Переходимо до любові - Загребельний Павло
Підіслати до тебе мого чоловіка, замаскувавши його так, щоб ніхто не здогадався. Ти спитаєш навіщо? Просто так. Каприз. Жарт. В мене безліч ідей, і я розкидаюся ними щедро й охоче. Але до твоєї пустині я приїхав не для того, щоб розкидатися своїми ідеями. І не для того, щоб вкладати тут свої капітали. Навіщо? Це надто пусте місце.
Шейх (пиховито). У дурного чоловіка вся пустиня — пустиня. Розумний діє інакше. Переганяє купу людей, що їх має в руках, то туди, то сюди — і створюється видимість, що пустиня зникає.
Мільйонер. Але ж тут пусто! Поглянь довкола.
Шейх. Поки люди добігають з одного місця до іншого, то їх нема ні там, ні там. Пустиня ще більшає в очах у невтаємничених. А чоловік повинен бути на властивому місці.
Мільйонер. Ти маєш на увазі себе. Так?
Шейх. Я — тут, водночас повсюди.
Мільйонер. Я розумію тебе, бо й самого мене пустиня привабила своєю нещоденністю. Відкрию тобі таємницю. В твоїй пустині — стерильно чисте повітря. В ньому немає жодної бактерії. А я боюся бактерій.
Шейх. Бактерії? А що це таке?
Мільйонер. Це... Я не можу пояснити... Боб, може, ти...
Боб (іде від носіїв, з якими він хиляв перед тим віскі. Наближається до Шейха, лоскоче йому між ребрами). У-у-у, шейхусику!
Шейх. Геть, геть, нечестивий! Я звелю відрубати тобі голову!
Боб. А для симетрії? Може, відрубаємо й тобі?
Шейх. Геть!
Боб. А бактерії, мікробчики? Це такі маленькі, рябенькі, плямисті, мов гієночки... І вони кубляться у тебе в бороді, шейхусику, а потім, чорти його бери, влітають тобі в рот, проскакують у твої кишки, і ти вмираєш в страшних корчах...
Шейх. Це тільки у вас, хто живе під закритим небом... В моїй пустині немає нічого...
Мільйонер. Тому я й приїхав сюди, щоб трохи погостювати в тебе, Шейху.
Шейх. Якщо ти гість, то я вітаю тебе, хай збудеться воля аллаха над тобою... Але навіщо ж ти напускав перед тим свої... ідеї?
Мільйонер. Бачиш... У кожного є намір чогось там... У тебе, скажімо, надто багато нафти тече під пісками... В мене — надмір ідей, які теж... ну, течуть...
Шейх. Нафта тече швидше за твої ідеї.
Мільйонер. Але так само, як ти одержуєш плату за нафту, я маю зиск від своїх ідей. Я обмінюю їх на гроші. Хоча це й невигідно. Бо гроші, скажімо, можна вкрасти, ідеї ж украсти ніхто не зможе.
Шейх. Тоді чому ж ти міняєш свої ідеї на гроші?
Мільйонер. Каприз. Просто мені мої ідеї набридають час від часу. Отак, як набридла тобі нафта і ти вирішив міняти її на долари. До речі, ти міг би поміняти її набагато вигідніше.
Шейх. Як же, о нечестивий?
Мільйонер. За ідеї. Невловимі й невагомі. Я перекладаю ідеї із своєї голови у твою — ніхто не побачить їх, ніхто не вкраде, не треба тобі тривожитися й остерігатися. В мене є кілька ідей, які варті всієї твоєї нафти.
Шейх. Хіба можна зрівняти якісь твої ідеї з нафтою? Вона витікає з нашої землі, мов кров із жил чоловікових. А сказано, що коли одне витікає, то повинно інше заповнювати його місце. Гроші заповнюють місце нафти. Ось вони піді мною, я можу помацати їх рукою. А що твої ідеї? Дим, марево, ніщо?
Мільйонер. Давай говорити інакше. Ти — мільйонер. Я — мільйонер. Так?
Шейх. Так.
Мільйонер. Що таке мільйонер? Це чоловік, який має мільйон доларів. Так?
Шейх. Так. Хоч ти більше схожий на голодранця, якому хочеться подати милостиню, як того вимагає аллах.
Мільйонер. Ти теж не дуже схожий на мільйонера, як-то звикли вважати в нашому світі.
Шейх. Але в мене зате є мільйон і я можу його показати!
Мільйонер. З тобою важко домовлятися... Ну, гаразд... Боб!
Боб. Хелло, шеф!
Мільйонер. У тебе все готово? Боб. О'кей!
Мільйонер. Починайте!
Боб (підбігає до Шейха, лоскоче йому бороду, лоскоче попід ребрами). Шейхусику, чорти його бери!
Шейх. Геть!
Боб. Дай я переверну тебе, бо ти вже весь просмердівся, як старий баран.
Шейх. Я велю...
Боб. Гей, хлоп'ята, підніміть-но мого шейхусика, чорти його бери!
Один з носіїв підбігає, легко підносить на руках Шейха, той виривається, чеберяє ногами, вимахує руками.
Боб. Раз-два!
Решта носіїв хапається за ріжки килима, тягне ложе Шейха в пустиню,
Шейх. Мільйон! Мій мільйон!
Носій ставить Шейха на землю, той рветься гнатися за своїм ложем, але тут виявляється, що його припнуто до пальми отим дурним гвіздком, про який уже давно забуто. Шейх смикається, кричить, тупоче ногами — марна справа.
Мільйонер. Тепер ми нарешті можемо поговорити, як рівні. Сідай.
Шейх сідає.
Випий віскі і тобі полегшає.
Шейх п'є, кривиться, спльовує.
Отже, я мільйонер, ти — мільйонер... Так?
Шейх мовчить.
Умовні мільйонери. Бо ні я, ні ти не можемо показати один одному своїх мільйонів. У мене він десь вкладений у справу, твій — тече під тобою у вигляді нафти. Той, що лежав під тобою у вигляді доларів, украдено, і вже ніяка сила його тобі не поверне. Боб знається на цих речах. Тож давай говорити, як мільйонер з мільйонером. Я даю тобі ідеї, ти віддаєш мені нафту...
З пустині надбігають сліпі, галасують здаля:
— Вона потекла ще швидше!
— Вона тече вже із страшною швидкістю!
Шейх. Заткніть трубу! І не пускайте жодної краплі! За кожну краплю нафти я виціджу з вас по краплі крові!
Сліпі зникають.
Мільйонер. Мені подобається твоя рішучість. З таким чоловіком приємно мати справу. Ми легко домовимося.
Шейх (кричить). Геть! Слуги! Женіть його звідси. Всіх женіть! Кров моєї пустині?
Слуги виштовхують Мільйонера, Шейх теж зривається бігти, але, забувши
про припону, падає.
Прокляття!
Лежить самотній. Повертаються слуги. Тепер це вже не покірливі виконавці чужої волі, а бедуїни, горді сини пустині, всі вони з гвинтівками, до них виходить Дервіш. Він ще в своєму ковпаку, але теж змінює його на бурнус, теж бере гвинтівку, стоїть над Шейхом.
Дервіш. Чотири категорії людей є на світі. Чоловік, який знає і знає, що знає,— то мудрець, слухайте його повсякчас. Чоловік, який знає, але не відає, що знає,— то сонний, розбудіть його. Чоловік, який не знає і знає, що не знає — той питає доброї ради, отож навчіть його. І, нарешті, чоловік, який не знає і не знає, що не знає,— то дурень, полиште його наодинці з його дурощами!
Лишають Шейха, йдуть у пустиню, і ось уже проходять на обрії постаті бедуїнів з гвинтівками в руках. А з другого боку чутно гудіння мотора, і з'являється Археолог.
Археолог. У цій землі немає жодного черепка, жодного уламка минулого, нічого, нічого. Тільки блохи, кліщі, піщані мухи, фінікові оси, скорпіони, змії, легіони жуків і гігантські павуки. Боже, ці павуки мене доконають! Павуки завбільшки з блюдце, з дамський капелюшок, вони женуться за мною через усю пустиню, вони бігають швидше за мою машину, о жах! (Біжить, натикається на Шейха). Що я бачу? Шейх? Але куди все поділося?
Шейх. Чим є людське існування? Таборищем під наметами. Коли воїни полишають намети — зостається лиш пустка пустині.
Археолог. Але все безслідно зникло. Куди? Як? Чому?
Шейх. Не слід питати аллаха, що він чинить.
Археолог. Я не вірю. Невже ти той самий Шейх?.. Але тоді чому ж ти так спокійно реагуєш?.. Все втратити — і...
Шейх. Нащо скарги, коли нас розділяє призначення долі?
Археолог (пожвавлюючись). Але... Тоді мають бути... Коли щось руйнується, зникає, занепадає, археологові — пожива... Тут мають бути черепки й уламки.
Вибігає.
Шейх. В ім'я аллаха всемогутнього й милосердного. (Молиться).
Другу перерву я знову хотів просидіти, виказуючи свою вперту нехіть до спілкування з представниками артистично-технічного світу в особі товариша Держикрая чи навіть моєї сестрички Зізі. Але ж слід було взяти до уваги присутність Клементини. Вона хотіла виказати бодай якусь владу наді мною, бо яка ж би дівчина не запрагла цього.
— Ти не хочеш іти за куліси? — сказала Клементина.— Але згодься, що сидіти тут — теж безглуздя. Ходімо до фойє. Ти міг би пригостити мене цукерками. Показати, який ти кавалер.
— А ти що? Не біжиш обійматися з артистичним світом?
— Ні, я піду з тобою.
Я піддався. Ми вийшли в фойє, де товпилося кілька сот чоловік, де було махання руками, дискутування на теми міжнародні й мистецькі. Наш Палац культури нагадував вельми порядний, майже столичний театр, лунали слова про систему Станіславського, про сатиру, про філософію, та про що тільки там не лунали слова!
Ми пішли з Клементиною ще далі й добралися до буфету. Буфет, як виявилося, досяг уже рівня світових стандартів, можливо, й перевершив їх за розміром черги. Як типова жертва світових стандартів, я вимушений був прилаштуватися в кінці черги, заздрісним оком накидаючи на тих небагатьох метких і щасливих, які вже вхопили належне й сиділи тепер за кругленькими столиками з гігієнічним покриттям, вільно й незалежно обмінюючись думками про те, що діялося перед цим на сцені.
— Ви чули, як він сказав про заздрощі? — долинуло від найближчого до мене столика.— Вони вічні. Але я вам скажу, що демократія породжує заздрощі в кількостях просто необмежених. Чому? Тому, що рівноправ'я. А коли права рівні, то це означає, що вони взагалі не помітні. Як повітря.
— Ага. Поки воно не забруднене.
— Я фігурально.
— Спробуйте подихати своїм фігуральним повітрям. Вам озончику хочеться. А хто вам може дати озончик? Тільки демократія.
— До речі, ви помітили, яка в Контрабандиста незвичайна комбінаторика? Це неймовірний генотип.
— А я гадаю, що це тип соціальний, а не генетичний.
— Ну, ніхто не відкидає... Однак...
— Нам ще рано говорити про цивілізацію дозвілля,— чувся від іншого столика дуже знайомий голос. Я нашорошив вуха. Щось штовхало мене до того столика, якась сила вскочила мені в ноги й спроваджувала туди, до знайомого голосу, і коли б не Клементина поряд, то я рвонув би миттю, без роздумів, без вагань і прогайок.
Я вже впізнав голос. Він належав доцентові Крижневі. Доцент Крижень сидів за столиком, з'їдав свою чотиристаграмову порцію морозива і просторікував:
— У стародавніх єгиптян для всіх, включаючи й рабів, на рік налічувалося до двохсот свят. В середині четвертого століття римський календар нараховував 175 святкових днів. У тринадцятому столітті в Франції в більшості професій категорично було заборонено працювати вночі, в неділі й суботи. За підрахунками Гарольда Віленського, річне дозвілля сучасного англійського кваліфікованого робітника досягнуло всього лиш рівня ремісника тринадцятого віку.
— А хто такий Гарольд Віленський? — спитала дівчина, яка сиділа за одним столиком з доцентом Крижнем, але сиділа спиною до мене, так що я не міг бачити її обличчя.
Зате міг бачити, як доцент Крижень недбало махнув рукою, не надаючи уваги запитанню, захоплений доведенням своєї думки до кінця, і вів далі:
— Соціологи запекло сперечаються, деградує чи прогресує сьогодні на Заході культура дозвілля широких народних мас.
