З неопублікованого - Олександр Олесь
5.03.1915
«Я умирав, а ви дивились…»
Я умирав, а ви дивились,
Зітхали з слізьми на очах,
Втішали з каменем в руках
І за життя моє молились.
Ідіть від мене! Геть ідіть!
Не можу я про вас і чути.
Брехню і мед другим точіть,
А з мене досить і отрути.
[1915]
«Мачуха до згину!..»
…Мачуха до згину!
Невже для нас ти не знайшла
В холодних грудях хоч краплину
Ні милосердя, ні тепла.
Невже в зруйнованих халупах
Ти вищу вгледіла мету?
Чому будуєш ти на трупах
Самодержавну Русь святу?
Хіба не чуєш над собою
Плачу і стогону рабів?
Хіба не йдуть вони юрбою
На люту помсту із віків?
Хіба не бачиш, що не стане
У тебе тюрм і ланцюгів,
Коли твій пасинок повстане
За прадідів, дідів, батьків?!
Хіба не вірите і досі,
Що єсть і Бог, і Божий суд?
Він чує крики стоголосі,
І дзюркіт сліз, і брязкіт пут.
О, схаменись, вовчице люта!
Голодні душі нагодуй
І в каятті залізні пута
На чисті рала перекуй.
Не чуєш ти: червона пісня
У тебе на устах шумить...
Не чуєш ти... а Україна
Уже кайданами гримить.
9.02.1915
ВНОЧІ
«Вперед, вперед! На бій, на бій
За волю України!» -
Хтось дужий, сповнений надій,
Гукає через стіни.
О ждіть, невольники, в тюрмі,
Співці, в піснях віщуйте,
Кричіть, розказуйте, німі,
І з крику волю куйте!
О, зрозумійте дивний час,
Хоч [кволими] не будьте.
Хто не за нас, той проти нас!
Умріть або здобудьте!
Чи ще блисне нам день ясний,
Чи наше сонце закотилось,
Об камінь гострих скель розбилось
І впало в вечір мовчазний?!.
Проклятий вечір! Скільки він
Заколисав навік байдужих,
Приспав живих, палких і дужих
На сірім попелі руїн.
А тиша, тиша ся нудна,
А се важке чиєсь зітхання,
І неба навісне бряжчання,
І безнадійність навісна...
І так ішли, тяглись віки...
Аж ось нарешті і над нами
Пробіг хтось сурмами-громами
І кинув в груди блискавки.
Не встигли ми і підвестись,
Як нас в отари постягали,
Дали рушниці і погнали
За щось, на когось і кудись.
Ми люто кров чиюсь лили
І вже нарешті зрозуміли,
Якої волі нам хотіли,
Чию ми теплу кров пили.
І ось назад в свій край йдемо
Без рук, без ніг, але з хрестами.
Прокляття Каїна над нами...
І налаштоване ярмо.
[1915]
«Впустіть! Рятуйте! Горе! Горе!..»
«Впустіть! Рятуйте! Горе! Горе!» -
[Волають] діти і старі.
Безсилі наші знахарі,
Ростуть із наших трупів гори.
Серця у нас в крові і ранах,
Огнем розірвані думки,
Чорніють очі, як ямки,
Не бачать просвіту в туманах.
Чи так і [гинути] на людях?
О Боже, зглянься на дітей.
Вони припали до грудей,
А молока немає в грудях.
Вони покинули, що мали,
Вони повірили братам,
І все навік лишили там,
І все в могилу поховали.
Напівголодні і розбуті,
Ідуть вони в чужі краї
Шукати волі і землі
І тягнуть пута [перекуті].
І в лісі темнім їх скликають,
[Скликають] друзі і брати,
Рубають сосни на хрести,
Могили чорні їм копають.
Чайками білими голосять,
Благають діти, матері...
Мовчать зажурені старі,
Вони мовчать і вже не просять...
«Земля, земля»,- шепочуть губи.
Земля і в землю завела,
На груди каменем лягла,
Лягла на вас би, душогуби...
І на землі нема нікого,
Хто б їм в недолі допоміг.
Далекий Бог не чує їх,
А мати плаче біля його.
4.08.1915
«Срібна сутінь... і ліс…»
Срібна сутінь... і ліс...
Все в росі моїх сліз...
Мого щастя горять самоцвіти!
А в руках твоїх - квіти...
І сама ти із квітів і сліз.
Чом тебе на руках я не ніс
В храм ясний з моїх сліз?
Чом тебе не квітчав я квітками,
Не співав золотими словами,
А сповив усе зливою сліз?
12.08.1915
«Я хочу слів, потоків-слів…»
Я хочу слів, потоків-слів,
Ясних, блискучих самоцвітів!
Проміння! Подихів гаїв,
Усмішок сонячних і квітів!
Я хочу хмелю - забуття,
Чогось далекого... ясного...
На мить забути все життя,
Втекти на мить хоча б від його.
8.11.1915
ПЕРШИЙ СНІГ
Що се, сон? Зелені сосни
Цвітом зацвіли!
Розцвіли сієї ночі
І вже сиплють цвіт.
Все в квітках!.. Під ними гнуться
Віти до землі.
Вся земля в сріблястім цвіті,
Як душа моя.
1915
«Розбита арфа, а струни стогнуть…»
Розбита арфа, а струни стогнуть,
А струни плачуть, тремтять в огні,
Здіймають руки до сонця, неба,
Як в клітці, б'ються в своїй труні.
Розбите серце, а кров ще ллється,
[Вирує]
