Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Нарешті я прочув про вільне місце в фірмі «Мовсон і Вільямс» - великому банку на Ломбард-стріт. Ви, напевно, малознайомі з діловим світом, але можу сказати вам, що це один із найбагатших лондонських банків. Звертатися туди можна було лише поштою. Я надіслав їм лист із рекомендаціями та заявою без будь-якої надії на успіх. Аж раптом зворотною поштою дістав відповідь, що найближчого понеділка можу взятися до виконання своїх нових обов’язків. Ніхто не знав, як це сталося. Дехто каже, що звичайно управитель просто вибирає з купи пошти перший-ліпший лист. Але хоч як би там було, мені пощастило, і я ніколи ще так не радів, як того дня. Платня в них була навіть більша на фунт, ніж у Коксона, а обов’язки - майже такі самі.
Тепер я підходжу до найхимернішої частини своєї пригоди. Мешкаю я за Гемпстедом, Поттерс-Террас, 17. Того самого вечора, коли я дістав відповідь, я сидів удома й смоктав люльку, аж тут увійшла господиня помешкання з карткою, на якій стояло: «Артур Пінер, фінансовий агент». Раніше я ніколи не чув цього імені й не уявляв собі, чого він од мене хоче, але, звичайно ж, наказав їй запросити його нагору. Увійшов невисокий, темноволосий, чорноокий чоловік із бородою й лискучим носом. Хода його була швидка, а вимова - уривчаста, як у людини, що знає ціну часові.
«Містер Холл Пайкрофт, якщо не помиляюся?» - мовив він.
«Так, сер»,- відповів я, підсунувши йому стілець.
«Раніше ви служили у Коксона й Вудхавса?»
«Так, сер».
«А тепер служите в банку Мовсона?»
«Саме так».
«Я чув, що ви маєте надзвичайні фінансові здібності,- провадив він.- Пам’ятаєте Паркера, колишнього Коксонового управителя? Він дуже хвалив мені вас».
Звичайно, я був задоволений, почувши таке. Я завжди працював у конторі якнайстаранніше, але й гадки не мав, що в Сіті ходить про мене така слава.
«Чи добра у вас пам’ять?» - запитав він.
«Непогана»,- скромно відповів я.
«А чи стежили ви за курсом паперів, як були без роботи?» - допитувався він далі.
«Так. Я щоранку читаю «Біржові відомості».
«Оце так сумлінність! - вигукнув він.- Ось він, шлях до успіху! Якщо не заперечуєте, я влаштую вам іспит, гаразд? Скажіть-но мені, який курс нині мають ейрширські акції?»
«Від ста п’яти до ста п’яти з чвертю».
«А Об’єднані новозеландські?»
«Сто чотири».
«А Британські брокенгілські?»
«Від ста семи до ста семи з половиною».
«Чудово! - знову вигукнув він, сплеснувши руками.- Саме так я вас і уявляв собі. Друже мій, ви заслуговуєте на більше, ніж бути простим клерком у Мовсона!»
Ця перспектива, правду кажучи, дещо збентежила мене.
«Воно-то так, але не всі про мене такої думки, як ви, містере Пінере,- сказав я.- Я добряче побігав, поки знайшов це місце, і дуже радий, що воно мені дісталося».
«Та що ви говорите! Хіба те місце для вас? Послухайте-но, що я вам скажу. Зрозуміла річ, я не можу запропонувати вам роботу, яку ви заслуговуєте, але в порівнянні з Мовсоном - це небо і земля. Коли ви підете до Мовсона?»
«У понеділок».
«Он як! Готовий закластися, що ви туди не підете».
«Не піду до Мовсона?»
«Так, сер. Цього дня ви вже працюватимете управителем Франко-Мідлендської компанії залізних виробів, що має сто тридцять чотири відділення в містах і селах Франції, не беручи до уваги Брюссель і Сан-Ремо».
Мені аж подих перехопило.
«Я ніколи не чув про цю компанію».
«Цілком можливо. Ми працюємо дуже тихо, капітал компанії складають приватні внески, а справи йдуть так добре, що реклама нам не потрібна. Заснував компанію мій брат Гаррі Пінер: він у ній генеральний директор. Довідавшись, що я поїду до Лондона, він попросив мене підшукати для нього підходящого працівника - молодого, здібного, з доброю рекомендацією. Паркер розповів мені про вас, і ось я тут. Попервах ми можемо пообіцяти вам лише якихось п’ятсот фунтів на рік...»
«П’ятсот фунтів?!» - вигукнув я.
«Лише попервах. Крім того, ви діставатимете по відсотку комісійних з усіх контрактів своїх агентів, і повірте мені, платня ваша зросте майже вдвічі».
«Але я нітрохи не знаюся на залізних виробах».
«Зате, друже, ви добре знаєтеся на бухгалтерії».
Голова моя запаморочилась, і я ледве всидів на місці. Але раптом у душу мою закрався холодок сумніву.
«Буду з вами відвертим,- сказав я.- Мовсон призначив мені дві сотні на рік, але Мовсон - то діло певне. А про вашу компанію я знаю так мало...»
«Та це ж просто чудово! - вигукнув він у захваті.- Саме така людина й потрібна нам. Ось вам сотня фунтів, і якщо ви більше не вагаєтеся, то кладіть їх у свою кишеню як аванс».
«Це такі великі гроші,- мовив я.- Коли я повинен узятися до своїх нових обов’язків?»
«Приїздіть завтра вранці до Бірмінгема,- відповів він.- Я написав лист на ім’я мого брата, якого ви знайдете на Корпорейшен-стріт, 126-б, у тимчасовій конторі компанії. Звичайно, він ще повинен дати свою формальну згоду, але, між нами кажучи, все буде гаразд».
«Слово честі, я не знаю, як і дякувати вам, містере Пінере!» - вигукнув я.
«Нічого, друже. Дякуйте лише самому собі. А тепер іще одна чи дві дрібнички,- суто формальні речі, але їх треба владнати. Візьміть-но оцей аркуш, що лежить біля вас. Напишіть, будь ласка: «Згоден зайняти посаду управителя Франко-Мідлендської компанії залізних виробів з річною платнею 500 фунтів».
Я написав усе, що він просив, і той сховав папір у кишеню.
«Ще одне питання,- сказав він.- Як ви вчините з Мовсоном?»
На радощах я зовсім забув про Мовсона.
«Напишу йому про свою відмову»,- сказав я.
«Гадаю, що цього робити не треба. Я був у Мовсонового управителя й посварився з ним через вас. Зайшов до нього, щоб розпитати про вас, а він почав кричати, що я, мовляв, перенаджую до себе його людей, і таке інше. Врешті терпець мій урвався. «Якщо хочете мати старанних робітників, то платіть їм як слід»,- сказав я. «Та він скоріш працюватиме в нас за малі гроші, ніж у вас за великі»,- відповів він. «Закладаюся на п’ять фунтів,- мовив я,- що коли я запрошу його
