Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Усмішка завмерла на його вустах, і він здивовано втупився в мене.
«Так, це правда,- мовив він.- Ти знаєш, Вікторе,- звернувся він до сина,- коли ми розігнали оту банду браконьєрів, вони заприсяглися, що заріжуть нас, і справді напали на сера Едварда Голлі. З того часу я завжди насторожі, хоч я й уявлення не маю, як ви про це дізналися».
«У вас дуже гарний ціпок,- відповів я.- За написом я визначив, що ви володієте ним не більш, як рік. Але вам довелося просвердлити кілька отворів у набалдашнику й позаливати туди свинець, щоб обернути ціпок на грізну зброю. Гадаю, що якби ви нічого не боялися, вам не було б чого вдаватися до такого заходу».
«Щось іще?» - спитав він, усміхаючись.
«Замолоду ви частенько билися».
«Теж правда. Як ви про це довідались? Невже тому, що ніс у мене трохи скривлений?»
«Ні,- сказав я.- Уся справа у ваших вухах. Вони у вас притиснуті до голови й товсті, як у боксерів».
«Може, ще щось?»
«Ви багато працювали лопатою, що видно з ваших мозолів».
«Так, я надбав усі свої гроші в золотих копальнях».
«Ви бували в Новій Зеландії».
«Теж правда».
«Не раз відвідували Японію».
«Саме так».
«Ви були близькі з людиною, ініціали якої - «Д.А.», а потім намагалися її забути».
Містер Тревор поволі підвівся, дико вирячив на мене свої великі блакитні очі й раптом знепритомнів, упавши обличчям просто на скатертину з розсипаними горіховими шкаралупками.
Уявіть собі, Ватсоне, як це приголомшило його сина і мене. Проте ненадовго: ми розстебнули Треворові комір і покропили його обличчя водою,- він зітхнув зо два рази й сів.
«О, друзі,- мовив він, силувано всміхаючись,- сподіваюсь, я вас не перелякав? Глянути на мене, то я чоловік дужий, але серце в мене слабке й часом підводить. Я не знаю, як вам це вдається, містере Холмсе, але як на мене, всі детективи поряд із вами - просто хлопчаки. Це ваше покликання, сер! Можете повірити на слово людині, яка дещо бачила в світі».
Ця порада з завищеною оцінкою моїх здібностей навела мене, Ватсоне, на думку про те, що логічне мислення може стати моїм ремеслом, тоді як раніше було звичайнісіньким захопленням. Але в ту мить я не міг думати ні про що інше, крім як про господаря, що раптово зомлів.
«Сподіваюся, я не сказав нічого такого, що болісно вразило б вас?» - спитав я.
«Так, ви справді зачепили вразливе місце... Чи можу я спитати вас, як ви про це довідуєтесь і що вам уже відомо?» Він говорив напівжартома, але в глибині його очей і досі таївся страх.
«Усе дуже просто,- мовив я.- Коли ви засукали рукави, щоб затягти до човна рибу, я побачив на згині вашого ліктя витатуйовані літери «Д.А.». Їх ще можна розібрати, хоч вони й дещо розпливчасті Біля них на шкірі утворилася пляма, тож їх, напевно, намагалися вивести. Ці ініціали, мабуть, колись були для вас дорогі, але згодом ви захотіли їх забути».
«Ну й очі у вас! - вигукнув він, полегшено зітхнувши.- Все так, як ви говорите. Але годі вже про це. З усіх привидів минулого найгірші привиди колишніх коханих. Ходімо краще до більярдної та викуримо по сигарі».
* * *
З того дня до привітності, яку містер Тревор незмінно виявляв до мене, домішалася підозріливість. Навіть син його це помітив. «Завдали ви батькові задачу,- казав він,- старий і досі не певен, що ви знаєте, а чого не знаєте». Сам він, проте, цього не показував, але мені здається, що ця думка міцно засіла у нього в голові, й він часто крадькома підглядав за мною. Врешті я переконався, що лише непокою його і що мені краще звідти виїхати. Але напередодні мого від’їзду сталася пригода, яка тільки підтвердила слушність моїх висновків.
Ми всі троє сиділи на моріжку в складаних кріслах, гріючись на сонці й милуючись краєвидом на Бродс, коли служниця прийшла повідомити, що якийсь чоловік хоче бачити містера Тревора.
«Як його звуть?» - спитав господар.
«Він не назвав себе».
«То чого ж він хоче?»
«Він каже, що ви його знаєте і що він хоче хвилинку поговорити з вами».
«Що ж, проведіть його сюди».
За хвилину після того перед нами з’явився маленький зморщений, клишоногий чоловік із улесливими очицями. На ньому були відкритий жакет із смоляними патьоками на рукавах, картата червоно-чорна сорочка, грубі штани й важкі стоптані черевики. Обличчя його було худе, засмагле, з незмінною посмішкою, яка оголювала криві жовті зуби; зморшкуваті руки ніби хотіли щось затиснути в жменях, як це притаманно морякам. Коли він своєю хиткою ходою перейшов моріжок, я почув, як у містера Тревора вирвався з горлянки приглушений звук, і він, скочивши з крісла, побіг до будинку. Через якусь хвилину господар повернувсь, і я відчув міцні пахощі бренді, коли він проходив повз мене.
«Що ж, друже мій,- мовив містер Тревор,- чим я можу стати вам у пригоді?»
Моряк стояв і дивився на нього, примружившись і так само нахабно посміхаючись.
«Не впізнаєте мене?» - спитав він.
«Боже мій! Звичайно ж, ви Хадсон»,- здивовано сказав містер Тревор.
«Еге ж, Хадсон, сер,- мовив моряк.- Тридцять із гаком років минуло відтоді, як ми бачилися востаннє. Тепер ви сидите собі у власному будинку, а я й досі солонину з бочок тягаю».
«Зараз ти побачиш, що я не забуваю давніх друзів! - вигукнув містер Тревор, підійшов до моряка й щось тихенько йому прошепотів.- Піди на кухню,- сказав він тепер уже гучніше,- там тобі дадуть поїсти й випити. І роботу теж, безперечно, я для тебе знайду».
«Дякую, сер,- мовив моряк, куйовдячи своє волосся.- Я довго волочився світами, час уже й відпочити. Я подумав, що знайду прихисток у містера Бедоза чи у вас».
«А хіба ти знаєш,- вигукнув містер Тревор,- де зараз містер Бедоз?!»
«Будьте певні, сер, я знаю, де всі мої друзі»,- відказав цей чолов’яга з лиховісною посмішкою на обличчі й пішов розвальцем за служницею до кухні.
Містер