Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

підлозі лежали піджак та жилетка, а на гаку біля дверей на власних шлейках, зашморгнутих навколо шиї, висів директор Франко-Мідлендської компанії залізних виробів. Коліна його підігнулися, голова безвільно звисла на груди, а п’яти, доторкуючись до дверей, видавали той самий стукіт, що перервав нашу розмову. За мить я обхопив його стан і трохи вище підняв усе тіло, а Холмс із Пайкрофтом тим часом розв’язали гумовий зашморг, що глибоко в’ївся в синювату шию. Ми перенесли Пінера до іншої кімнати. Він лежав з олив’яно-сірим обличчям, ледве ворушачи синіми губами з кожним подихом,- жалюгідний уламок людини, яку ми бачили кілька хвилин тому.

- Що з ним, Ватсоне? - спитав Холмс.

Я нахилився над тілом й оглянув його. Серце ледве билося, але дихання поволі глибшало, повіки легко тремтіли, відслонюючи тонкі смужки білків очей.

- Трохи на той світ не потрапив,- сказав я,- але, здається, живий. Відчиніть-но вікно і подайте карафку з водою.

Я розстебнув комір Пінерової сорочки, обтер холодною водою обличчя і заходився розтирати його руки, поки він нарешті дихнув на повні груди.

- Решта - лише справа часу,- зауважив я, відійшовши від нього.

Холмс стояв біля стола, засунувши руки в кишені штанів і низько схиливши голову.

- Гадаю, час викликати поліцію,- мовив він.- Коли вони приїдуть, я охоче повідомлю їх про все, що тут сталося.

- І все-таки це незбагненне для мене! - вигукнув Пайкрофт, почухавши потилицю.- Навіщо я здався їм тут, навіщо?..

- О! Все надзвичайно просто,- усміхнувся Холмс,- крім отієї спроби самогубства.

- А все інше вам зрозуміло?

- Думаю, що так. А ви що скажете, Ватсоне?

Я знизав плечима:

- Правду кажучи, я нічого не розумію.

- Але ж, якщо простежити всі події з самого початку, то висновок може бути лише один.

- Який?

- Усе це зводиться до двох речей. Перша - Пайкрофтова заява з проханням прийняти його на службу до цієї химерної компанії. Хіба ви не бачите, навіщо вона була потрібна?

- Побоююся, що ні.

- Але ж навіщось вона знадобилася їм? Могло б вистачити згоди на словах. Хіба ж незрозуміло, друже мій, що їм украй потрібен був зразок вашого почерку, а інакше дістати його вони не могли?

- Але навіщо?

- Справді, навіщо? Знайшовши відповідь на це запитання, ми розв’яжемо нашу загадку. Навіщо? Причина тут може бути тільки одна. Хтось хотів підробити ваш почерк, скориставшися цим зразком,- це перше. А тепер перейдемо до другого й побачимо, що воно доповнює перше. Це - ваша обіцянка Пінерові не надсилати до Мовсона листа з відмовою, а звідси виходить, що управитель того банку й досі певен, що в понеділок уранці до нього на службу з’явився не хто інший, як містер Холл Пайкрофт.

- Боже мій! - вигукнув клієнт.- Яким сліпаком я був!

- А тепер ви зрозумієте все, що стосується почерку. Уявіть собі, що хтось прийшов під вашим ім’ям на ваше місце служби, але почерк у нього зовсім інший, ніж той, яким написано ваше прохання,- тож він програє, ще й не розпочавши гри. Але якщо шахрай навчився підробляти вашу руку, то цим він себе цілком убезпечив,- адже, як я зрозумів, у банку вас ніхто ще ніколи не бачив.

- Ніхто! - простогнав Пайкрофт.

- Чудово. Звичайно, для них важливо, щоб ви раптом не передумали або не дізналися від кого-небудь, що в Мовсоновому закладі працює ваш двійник. Тому вам дали великий аванс і вирядили до Бірмінгема, доручивши таку роботу, яка затримала б вас подалі від Лондона, поки вони скінчать свою гру. Все, як бачите, дуже просто.

- Але нащо цей чоловік удавав із себе свого брата?

- Це теж само собою зрозуміло. Їх, напевно, всього двоє. Один мав підмінити вас на службі, а другий вдав із себе наймача: запрошувати до своєї компанії третього, на роль директора фірми, їм не хотілося. Тоді другий змінив, наскільки міг, свої зовнішні риси й удав із себе свого брата, щоб схожість із першого погляду не викликала підозри. Якби ви не побачили в його роті золотий зуб, вам і на думку не спало б сумніватися.

Холл Пайкрофт замахав кулаками в повітрі.

- Господи! - скрикнув він.- А що ж робив той другий Холл Пайкрофт у Мовсона, поки мене тут дурили?! Що нам робити, містере Холмсе? Скажіть мені!

- Негайно телеграфуйте до Мовсона.

- Але в суботу банк зачиняється о дванадцятій.

- Дарма. Там має бути сторож чи швейцар.

- Так, вони наймають охоронця. Я чув якось про це в Сіті, адже в їхньому банку зберігаються великі цінності.

- Чудово, зараз ми надішлемо йому телеграму й дізнаємося, чи все там гаразд і чи працює в них клерк із вашим прізвищем. Ясно, отже, все, крім того, навіщо один із цих шахраїв, тільки-но побачивши нас, побіг до сусідньої кімнати й повісився.

- Газета! - прохрипів голос позаду нас.

Чоловік сидів на підлозі, блідий і страшний, в очах його з’явилися проблиски свідомості, руки нервово розтирали широку червону смугу, що зосталася на шиї від зашморгу.

- Газета! Звичайно! - збуджено вигукнув Холмс.- Який же я бовдур! Хотів усе пов’язати з нашими відвідинами, а про газету й не подумав! Уся заковика в ній, нема ніякого сумніву!

Він розгорнув газету на столі, й переможний вигук вихопився з його вуст.

- Подивіться-но, Ватсоне! - вигукнув він.- Це лондонський «Івнінґ Стандард». Ось те, що нам треба. А заголовки які! «Злочин у Сіті. Вбивство у банку Мовсона й Вільямса. Зухвала спроба пограбування. Злочинця спіймано!» Читайте вголос, Ватсоне, бо я аж палаю бажанням почути все!

Судячи з того, що ця стаття займала чи не найпомітніше місце в газеті, подія ця була найголовнішою подією дня. Описано її було так:

 

«Найзухвалішу спробу пограбування, що скінчилася загибеллю однієї людини й арештом злочинця, скоєно сьогодні в Сіті. Кілька днів тому маловідомий банк «Мовсон і Вільямс» одержав на зберігання цінні папери, вартість яких перевищувала мільйон фунтів стерлінгів. Управитель банку, що усвідомлював усю покладену на нього відповідальність, призначив у будинку цілодобове чергування озброєного охоронця й заховав папери у сейфи найновішого зразка. Але минулого тижня до