З неопублікованого - Олександр Олесь
В той час, коли від муки і безслав'я
Утік з долин на гори я,
В той час, як привидом блукав я,
Зайшов в яри «Казли-Кая».
Я сів на камінь під сосною,
Замовк мій біль - змія моя...
Весь день, захоплений красою,
Просидів я в «Казли-Кая».
«Казли-Кая» - твоє убрання.
Дивлюсь весь день на тебе я.
Хто винен тут - моє кохання
Чи колір сей «Казли-Кая»?
25.12.1911
«Не встигли ще зотліти трупи…»
Не встигли ще зотліти трупи,
А вже несеться сміх життя -
Бринять-дзвенять веселі струни,
Несуть у душу забуття:
Живи, живи! гори, гори!
Твори, твори!
На віях сльози висихають,
Сміються очі ще в сльозах,-
А в серці вже пташки співають
І солов'ї - десь у низах:
Тьох-тьох, тьох-тьох! киви - ви-ви!
Живи, живи!
І ось ідеш. Стоять могили...
Ну що ж! Хай тихо сплять мерці!
Простять... в грудях буяють сили,
Огнем печуть думки-творці:
Простіть за забуття...
Зови життя!
21.02.1911
«Не зустрінемось з тобою…»
Не зустрінемось з тобою:
Тихий вітер на руках
Смарагдовою тропою
В царство ладу і спокою
Понесе тебе в квітках.
Не зустрінемось веселі:
Вихор крилами орла
Взяв, поніс мене в пустелі
І несе мене на скелі...
Смерть обійми простягла.
2.03.1911, вагон
«Коли зо мною ти - душа моя як арфа…»
Коли зо мною ти - душа моя як арфа...
Твій рух єдиний - і вона
Уже тремтить від дотику повітря,
Уся стривожена до дна.
Коли ж ясних очей твоїх проміння злотне
Торкнеться срібних струн її,
Знімається небесно-дивна пісня
І лине в сонячні краї.
Коли ж нема тебе - душа моя як море,
Кричить вона і в груди б'є.
Як зграї хвиль, на смерть надії розбиває
І на труні їх сльози ллє.
[1911]
«І ви нарешті вилізли з печер…»
І ви нарешті вилізли з печер,
І одяглись в убрання пишні.
Ніхто й не здумає тепер,
Що це стоять кроти колишні.
Дметеся ви, тріщить аж шкура,
Ваш дух весну у світ несе!
Яка у нас література,
Пісні, наука й інше все!
Замовкніть - жаби із болота!
Замовкніть - із печер кроти!
Убрання вам дала голота,
На світ вас вивели хрести.
[1911]
«Не винен ти, що пізно так родився…»
Не винен ти, що пізно так родився,
Коли народ віки вже спав байдужим сном.
А ти об скелі власним серцем бився
І сон зганяв скривавленим крилом.
Не винен ти, що так родився рано,
Коли не видно ще, де ворог наш, де брат,
Коли всі вороги пісні співають п'яно -
Чужинець, свій і ренегат.
Не винен ти, що ми тебе не чули,
Що голос твій на сірі скелі впав,
Не розбудив в думках минуле,
Нікуди далі не позвав.
Не винен ти... Твій голос ще задзвоне,
І кожний звук його нащадок збереже.
[1911]
«Не вір мені, музо! Я друг твій повік!..»
Не вір мені, музо! Я друг твій повік!
Нехай я стомився в змаганнях своїх,
Я мертвих живуще... Я пісню свою
Ночами із крові на серці кую.
Не кидай докорів, мене не клени,
Не скроплюй сльозами моєї труни.
Я плачу... я чую, як хтось по ній ллє,
Гвіздки забиває у серце моє.
О, встану! Дай, музо, спочити мені...
Я впав, я знесилів в кривавій борні...
А друзі і вороги сердець не мали,
Стиха на спокій у могилу поклали.
Не вір ти їм, музо! Вір в силу мою -
Прокинусь, зітхну я й труну розіб'ю,
І демоном стану з мечем у руках,
В очах з блискавками і з громом в устах.
[1911]
1912
«Умер кобзар, порвались струни…»
М. В. Лисенкові
Умер кобзар, порвались струни,
Замовкли звуки голосні,
Дніпра пороги і перуни,
Співця єдиного пісні.
Як в щемках, серце України,
В сумній жалобі сирота.
Замовк кобзар - співець єдиний,
Розбилась арфа золота.
Вже не почуємо довіку,
Вже не побачимо співця.
О, хто збагне журбу велику,
Якою пройняті серця?!
О Дніпре, встань, розбий пороги,
На цілий всесвіт зареви!
О краю, скинь вагу знемоги!
О земле, груди розірви!
24.10.1912
«Смієшся ти, як хвиля в морі…»
Смієшся ти, як хвиля в морі,
Як світлий, тихий день весни,
Думки твої, легкі, прозорі,
Снують з життя рожеві сни.
Як жаль тебе! Твоєї віри,
Усіх надій і мрій твоїх.
Їх всі потопчуть лицеміри
Для власних забавок, утіх.
Ні слова більше... Смійся, пташко!
Всміхайся лихові й журбі,
А я в той час заплачу тяжко
По власній долі, по тобі.
28.04.1912
«Сміх і плач - два рідні брати…»
