Азіятський аероліт - Вухналь Юрій

Перед очима навіть у повітрі все ж мигтіла й цвіла пломениста червона шапочка.

— Ходімте? — тепло звернувся Марич до Горського.

Вони швидко закрокували назустріч загонові, що з радісними криками наближався до них. Дорогою Марич схопив професорову руку й винувато посміхнувся:

— Пробачте, Валентине Андрійовичу, я ж поздоровкатися з вами забув.

Обидва на ходу потисли один одному руку.

*

Власне, читачу, мені, як автору, більше нічого додати до цих подій.

Кінець?

Але кінець ви знаєте без мене, бо, певне, читали в пресі, що Раднарком асигнував спеціальні кошти на розробку аеролітної маси. Вона складає понад 50 млн. тонн чистого нікелистого заліза.

Повесні (про це також докладно писалося в пресі) повернулися учасники експедиції, живі й здорові, щоб, відпочивши, знову рушити, але вже не в країну Мертвого Лісу, а в країну Нового Будівництва, бо поклади платини, виявлені професором Горським, мають всесвітнє значення.

Щороку вони даватимуть Радянському Союзові щось біля… Але пробачте, читачу, захопившись, я забув, що не маю права про це писати, бо здобич золота, платини є державна таємниця.

Також ви, мабуть, читали, що поміж Тайшетом і колишньою країною Мертвого Лісу налагоджено повітряну транспортну лінію, а незабаром буде прокладено залізницю. Розпочнеться будування потужного металургійного заводу, бо околишні гори, як підтвердили досліди, ховають у собі поклади міді, графіту, руди.

Повесні ж, як вам відомо, відбувся й процес шпигунсько-шкідницької організації. На лаву підсудних сіла технічна верхівка Всесибірського платинового тресту й дехто з інженерів і службовців концесійних підприємств.

Не стали лише перед пролетарським судом Ерґе, Самборський-Пауль, Люр і Трудлер, бо вони загинули під час бою.

Свідками також, як нам відомо, на процесі були Горський і Марич. Аскольд не міг персонально бути на процесі, бо лежав ще хорий і лише в кінці травня зміг нарешті прибути до Харкова й…

Я бачу, читачу, ви хочете мені підказати:

— І, звичайно, одружився з Майєю, й роман закінчився поцілунком.

От і не вгадали.

Але не кваптесь. Я бачу, Аскольд вам подобається. Подобається він і мені. Отже, давайте краще присвятимо йому ще один спеціальний і останній розділ.

*

Поїзд Москва — Севастополь спинився під дахами Харківського вокзалу. З запорошеного бурого вагона № 10 з кіноапаратом в руках вихопився без кашкета, з чисто виголеною головою, схудлий юнак.

Очі йому збуджено блищали, а лице сяло нетерплячкою й поривністю. Він як навіжений, штовхаючи й збиваючи з ніг пасажирів, подався до виходу, добіг до проходу, спритно кинув квиток контролерові і, не встиг той розтулити рота, як юнак уже майнув біля других дверей.

Він вискочив на площу й помчав до таксі, оточеного гамірливим гуртом людей, що претендували на першенство і, допомагаючи словами своїм рухам, намагалися продертись всередину машини.

— Громадяни, пожалуста, ну що ви робите, машину зламаєте! Мі-лі-ціо-нер! — репетував шофер, але голос його губився в лементі претендентів.

— Я перший!

— Брешете!

— Мерзотник, я до хорої дружини!

— Не пущу!

— Пустіть, моя черга!

— Моїй дружині руку одрізали, я в лікарню!

— Що там руку, моїй дві!

— Моя черга!

— Катісь, моя!

— Моя!

Юнак підскочив до гурту, було й собі гукнув:

— Я перший!

Але на нього навіть не звернули уваги. Тоді він зрозумів, що продертися з цього боку у дверці таксі справа безнадійна й може пошкодити здоров'ю. І побачивши, що з другого боку машини розчинене вікно, прожогом метнувся туди і спритно кинув апарат, миттю мотнувши в повітрі ногами і опинився й сам в таксі.

Гурт ошелешено вирячив очі й на мить вщух лемент.

— Басейна 15, а звідти в Загс! — несамовито скрикнув і юнак.

Зраділий шофер дав хід, і таксі рвонулося вздовж вулиці.

…Схвильованими кроками юнак підвівся знайомими сходами на другий поверх і навіть перестав дихати, коли торкнув ґудзик електричного дзвоника.

Двері відчинила літня жінка.

— Майя дома? — ледве вимовив юнак.

Жінка насупила брови й сухо, неприязно кинула:

— Немає.

— А де ж вона?

— На заводі.

— На за-во-ді?

— Так, вона зараз там, на заводі працює.

— А дома коли буде?

— Не знаю, — ще неприязніше відповіла жінка.

— Та що ви, Віро Михайлівно, не впізнаєте мене, чи що? Я Аскольд, — стривожено запитав юнак.

— Чого ж, упізнала, — буркнула жінка й додала. — Вона, мабуть, буде о 12-тій ночі дома, якщо не заночує в подруги.

— А хто її подруга, може, я знаю де це?

— А я почім знаю, — нетерпляче мовила жінка, даючи відчути Аскольдові, що їй ніколи з ним розмовляти.

— Ну, бувайте, — сумно хитнув головою хлопець.

Жінка щось буркнула й хутко грюкнула дверима. Аскольд довго, замислено стояв на сходах, ображений поведінкою матері Майї, а разом стривожений за дорогу любу дівчину. Може, з нею що трапилося, й вони не хотять про це йому говорити. Так чого ж тоді така зла неприязнь. Може, він чимсь завинив. У задумі сів у таксі, поринувши у невеселі думки.

— В Загс? — вивів із задуми його шофер.

— Ні, везіть додому, Клочківська 17.

……………………………………………………………………………………………………………………………

Рівно о 12-ій ночі Аскольд завмер біля знайомих дверей на Басейній 15. Ще обережніше, ще ніжніше аніж удень, торкнув дзвоника.

— Хто там? — озвався згодом голос матері.

— Я, Майя дома?

— Немає, — сердито озвалась мати.

— І не приходила?

— НІ.

— Пробачте, а на якому заводі вона зараз працює?

— Не знаю.

Аскольд вийшов на вулицю. Біль стиснув серце. До чого дійшов, навіть дверей не відхилили! А раніше був найбажанішим гостем. Щось скоїлось, а що? Голову охопили тривожні думки.

На ранок о 5 годині Аскольд уже шпацирував по Басейній, сторожко вдивляючись у знайомий під'їзд. Повільно минали хвилини, години, ожила вулиця — Майї не було.

Побачивши, що його з вікна помітила мати, завернув у завулок і вже з завулку вартував двері.

Вартував аж до полудня — Майї не було.

Біля кіоску пообідав тістечком і запив сельтерською водою. Їв і косо поглядав на під'їзд, чи не з'явиться знайома дорога постать.

Провартував так аж до вечора. Майї не було. Не було й до ранку.

Ляк охопив юнака — щось трапилось? Наважився піти знову до матері. Підійшов до дверей і рішуче подзвонив.

— Хто там? — озвався чужий голос.

— Хто-небудь з Натанзонів є?

— Немає, а хто ви?

— Та я знайомий їх.

— Може, Горський?

— Так.

— Тоді ось вам лист.

Двері відхилилися, й якийсь чоловік простяг йому конверта. Схвильовано розгорнув Аскольд папірець, і густа фарба сорому заграла на блідих щоках. На папірці стояло:

"Нас немає вдома. Дуже просимо більше не турбувати".

Розгубився. Що ж робити? Мабуть, щось скоїлось страшне.

"А може, Майї вже немає", — спалахнула болюча думка.

— Як же довідатись? — звернувся сам до себе. — Правда, адресний стіл, який же я…

*

— Майя Йосипівна Натанзон? — перепитав стомлено службовець адресового стола.

— Так, мешкала на Басейній 15, кв. 2, — хвилюючись відказав Аскольд.

Службовець перегорнув купу потертих карток і нарешті повільно висмикнув одну синього кольору.

— Так, є, — протяг він, — "Асторія", 433 кімната, з Басейної переїхала 2 місяці тому.

Аскольд полегшено зітхнув.

……………………………………………………………………………………………………………………………

Всі клітинки Аскольдового організму виспівували: Майя, Майюся, Майюнчик!

Ото сюрприз буде, не попередивши прийде, постукає у двері й враз:

— Аскольде!?!?!

У Аскольда аж туманіло в очах при думці, що ось зараз він побачить любу дівчину.

На Театральній площі, біля "Березоля", очі привабила барвиста купа квітів. Подумав: "Майюнчик так любить квіти". Прожогом, так, ніби їх зараз розберуть, Аскольд підбіг до перекупки:

— Всі! — кинув він. — Скільки?

Букет опинився в його руках.

На розі Тевелевого майдану побачив волошки. "Майюнчик же так любить блакить". Волошки приєднались до троянд.

Вже біля "Асторії" побачив кошик з гвоздиками. "Майюнчик же так любить пах гвоздиків".

— А з кошиком можна? — запитав у перекупки.

Та з несподіванки ошелешено поглянула на нього.

— З кошиком?!

— Так, з кошиком?

— Бач, воно тепер лоза дорога, — почала перекупка, не знаючи скільки заломити за кошик.

— Та кажіть скільки?

— Та, мабуть, давайте десятку.

Біля сходів "Асторії" докупив ще біло-жовтих ромашок і, переможно несучи перед себе квіти, Аскольд хутко почав підводитись на сьомий поверх колишнього готелю.

Знайшов двері 433 кімнати, непорушно застиг, не сміючи підвести рук. Серце скажено калатало в грудях, майже задихався.

Вже як наважився постукати, двері раптом розчинилися, на порозі стала Майя.

— Аскольде?!

— Майя! Люба! — кинувся він і міцно стис в обіймах.

Але що це? Майя враз почервоніла, суворо випросталась з його обіймів.

— Пусти!

Здивовано поглянув на неї, нічого не розуміючи, схопив ніжно за руку:

— Майюсю, нарешті… Ти знаєш… Я сам не свій. Розумієш, тебе немає… Мама чогось сердиться… Зараз у Загс, зараз же! Я ж тобі казав, як повернуся, так і в Загс!

Дівчина висмикнула руку, й соромливий рум'янець ще дужче запалахкотів на її щоках.

Аскольд розгублено озирнувся й тепер тільки помітив, що вони в кімнаті не самі. В кутку на жовтій канапі сидів незнайомий юнак типа комсомольського робітника, в чоботях і косоворотці. Поруч нього — сувора Майїна мати.

— Знайомся, мій… чоловік, — тихо проказала Майя.

Юнак у косоворотці підвівся й кріпко стис безвольну Аскольдову руку.

— Віник, — відрекомендувався він.

В кімнаті стала мертва напружена, аж болісна тиша. Всі мовчали. Нарешті Аскольд отямився, ніяково посміхнувся.

— Пробачте, я забіг на хвилинку, мені треба вже йти.

Ніхто не перечив. На порозі наткнувся на кошик з квітами, що кинув їх, як побачив Майю.

— Ти, здається, любила троянди? — несміло простяг він квіти до дівчини.

Та подивилась на нього скорботними променистими очима й тихо похитала головою.

Аскольд важко зітхнув і тихо рушив од дверей.

Зійшов униз, вийшов на вулицю, поставив на асфальт кошик з квітами й сам сів поруч на сходах. Підпер руками голову, замислився, нічого не помічаючи навколо.

В глибокій задумі не помітив, як біля нього зупинилась старенька бабуся, нахилилась до квітів, одібрала десяток найкращих гвоздик і тихо прошамкала:

— Шкільки оцей дешяточок коштуватиме?

Аскольд від несподіванки підвів голову, розгублено поглянув на бабусю, нічого не розуміючи. А потім щось помітив, рвучко став на ноги й уп'явся поглядом у вітрину.