Син сонця - Джек Лондон

Менш витривалі потребують аж півроку відпочинку, щоб знову мати силу на відвідини Гобото. Але для агента з помічниками такої перерви нема. Вони тут живуть; раз у раз мусон або південно-східний пасат пригонить до берега шхуни, навантажені копрою, слоновими горіхами, перламутром, черепахами та спраглими людьми.

Тяжка служба на Гобото. Тому й платня там удвічі більша, ніж по інших факторіях, тому компанія й відбирає на Гобото тільки сміливих і безстрашних людей. Вони витримують там десь із рік: після того їх ледь живих відсилають назад до Австралії або їхні тіла ховають у піску десь на завітряному боці острівця.

Джонні Бесет, майже легендарний гоботський герой, побив усі рекорди. Він мав надзвичайно дужий організм і витримав аж сім років. Помічники належним чином виконали передсмертну волю Бесета: заспиртували його тіло в бочці рому (купленій на власні кошти) і відіслали родичам до Англії.

Та попри все на Гобото люди намагаються бути джентльменами. Хоч у них і водяться якісь гріхи за душею, але вони були й є джентльмени. Ось чому на Гобото панував великий неписаний закон, що гості мусять убиратися в штани й черевики. Ходити в коротких штанях, лава-лава чи босому вважалося непристойним. Коли капітан Єнсен, найвідчайдушніший з усіх вербівників, дарма що походив і поважаного нью-йоркського роду, виліз був якось у настегновій пов’язці, спідній сорочці і з двома револьверами та мисливським ножем за поясом, його спинили при березі. Це було ще за часів Джонні Бесета, що завжди пильнував етикету. Стоячи на кормі вельбота, капітан Єнсен божився, що в нього на шхуні нема штанів, і вперто пробував висадитись на берег. Гоботяни потім доглядали його пораненого, коли засадили йому кулю в плече, та ще й перепрохали, бо штанів на його шхуні таки не знайшлося. Кінець кінцем, коли Єнсен уперше здужав підвестися, Джонні Бесет лагідно, але рішуче допоміг йому вдягтись у свої власні штани. То був великий прецедент. І в подальші роки етикету вже не порушувано. Білі люди й штани були не віддільні одне від одного. Тільки тубільці бігали голяком. Штани стали ознакою касти.

Того вечора все було так, як завжди, за єдиним винятком. Семеро людей, хоч очі їм п’яно блищали, ще добре трималися на ногах; цілий день вони пили шотландське віскі з різними коктейлями, тоді сіли обідати, всі в піджаках, штанях і в черевиках: агент Джеррі Макмертрі, його помічники Еді Літл та Джек Ендрю, капітан Степлер з вербувального кеча «Веселий», плантатор з Тіто-Іто Дарбі Шрайлтон, Пітер Джі, напіванглієць, напівкитаєць, що скуповував перли від Цейлону аж до Паумоту, та ще Альфред Дікон, гість, що приїхав останнім пароплавом. Спочатку тубільні слуги подавали вино тим, хто його хотів, але скоро всі знову перейшли на віскі з содовою, щедро запиваючи кожен шматок, що його відправляли в свої попалені та попечені шлунки.

Коли вони вже пили каву, почувся брязкіт якірного ланцюга: знак, що приплив якийсь корабель.

- Це Девід Гриф,- зауважив Пітер Джі.

- Звідки ви знаєте? - присікався до нього Дікон, не бажаючи признати хоч би в чому слушність метисові.- Ваш братчик страх як любить пустити новакові туману. Я й сам не вперше на морі і вважаю, що називати корабель, ледь забачивши його вітрила,- пусте хизування, вгадувати власника, тільки вчувши брязкіт якоря, це... це чистісінька нісенітниця.

Пітер Джі саме запалював цигарку й нічого не відповів

- Деякі тубільці на диво вміють угадувати,- тактовно вставив слівце Макмертрі.

Гостева поведінка прикро вражала агента і всіх присутніх. Відколи Пітер Джі приїхав пополудні, Дікон усе намагався якось його підшкилити, чіплявся до кожного слова і взагалі вівся брутально.

- Може, воно тому, що Пітер наполовину китаєць? - розмірковував Ендрю.- Бо ж сам Дікон австралієць, а та вони всі схибнуті на кольорі шкіри.

- Очевидно,- згодився Макмертрі.- Але ми не можемо дозволити, щоб отак нізащо нападали на чоловіка, та ще на такого, як Пітер Джі, білішого за багатьох білих.

Щодо цього агент нітрохи не помилявся. Євразієць Пітер Джі був небуденна людина, добра й розумна. Справді, в ньому китайська розважність і чесність опанувала відчайдушну розбещеність англійської крові, що текла в жилах його батька. До того ж він був краще вихований, ніж будь-хто з присутніх, краще за них розмовляв по-англійському та знав ще кілька мов і більше відповідав їхнім ідеалам шляхетства, ніж вони самі. Нарешті, в нього була й душа лагідна. Він не любив насильства, хоч свого часу йому доводилося вбивати людей, ненавидів брутальність і завжди цурався її, мов чуми.

Капітан Степлер узявся допомогти Макмертрі:

- Пам’ятаю, коли я перемінив шхуну й прибув на ній до Олтмену, тубільці відразу вгадали, що то я. Мене там зовсім не сподівалися, та ще й на іншому судні. Вони сказали торговому агентові, що то я. Він дивився в бінокль і все не йняв їм віри. А проте вони не помилилися. Потім вони казали мені, ніби по шхуні видно було, хто її веде.

Дікон не звернув на нього уваги і знов накинувся на скупника перлів.

- Як ви з гуркоту якоря можете знати, що прибув цей... як він там зветься? - присікувався він.

- Багато що говорить на таку гадку,- відповів Пітер Джі.- Дуже важко це пояснити. Можна було б написати про це цілу книжку.

- Так я й думав,- хмикнув Дікон.- Легко дати пояснення, що нічого не пояснює.

- Хто гратиме в бридж? - обізвався Еді Літл, другий помічник. Чекаючи відповіді, він обвів усіх очима й заходився тахлювати карти.- Ти, Пітере, гратимеш?

- Якщо він сяде грати, то він просто хвалько,- відрізав Дікон.- Мені вже набридло це блягузкання. Містере Джі, ви зробите мені ласку та й свою честь порятуєте, коли поясните, звідки вам відомо, хто там кинув якоря. Після цього ми з вами зіграємо в пікет.

- Я б волів бридж,- відповів Пітер.- А щодо тої шхуни, то воно приблизно так: з брязкоту знати, що то невелике судно, навіть без прямих вітрил. Не чути було ні гудка, ні сирени, і це знов доказ, що судно невелике. Кинуто якоря майже коло берега - знов доказ,