Син сонця - Джек Лондон

Денбі поспівчував старому, розпитав, як саме йому болить живіт, і запропонував проносні пігулки та інші нешкідливі пілюлі, облатки й капсули, що були в скриньці з ліками. Та Кого вперто відмовлявся. Колись, захопивши «Дорсет», він був розкусив капсулу з хініном. Крім того, двоє його вояків, покуштувавши якогось білого порошку, попадали і дуже швидко сконали в страшенних муках. Ні, він не вірить у ліки. Але те питво, що в пляшках, ті холодно-вогневі давці молодості, гаряче-палкі творці мрій! Воно й не дивина, що білі люди так дорого їх цінують і не хочуть роздавати.

- Ром дуже добрий,- в одно торочив він жалісно, стомлено, по-старечому терпеливо.

Ось тоді Денбі зробив помилку й пожартував зі старим. Він відімкнув шафу з ліками, що була в Кого за спиною, узяв звідти чотириунцієву пляшку з написом «Гірчична есенція» і вдав, ніби витяг корка й ковтнув рідини; тим часом у дзеркалі він бачив, як Кого, повернувши голову, пильно стежить за ним. Денбі прицмокнув губами, задоволено кашлянув і поставив пляшку на місце. Шафи він не замкнув, сів знову на стілець, а за якийсь час вийшов на палубу. Спинившись біля східців, він почав прислухатися. Через кілька хвилин тишу порушило важке сопіння й надсадний кашель старого. Денбі посміхнувся сам до себе й неквапом спустився до каюти. Пляшка стояла по своєму місці на поличці, а старий сидів так, як і перше.

Денбі здивувався з його залізної витримки. Рот, губи, язик і горло, напевне, палило йому вогнем, він душився й насилу тлумив кашель, а з очей мимоволі текли сльози й скапували по щоках. Хтось інший від такого трунку кашляв би та душився з півгодини. Але в старого Кого обличчя було зловісно незворушне. Він здогадався, що з нього поглузували, і очі його спалахнули люттю й зненавистю, такою дикою та безмежною, що Денбі аж мороз побіг по шкірі. Кого гордо підвівся.

- Мій собі піде,- сказав він.- Хай човен відвезе мене.

Коли Гриф із Ворсом поїхали верхи оглядати плантацію, Валенштайн сів у великій кімнаті, взяв мастило й шмаття і заходився розбирати та чистити свого автоматичного пістолета. На столі біля нього стояла неодмінна пляшка шотландського віскі й кілька пляшок із содовою водою. Випадково там виявилася одна пляшка, наллята до половини, теж із наліпкою «Шотландське віскі», але в ній було рідке мастило, що його Ворс намішав для коней і забув прибрати.

Чистячи зброю, Валенштайн глянув у вікно й побачив на стежці Кого. Старий шкандибав дуже швидко, але, наблизившись до веранди, сповільнив ходу і до кімнати зайшов уже повагом і велично. Він сів і став дивитися, як працює Валенштайн. Хоч йому губи, язик і весь рот вогнем палило, але він того й навзнаки не давав. Хвилин через п’ять він озвався:

- Ром дуже добрий. Мій любить ром.

Валенштайн посміхнувся й похитав головою. І саме тоді лихий напоумив його встругнути жарт, останній його жарт із тубільцем. Властиво, на це його підштовхнули ті дві пляшки з однаковими наліпками. Він поклав на стіл недочищеного пістолета й намішав собі добру пайку віскі з содовою. Стоячи між Кого та столом, він непомітно переставив ті дві пляшки, випив свою чарку і, вдавши, ніби чогось шукає, вийшов з кімнати. За дверима він почув, що старий здивовано бурчить і відкашлюється, та коли повернувся назад, Кого сидів так, як і раніше. Але шмаровидла в пляшці поменшало й воно ще колихалося.

Кого відразу підвівся й плеснув у долоні; коли з’явився служник, він зробив знак, що хоче отримати свою рушницю. Служник узяв зброю і, як заведено, поніс її стежкою перед гостем. Тільки вже вийшовши за ворота, він передав зброю власникові. Валенштайн, осміхаючись, дивився, як старий ватажок шкандибав берегом до річки.

Не встиг Валенштайн скласти свого пістолета, як почув гук далекого пострілу. На мить він подумав на Кого, але відразу відкинув цю думку. Ворс і Гриф узяли з собою мисливські рушниці: мабуть, хтось із них стрельнув у голуба. Валенштайн розлігся в кріслі, вдоволено підкрутив жовті вуса й задрімав. Збудив його Ворсів схвильований голос:

- Дзвоніть у великого дзвона! Щосили дзвоніть! Дзвоніть, хай йому грець!

Валенштайн вибіг на веранду й саме побачив, як управитель верхи перестрибнув невисокий паркан і погнався до берега за Грифом, який мчав попереду, мов божевільний. Голосна тріскотнява й дим за кокосовими деревами пояснили йому, що сталося. Горіли бараки та повітки на човпи. Коли німецький резидент і собі кинувся до берега, дзвін уже нестямно видзвонював, а від шхуни квапливо відходили човни.

Бараки та вкриті травою повітки на човни, обхоплені полум’ям, горіли, як губка. З кухні вийшов Гриф, несучи за ногу голу тубільну дитину. Голови в неї не було.

- Там і куховарка,- сказав він Ворсові.- Теж без голови. Вона занадто важка, а я мусив швидше тікати.

- Це я винен,- сказав Валенштайн.- Це вчинив старий Кого, бо через мене він випив замість віскі мастила для коней.

- Він, мабуть, подався в хащі,- сказав Ворс, підскочив до коня, сів наохляп і налаштувався їхати.- Там коло річки Олівер. Сподіваюся, Кого не застукав його.

Управитель чвалом помчав поміж дерева. Через кілька хвилин, як обгорілі бараки повалилися додолу, Гриф і Валенштайн почули, що Ворс кличе їх до себе. Вони побачили його на березі річки. Ворс, пополотнівши, все ще сидів на коні і пильно дивився на землю. Там лежав труп Олівера, молодого управителевого помічника; важко було його впізнати, бо він був без голови. Навколо, відсапуючись, стояли тубільні робітники, що позбігалися з поля. Гриф звелів їм зробити мари для небіжчика.

Валенштайн, як щирий німець, не тямився з розпачу та каяття. Сльози стояли йому в очах, коли він скінчив лементувати та почав сипати прокльонами. В ньому спалахнув гнів, такий самий щиро німецький, як і його клятьба. У нестямі він ухопив Ворсову мисливську рушницю, на губах у нього виступила піна.

- Годі, Валенштайне! - суворо сказав Гриф.- Схаменіться і не клейте дурня.

- Невже ви дасте йому втекти? - запально скрикнув німець.

- Він уже втік. Хащі, починаються від самої річки. Можете навіть побачити, де він її перейшов убрід. Він уже на вепрячих стежках. Гнатися