Син сонця - Джек Лондон

- Вона, здається, розбилась біля острова Різдва?

- Так, нахромилася вночі на берег. Пасажирів та пошту врятували, а вантаж лишився. Потім я купив невеличку острівну шхуну на решту першої пайки, а щоб устаткувати її, мусив чекати, поки мені надішлють те, що зосталося від спадщини. І що ж робить тоді Свізін Гол - він був тоді в Гонолулу? Відразу вирушає до острова Різдва. Він не мав ніяких паперів і ніякого права робити те, що зробив. Коли я туди дістався, від «Каскаду» лишилися тільки каркас та машина. А шхуна ж була навантажена шовком. І той шовк анітрохи не зіпсувався. Згодом я докладно про це довідався від його комірника. Гол поклав собі до кишені шістдесят тисяч доларів.

Сноу знизав плечима й понуро втупився в гладеньку поверхню лагуни, де в післяобідньому сонці витанцьовували невеличкі брижі.

- «Каскад» належав мені. Я купив його на прилюдних торгах. Я поставив усе на карту й програв. Коли я повернувся до Сіднея, шхуна пішла на розрахунки з командою і купцями, що їм я заборгував. Я заставив годинника й секстанта, якийсь час працював кочегаром і врешті найнявся на Нові Гебриди за вісім фунтів на місяць. Потім я спробував знову щастя, як самостійний торгівець, збанкрутував, найнявся за помічника на кораблі, що вербував робітників від Тани й до островів Фіджі, служив доглядачем на німецькій плантації за Апією, а тепер от плаваю на «Дядькові Тобі».

- А ви коли-небудь бачили Свізіна Гола?

Сноу похитав головою.

- Ну, то сьогодні, мабуть, побачите. Онде й вітряк.

Випливши з проходу, вони побачили в самій середині лагуни зарослий лісом острівець, де поміж дерев виднів великий голландський вітряк.

- На око тут наче нікого нема,- сказав Гриф,- а то б ви мали нагоду поквитатися.

Помічникове обличчя мстиво скривилося, і він стиснув кулаки.

- Через суд із нього нічого не візьмеш. Надто він тепер багатий. Та налушпенити я його можу на всі шістдесят тисяч доларів. Аби тільки застати!

- Я теж цього хотів би,- сказав Гриф, співчутливо всміхаючись.- Його острів вам напевне описував Бау-Оті.

- Еге, як і решті всім. Погано тільки, що Бау-Оті не знав широти й довготи. Казав, що пливли вони кудись далеко за Гільбертові острови, та й годі. Цікаво, що з ним сталося.

- Рік тому я його бачив на Таїті. Він збирався найнятись на судно, що курсує між островами Паумоту. Ну, от ми й підійшли. Кидай лот, Джекі-Джекі. А ви оступіться трохи, містере Сноу, і готуйте якоря. Бау-Оті казав, що його треба кидати за триста ярдів від західного берега, на дев’ятисажневій глибині, бо на південному сході коралові рифи. Скільки наміряв, Джекі?

- Дев’ять сажнів.

- Пускайте якоря, містере Сноу.

«Дядько Тобі» гойднувся на ланцюзі, вітрила попадали, і матроси-канаки кинулися до фок-фалів та шкотів.

Вельбот доплив до невеличкої пристані з коралового каменю, і Девід Гриф з помічником вийшли на берег.

- Ніде ні душі,- сказав Гриф, прямуючи до бунгало посипаною піском стежкою.- Але я добре чую знайомий дух. Тут кипить робота, якщо мій ніс не бреше. Лагуна вся заслана скойками, і м’ясо їхнє десь тут гниє. Чуєте, який сморід?

Житло Свізіна Гола було не таке, як усі бунгало в тропіках. Його збудовано на місіонерський лад. Увійшовши в незамкнені двері, вони побачили оздоби й меблі такого самого місіонерського стилю. Підлога великої вітальні була застелена майстерними самоанськими матами. У кімнаті були канапи, крісла, затишні куточки й більярд. Стіл до шиття, кошик з французьким гаптуванням на тонкому полотні, з якого стирчала застромлена голка, давали знати, що тут живе жінка. Веранда та завіси на вікнах перетворювали сліпуче сонячне світло на легкий променистий холодок. Грифові впали в око перламутрові кнопки.

- Електричне освітлення, їй-бо! А вітряк за двигуна! - скрикнув він, надавлюючи на одну кнопку.

Спалахнули невидимі лампи, й кімнату залило розсіяне золотаве світло. Уздовж стін було багато поличок з книжками. Гриф узявся переглядати спинки. Він сам був досить начитаний, як на морського авантурника, і здивувався, що в господаря цієї хати ширші погляди і тонший смак, ніж у нього. Тут були давні його приятелі, а були й такі, що про них він чув, але зроду їх не читав. Були повні збірки творів Толстого, Тургенева та Горького; були Купер і Марк Твен; Гюго, Золя та Сю; були також Флобер, Мопассан і Поль де Кок. Він зацікавлено заглядав у твори Мечникова, Вайнінгера та Шопенгауера, Елліса, Лідстона, Крафт-Ебінга та Фореля. Гриф саме гортав Вудрофове «Поширення рас», коли Сноу повернувся, обійшовши всю хату.

- Емальована ванна! Окрема кімната на душ! - дивувався він.- Як у короля! Гадаю, що й моїми грошенятами за все це плачено. В хаті напевне хтось є, бо в коморі я знайшов тільки-но відчинені бляшанки з маслом та з молоком, а ще там висить свіже черепашаче м’ясо. Піду подивлюсь, чи нема ще чого.

Гриф і собі вийшов у двері з протилежного боку вітальні. Все свідчило, що він опинився в жіночій спальні. Крізь двері з дротяної сітки він зазирнув у затемнений альков. Там на канапі спала жінка. В ніжному світлі вона видавалася надзвичайно гарною - чорнява, схожа на іспанку. Коло неї на стільці лежала спинкою догори розгорнена книжка. Колір обличчя незнайомої свідчив, що вона в тропіках недавно. Глянувши на неї, Гриф тихенько відступив назад до вітальні - саме вчасно, щоб зустріти Сноу, що зайшов іншими дверима, тягнучи за руку зморшкуватого старого тубільця, який корчився з ляку і на мигах показував, що він німий.

- Я знайшов його у собачім закуті за будинком,- сказав помічник.- Мабуть, це кухар. Не можу й слова з нього витягти. А ви що знайшли?

- Сплячу царівну. Цитьте, хтось іде.

- Якщо це Гол...- буркнув Сноу, стискаючи кулак.

Гриф похитав головою:

- Ніякого бешкету. Тут є жінка. Якщо це Гол, я влаштую так, що до нашого від’їзду ви матимете нагоду порахуватися.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився високий кремезний чоловік. За поясом у нього стримів важкий довгий кольт. Він швидко, занепокоєно глянув на гостей, а тоді лагідно всміхнувся й простяг руку.

- Вітаю вас, чужинці. Але дозвольте