З неопублікованого - Олександр Олесь
[1913]
1914
«Ти не признаєшся, а я знаю, хто ти…»
Ти не признаєшся, а я знаю, хто ти
І відкіль у місто ти до нас прийшла.
Мавка ти із лісу, тільки вбрана в строї
Тільки довгі коси дрібно заплела.
Але ті ж і руки, ті ж і очі сині,
Що колись, як вітер гілку похитнув,
Глянули на мене з зимної калини...
Я їх пам'ятаю, я їх не забув.
Був я потім в лісі і угледів зразу,
Що нема тебе вже, що далеко ти.
Падав лист пожовклий, сумно вітер плакав
Скрізь тебе шукав я і не міг знайти.
Ти не признаєшся, а я знаю, хто ти
І відкіль у місто ти до нас прийшла.
Мавка ти із лісу, тільки вбрана в строї,
Тільки довгі коси дрібно заплела.
6.09.1914
«Ходжу, блукаю по саду…»
Ходжу, блукаю по саду.
Я жду тебе, о люба, жду...
«Я жду»,- кричить вся ніч ясна.
«Я жду, я жду!» - гримить луна
А серце, серце на землі,
З вінком на зраненім чолі,
Зомліло в тихих молитвах
З ім'ям коханим на устах.
15.12.1914
«Цвіте весна, шумлять гаї…»
Цвіте весна, шумлять гаї,
Як молода, природа всюди,
Кричать про щастя солов'ї,
І щастя п'ють щасливі груди.
А я ходжу, як тінь, як мрець,-
Навік розлучений я з нею.
І тихий стогін двох сердець
Пливе подзвінням над землею.
22.12.1914
«Як я люблю тебе, небо Італії!..»
Як я люблю тебе, небо Італії!
Ти, тільки ти нагадало мені
Очі-озера, проміннями пройняті,
Сині волошки в житах України!
Як я люблю тебе, небо Італії!
Тільки твій ранок мені нагадав
Ніжний рум'янець на любому личеньку,
Мак наш рожевий в садах України.
Небо! Хмарок рої коси нагадують,
Коси її, що по плечах пливуть,
Зграями хвиль розливаються, стеляться,
Наче барвінки в гаях України!
Вечір рожевий твій, небо Італії,
Рани нагадує в серці її.
Небо! Твій захід червоний нагадує
Рани криваві і гнів України.
15.09.1914
«Ти не та, ти наче друга…»
Ти не та, ти наче друга...
На обличчі, як земля,
І в очах чорніє туга,
як змія.
Що з тобою! Хто проміння
В синіх зорях погасив?
Хто на серденько каміння
наносив?..
Знаю я, чому зітхаєш
І чого така смутна,
І кого ти виглядаєш
край вікна.
18.11.1914
«Я хотів тебе на гори…»
Я хотів тебе на гори,
В синє небо понести,
Щоб ти вгледіла простори,
Щоб злилася з небом ти.
Щоб весь вік за мить єдину,
Цілу вічність віддала,
Щоб влетіла ти в долину,
З грудьми, повними тепла.
З грудьми, повними любові,
Сонця, цвіту і пісень,
Де зміняє дні майові
Золотий майовий день.
Але ти на дні лишилась
І не зважилась на льот.
На болотах ти родилась
І умреш серед болот.
10.1.1914
«Замовкніть всі: великий час прийшов…»
Замовкніть всі: великий час прийшов.
Мовчать в сю мить громи-гармати,
Схилилась наша хоругов,
І на коліна стала мати.
На терезах життя і смерті ми...
Ще мент - і хтось з них переможе!..
Коли життя - гриміть, громи,
За волю кожний з нас поляже.
13.09.1914
«З боліт, з гущавини, із ярів…»
З боліт, з гущавини, із ярів,
Де я горів і не згорів,
Я знов чомусь до Вас вертаюсь...
В душі гудуть погребні дзвони,
І з уст зриваються прокльони,
Але вже їх я не жахаюсь.
Тепер вже я вам не несу
Пісень про волю, про красу,
Не варті ви краси і волі...
Я вам несу холодні мари,
Дрібні дощі, осінні хмари,
Пісні, як ви, буденні, кволі.
[1914]
«Чогось я жду, чого - і сам не знаю…»
Чогось я жду, чого - і сам не знаю,
А з ним встаю і з ним лягаю,
І в чорних снах його зову,
І ним одним живу.
І скільки ждав його я довгих років,
І скільки вилив сліз потоків,
І скільки дум, і скільки мрій
Я поховав в землі сирій.
І час давно б уже його не ждати,
Марніти, сивіти, дрімати,
А все дивлюсь в вікно
І жду його, як ждав давно.
Ні, вже здається, незабаром
Весь обрій займеться пожаром,
Затрублять сурми голосні,
Поллються широко пісні.
І жданий брат здаля мене пізнає,
І хтось з коня рукою привітає,
І радо крикну я з воріт:
«Хліб-сіль пошани і привіт!»
24.06.1914
«Без надій на волю…»
Без надій на волю,
Без надій на долю
Доживаю я.
А вже моя воля
У темній темниці,
А вже моя доля
У сирій землиці.
Доленько моя!
Запряжу
