Азіятський аероліт - Вухналь Юрій
Тому-то в наказові про відправку загону (на розшуки нових покладів золота й платини) не було навіть зазначено прізвищ робітників. Більш того, ніхто не знав, хто є сам Трудлер.
В тайзі це була зайва справа: Ніхто цим не цікавився. Якось звикли аборигени тайги, що в кожного мусять бути свої особисті, може, страшні й криваві таємниці.
Трудлер ні з ким, крім Люра, не говорив, вірніше, крім Люра нікому не відповідав на запитання. Він ішов цілими днями вперед, широко й разом надзвичайно обережно ступаючи на землю, ніби мацаючи підозрілий ґрунт, і ніби підсвідомо почував страшні місця. Всі обережно посувалися за ним вперед, силкуючись ступати саме там, де ступав провідник.
Часом Трудлер спинявся, повернувшись до робітників, наказував рубати віти, й ні разу не помилявся. Попереду завжди в таких випадках двигтіла зелена страшна трясовина.
Посувався вперед надто слабко, кілометрів двадцять, не більше, за добу. Але й ці переходи висмоктували останні сили і в людей, і в коней, хоча коні були навантажені лише струментом та їжею.
Загін йшов мовчки, майже без слів виконуючи накази, навіть ніхто не мав охоти поцікавитись, чи далеко ще йти, чи швидко кінець. Нікого не лякала ця путь, всі з дитинства звикли до одноманітного виття тайги, до її хащів, в яких, якщо підвести голову, можна лише побачити клаптики блакитного неба.
На одинадцяту добу, пройшовши зранку кілометрів п'ять, Трудлер звернув ліворуч і вивів загін на берег безіменної таєжної річечки і, лишивши всіх, сам попростував вперед.
Всі, раді з несподіваного відпочинку, дружно розляглися на березі проти весняного сонця, за яким занудьгували, бо десять діб бачили лише слабкі сонячні зайчики.
Відпочивали не довго. За якусь годину в далині замаячила висока, подібна до бузька, постать Трудлера.
Люр підвівся назустріч з стривоженим виглядом; дійшовши Трудлера, запитав:
— Як?
— Все гаразд, — відповів той і знову гукнув до загону. — Вставай! — По тому знов заговорив до Люра: — Станція працює, все без змін, зимов'я тільки щось не чути, мо', застряв де чорт.
Стомлений одноманітним густо-зеленим муром тайги, зір з насолодою обіймав будівлі, що розташувалися на березі бистрої річки.
Невелике таборище складала довгаста будова з свіжої сосни, три присадкуватих дебелих лабази і радіостанція з стрункою антеною в центрі дворища.
Як тільки загін увійшов у ворота, всі так і повалились на землю, з насолодою почуваючи під тілом твердий ґрунт, що вже не може загрожувати життю й хижо засмоктати в зелену страшну безодню.
Мешканці таборища, мабуть, знали, що сьогодні має прибути загін, бо зараз же під повіткою на хвої почали готувати обід. Подали величезного казана з борщем і сулію горілки. Кожному дісталося по шклянці пекучої рідини, й вона остаточно обезволила натруджене тіло, розмагнітила м'язи, нагнала сон. Неохоче доїли кашу й тут же покотом розляглися біля казанів.
Люр і Трудлер обідали в конторі. По обіді вони разом вийшли з хати — робітники вже хропли під повіткою.
Керівники загону постояли трохи, потім поглянули один на одного й мовчки пішли з двору до берега.
Не дійшовши води, Трудлер зупинився й простяг руку до могутніх кедрів:
— Та він он сам!
Люр примружив очі, з зеленої стіни хащі ясно відокремилась постать — то завалькуватим кроком до них наближався парняга — приймак тунгуса Лючетана.
____________
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Ерґе навіжено шарпався в своєму кабінеті. Засліплений злістю, натикався на меблі, забуваючи, що в кутку, біля письмового стола, сидить урочисто спокійна Ґіна.
Яка нависна була йому тепер оця жінка! Що їй треба? Гадина! Злість переключалася зі стиснутих кулаків, линула вгору, до болі, як судорога, стискувала горлянку.
Ерґе боявся, що не стримає себе й кинеться до Ґіни з лайкою й кулаками.
Знав добре, що не сум розлуки примчав її сюди. Але й не це викликало злість і люту зненависть. Ні! Звідки довідалась вона про його справи, звідки така точна поінформованість? І саме в цей найвідповідальніший момент, коли все готове до рейду.
Сорокін! Звичайно, він, лише він міг розкрити таємницю. Мерзотник! Зрозуміло, чого це він так несподівано захворів і лишився на шхуні. "О, коли б ти був отут біля мене!" — ледве не скрикнув уголос Ерґе.
Ґіна ж, удавано спокійна, закинувши кокетно ногу за ногу, ніби десь у веселому затишному ресторані, мовчки слідкувала за своїм розлютованим чоловіком. Мляво брала журнали зі столу, хвилину розглядала заголовки, а потім знову підводила голову, так, ніби питала: "Дивно, ви й досі бігаєте? Годі, не варто, слово чести", і знову хилила голову до журналу.
Ерґе кінець-кінцем таки стримав себе. Втихомирив злість і покинув шарпатись з кутка в куток.
Заклавши руки в кишені, вже рівно підійшов до Ґіни, також, як і вона, запнув обличчя удавано спокійним виразом, ніби він тільки що побачив її.
Вирішив, що краще за все у цей момент одним шахом покласти грі край.
Зупинився коло ніг (аж торкнувся коліном носка закинутої ноги Ґіни) і рівно, зберігаючи байдужий вираз на обличчі, запитав:
— Ти все знаєш?
Ґіна відказала в тон також рівно й байдуже:
— Все.
— Абсолютно?
— Так.
Ерґе по цій відповіді одійшов геть од ніг, крутнувся на каблуках і закрокував з кутка в куток, сухо кидаючи на ходу короткі запитання. На кожне слово Ґіна відповідала також сухо й коротко.
— Це ж глупо…
— Навпаки…
— Звичайно, Сорокін?
— Він.
— Мерзотник…
— Ваша справа.
І знову за якусь хвилину Ерґе зупинився біля Ґіни і, натискуючи то на носки, то на каблуки, запитав:
— Чого ж тебе потягло сюди?
— Нудьга.
Ерґе, не стримавши злости, скрикнув:
— Брехня!
Ґіна засміялася, підвелася й ніжно потяглася до нього.
— Любий мій, чистісінька правда.
Він грубо одкинув її руки й розлючено знову зашарпався по кімнаті.
— Кинь грати, це ж не мюзик-гол. До того ж, ти граєш препаскудно й неприродно.
Ерґе замовк на мить, чекаючи на відповідь, але Ґіна мовчала, схиливши голову до журналу. І ця удавана спокійність ще більше розлютила його, і він ледве стримував себе, щоб не висмикнути з її рук часопис.
— Слухай, — проговорив він, стискуючи кулаки, — з твого плану не вийде анічогісінько. Ми вилітаємо цими днями, а ти спокійнісінько повернешся собі до Сан-Франциско. Чу-єш?
Ґіна підвела голову, зблідла й, підкреслюючи слова, кинула в лице:
— Чую! Що ж, я полечу з тобою. А коли ти примусиш мене повернутись до Сан-Франциско, то того ж дня ввесь світ знатиме про твою авантуру. Чуєш?
Цього Ерґе не чекав, навіть не міг собі припустити. В нього безладно задьоргалися щоки, й він почув, як все тіло пройняло терпке, схоже на переляк, почуття. Ніби непомітно для самого себе опинився перед безоднею.
*
На столі двічі спалахнули зелені лампочки й різко задзеленчав дзвоник: сигнал з радіокабіни.
Ерґе випростався, нічого не відповівши Ґіні, вибіг з кабінету.
Хапливо наклав рурки на вуха, почув знайомий шепіт, що відразу протверезив йому голову:
— Слухайте… слухайте… слухайте… Вгору… вгору… вгору…
Ерґе пополотнів — це був сигнал вилітати. Він щосили притиснув трубки до вух, не повіривши собі, але ні, рурки глухо й настирливо повторювали:
— Вгору… вгору… вгору…
Потім замовкли, але Ерґе ще довго сидів, не скидаючи навушників з голови.
А як підвівся, відчув потребу піти геть з будівлі, подалі, щоб на самоті заспокоїти себе й обміркувати кінець свого сміливого плану.
*
До Алеутських островів надійшла весна. Давно одплили геть криги, й щодень дуже припікало сонце. Сьогодні Лощина Трьох Кряжів була цілком розкутана од уїдливого туману, й чорні скелясті горби гір здавалися не такими вже похмурими й непривітними.
Ерґе повертався з гір заспокоєний, з урівноваженими почуттями. Так добре себе почував, що сів на стрімкій скелі й, злігши на лікті, зібрався свідомо трішки помріяти (мав він таку ваду, правда, не полюбляв її).
Чого ж не помріяти трохи — дальші ходи боротьби накреслено, перевірено свідомо й спокійно, вузли, що так несподівано виникли сьогодні, чудесно розв'язані. Що ж, хай Ґіна їде, але все ж таки вона переоцінила свої сили, сподіваючись щось заподіяти його планові — дурниця!
Ерґе згадав свою розгубленість, коли почув її погрозу, і легенько скривився — не треба було. Як це він не стримав себе. Фі!
Легко відігнавши цей неприємний спогад, знову занурився в свої мрії, що, як і в Нью-Йорку, п'янили його й викликали всередині терпкий холодок — вісник запалу.
Звичайно, Ґіна завадити не зможе. Одірвана від людей, вона відразу відчує свою безсилість. Правда, краще було б, коли б… і тут Ерґе мимоволі згадав за Сорокіна. І тої ж секунди в голову прийшла настирлива думка зараз же побачити його.
Думка подобалась. "Умре, мерзотник, коли побачить мене", — подумав інженер з усмішкою й легко став на ноги.
Захищаючи долонею очі від сонця, поглянув у бік шхуни, що біліла вітрилами на чорній воді океану, праворуч від скелястого горбатого півострова. Дивився й знову усміхався собі:
"Умре, мерзотник".
*
Подавши наказа їхати до шхуни, Ерґе примостився на кормі шлюпки, перехилившись, діставав рукою воду і, отак бавлячись, смакував уже злорадно зустріч з Сорокіним. Замість злости було бажання помучити прокляту тварину, вимучити, відплатити за всі прикрості.
Рівно за 30 хвилин матроси поставили шлюпку коло трапу.
Ерґе легко збіг сходами вгору, зупинився на палубі, шукаючи очима кого-небудь з екіпажу, щоб спитати, де каюта Сорокіна.
Біля капітанського містка побачив дужу постать Білла, пішов до нього. Білл теж помітив гостя й собі пішов назустріч.
За три кроки до Ерґе Білл приклав два пальці до кашкета й ввічливо перепитав:
— Каюту містера Сорокіна?
— Так.
— Прошу за мною. Містер мав нещастя захворіти вже біля берега.
Ерґе ледь-ледь посміхнувся.
Він, звичайно, мав право посміхатися. Але, дорогий читачу, Сорокін насправді таки захворів, як тільки побачив темні обриси берегових скель. Але захворів на незвичайну хоробу — на переляк. Він, коли побачив берег і уявив собі зустріч з Ерґе, затремтів, як у справжнісінькій лихоманці, спітнів і знесилів. І на ранок, як пристали до берега, заявив, що не зможе зійти на берег, бо почуває себе надзвичайно зле.
За два дні йому погіршало, вночі він з ляку не міг стулити вії, а якщо й стуляв, то його починали душити примари.
Так у постелі й застав його Ерґе.
*
— Доброго здоров'я, пане Сорокін! Як почуваєте себе, га? Що ж ви мовчите? Може, не впізнаєте? Та чи ви рота розтулити не можете?
Сорокін як підвівся на лікті, так і закляк.
