість, і то можна хіба що тільки співчуттям пройматися до людей, переважно старшого віку, котрі цього не помічають, не розуміють, котрі домагаються, щоб колесо історії повернулося назад.
Не повернеться! І я певен, що й подальші вибори це потвердять.
