Азіятський аероліт - Вухналь Юрій
Згодом обоє, тихо ступаючи, зникли в напрямі берега.
Річка шуміла глухо й тривожно.
*
17-го травня, у недільних додатках, під портретами Реґіни Марич було вміщено сенсаційне повідомлення про те, що славетна артистка їде відпочити на Гавайські острови і днями інкогніто покине Нью-Йорк.
Це, звичайно, не завадило репортерам в день від'їзду Ґіни запрудити буквально перон, з якого відходив експрес "Нью-Йорк — Сан-Франциско", й сфотографувати з усіх боків міс Марич, її супутника містера Сорокіна, комфортабельне купе з шовковими шпалерами, ванну кімнату, тенісну залу, читальню, вбиральню й спеціально замовлений столик у вагоні-ресторані проти величезного блискучого вікна. А деякі навіть сфотографували джаз-банд, що гратиме міс Марич в дорозі улюблені фокстроти.
Сорокіну часом здавалося, що це все галюцинація. І він з жахом озирався навколо. Але ні! Навколо дійсність, прекрасна дійсність; потяг мчить вперед, покриваючи в годину сотню кілометрів. В ресторані щодня чекають його смачні сніданки, обіди й вечері, гримить джаз, а льокаї згинають втроє тулуби — готовно чекаючи наказа.
Сорокін годинами простоював біля дзеркала, оглядаючи свій прекрасний костюм, розчісував ріденьку борідку, суворо хмурив брови, вигадуючи найрізноманітніші пози. Кінець-кінцем, доходив тої думи, що він сміливо може причарувати яку завгодно красуню.
Другого дня Ґіна зайшла до ресторану в шовковій блакитній одежі й пишній зачісці — легка й принадна. Джаз — гримнув тривіальний марш. Всі, що були в ресторані, повернули зацікавлено голову. І Сорокін сяючи, гордий з того, що може близько стояти біля такої вродливої жінки, говорити з нею, готовно підніс стілець і припав довгим поцілунком до руки.
Ґіна сіла, закинула ногу на ногу, недбало поглянула на присутніх. Сорокін оскалив зуби, всім корпусом хвастливо перегнувся до неї.
— Я певен, що міс Марич сьогодні покладе край моїм мукам, — почав він, — і оголосить свій сюрприз.
— Ви не помилились, містере, якраз сьогодні, вірніше зараз, я розкрию його.
Знизивши голос, Ґіна низько нахилилась до Сорокіна й швидко вимовила якусь фразу, від якої той рвучко одкинувся назад.
— Ви шуткуєте?! — прошептав він, вирячивши очі.
— Ні.
— Не вірю, не може бути! Ви шуткуєте, це неможливо!
Ґіна здивовано подивилась на нього і майже вголос нарочито, щоб усі почули, кинула:
— Ви просто боягуз. Але чуєте, Сорокін, — я так хочу! Чуєте? Я все ж таки не чекала, що ви такий боягуз. Дивно.
Джаз заграв "Джо і Кет". Весело, ніби нічого не трапилось, Ґіна почала наспівувати мотив, відбиваючи такт ногою, а потім безжурно спитала:
— Танцюємо? — І не чекаючи відповіді підвелася з стільця.
Зчервонілий, сам не свій, Сорокін підвівся і незграбно взяв її за талію. Але ніяк не зміг вловити такта й, кінець-кінцем, наступив на ногу. Ґіна вередливо вголос крикнула:
— Ай, вайло!
В ресторані цю фразу почули, засміялись. Сорокін розгублено й собі йолопувато посміхнувся.
*
Сан-Франциско пестила гаряча субтропічна весна. Під сліпучими проміннями сонця місто ніжилося, обарвлене розкішними парками й пальмовими бульварами. З океана долітав оксамитний солоний подих.
Порт, переповнений вщерть океанськими пароплавами-велетнями, майорів картатими різнобарвними прапорами всіх націй. Повітря було насичене ревом сигнальних сирен, гуркотом і лязгом підйомних кранів, людським гамором і вигуками.
Сорокін безпорадно озирав гамірливу пристань, безжально мнучи борідку. Серце йому щеміло невимовним болем. От ускочив, так ускочив! І треба було прийти в голову отакій дурній думці. Ну що тепер? От тобі й мандрівка в Гаваю. От тобі і безтурботне життя в чудесній Гонолулі. І як сталося непомітно! Ну, чи гадав він!
Ущіпливий біль ще дужче стиснув серце Сорокіну. З голови сполохано вилетіли мрії. Факт, не лежати йому на оксамитному прекрасному пляжі у Валкікі, біля вродливих принадних жінок, і тихий приплив океану не буде огортати його тіло! А головне, що Ерґе заспіває, коли побачить його Ґіну? Ух! (У Сорокіна похололо під пахвами). Уб'є, знищить!
Сорокін ледве занепритомнів, коли Ґіна у ресторані спокійно повідомила чортову новинку, що вона передумала їхати в Гонолулу, а гадає рушити з Сан-Франциско до Ерґе, на Алеутські острови.
Важко уявити, навіть неможливо, це ж… і головне, рятунку немає! Що він може заподіяти? Він добре знає Реґіну Марич, її упертість, а взагалі — як він сміє перечити, грошей же у нього ані цента! Охо-хо-хо. От устряв, так устряв.
Сорокін кинув мняти борідку — поправив бриль, стріпнувся і ще раз поглянув на гавань. Сто чортів його матері — треба все ж таки шукати капітана "Атлантиди". Тисячу йому болячок у печінку!
Сорокін зійшов з місця й попростував вздовж гавані, обминаючи пакгаузи, до бухти, де стояли на якорях шхуни.
За півгодини, обливаючись потом і проклинаючи в душі все на світі, починаючи від палючого сонця й кінчаючи днем свого народження, він побачив, нарешті, на рейді, серед лісу щоглів і вітрил, блакитну "Атлантиду". Шхуна ліниво погойдувалися на синій, спокійній поверхні океану.
Узяв човна. Під'їхав до "Атлантиди". За сотню метрів підвівся на ноги, гукнув, склавши рупором долоні, вахтенному:
— Ей, ти, містере, солона душа, капітан де буде?
Вахтенний ліниво поглянув у бік човна, смачно плюнув, а по тому байдуже відповів:
— А тобі, мавпо, нащо він?
— У кості грати приїхав. Треба, коли питаю.
Матрос знову помовчав, перегнувся через борт, ніби виглядаючи щось на поверхні води, а потім, після павзи, ніби згадавши, що його питають, мляво кинув:
— На березі.
— Без твого батька знаю, що на березі. Де саме?
— Мабуть, у "Золотому Олені", або в "Зустрічі Друзів". А може й в "Плямистій Собаці". — І матрос по хвилині упевнено додав: — Знайдеш, коли охота. Спитаєш Білла Русявого — дитина покаже.
Сорокін наказав повернути човен до берега, знову проклинаючи все на світі. Тепер вже насамперед Русявого Білла.
Лише надвечір він таки знайшов капітана "Атлантиди" в дансигові "Синя Хвиля". Ставний капітан в білосніжному, уважно випрасованому моряцькому костюмі, що красиво й щільно огортав його міцну фігуру, натхненно танцював фокстрота з чорнявою дівчиною.
Сумлінно дотанцювавши останнє па, капітан чемно одвів дівчину на місце і тоді тільки підійшов до Сорокіна. Той запросив його у темний куток і пошепки розповів про свою справу. Білл звів докупи випалені сонцем брови і, помовчавши трохи, запитав з легким здивованням:
— А якого вам біса, містере, так забажалося Лощини Трьох Кряжів, та ще в таку пору? А втім, справа ваша, питаєте скільки? — капітан подумав ще з хвилинку, й доказав спокійно й весело: — Тисячу доларів не менше, містере.
*
Тропа щокілометр далі ставала загрозливішою. Багновища, замасковані богульником та єрніком, щодалі ширились, і доводилося сторожко обминати зелені страшні смуги. Легкий туман фантастично мерехтливим привидом коливався над багновищами.
Лючетан вів перед упевнено й сміливо, заздалегідь відчуваючи загрозливі місця. Всі швидко переконалися, що без нього в цю пору експедиція навряд чи вибралася б звідси. Тунгус вів такими хащами, що без пальми[1] продертися було неможливо. Він володів пальмою, як віртуоз, одним махом перетинаючи густе гілля. Але й пальма мало допомагала. Коні часто застрявали поміж дерев, і тоді від вантажу аж клоччя летіло. Чимдалі частіше почали впадати в око вивернуті з корінням дерева, що ніяк не нагадувало таєжного буреламу. І дивно, повалені дерева лежали верхів'ями в один бік. Далі вгору, за бистроводною Макитою, припливом Чамбе, таєжні лисини почали з'являтись частіше й більше.
Експедиція йшла мовчки, не обмовившись словом, посилаючи думки до Країни Мертвого Лісу.
Коли проміння сонця розігнало туман, в далині на сході визирнув двоголовий хребет, що затуляв собою прохід ущелини. На ньому, здавалося, не було рослинности. Але тунгус приклав долоню до очей, пильно подивився і глухо сказав, мотнувши головою:
— Там не треба ходити… Тайга.
Горський узяв бінокля. Тунгус не збрехав. На хребті була тайга, але вона лежала, звалена страшною космічною силою. Професор повернувся до тунгуса.
— Куди ж?
Лючетан махнув рукою вбік і без слів повернув у густу зарослу сідловину, злісно вимахуючи пальмою. Здавалося, хащам не буде кінця. Коні остаточно вибилися з сил.
Але несподівано попереду заблищали світлі смуги, далі вони поширилися, і хащі широко, як завіса, розсунулись надвоє.
Всі приголомшено зупинилися перед дивним краєвидом.
Так ось та легендарна, сплетена з казок і химерних оповідань Країна Мертвого Лісу, резиденція страшного "бога вогню Огди"!
На десяток кілометрів, куди тільки сягало око, аж ген до нерівних брунатних хребтів, що стисли з двох боків рівнину, лежала трупом викорчована нечуваним гураґаном тайга. Вона, спалена, зчорніла, впала щільним помостом. Переплівшись чорним гіллям, лежала в якійсь дивній закономірності в один бік верхів'ями. Над велетенським згарищем повис жахний спокій. В небі не видко було жодного птаха. Жоден рух не порушував страшної тиші. Чути було, як калатало серце й гуло в скронях.
І несподівано мовчанку порушив тунгус. Він тихо, з жахом прошепотів:
— Ой, диво, диво, як валив! Кінчав… Всю тайгу — кінчав…
Для нього настав рішучий зламний момент: іти вперед по мертвих деревах, що ніби трупи лежать на землі, далі в країну могутнього Огди, чи повернути назад і з молитвою тікати геть від страшного місця. Він вагався з хвилину, не більше. Побачив — сміливо пішов уперед високий білий чоловік, а за ним, як за проводирем, всі його товариші.
Перемогла цікавість, що часом сильніша й відважніша за хоробрість. Тунгус тихо, не почуваючи ніг, рушив услід за експедицією. Серце йому скажено хвилювалося в грудях: він порушив священне табу.
Країна Мертвого Лісу мовчазно, мертвим спокоєм зустріла відважних і невтомних пришельців.
*
Десяту добу розвідувальний загін Всесибірського платинового тресту прямував на чолі з інженером Люром непролазними хащами Якутії.
Вів загін височезний, надзвичайно худий скелет-чолов'яга на прізвище Трудлер, вів такими хащами, що іноді учасники загону, загартовані в суворій боротьбі, знайомі з дитинства з таєжними умовами, гадали, що ось тут їм уже капут.
Трудлер прямував до Туруханського краю — жодного разу за всю путь не глянувши на компас.
Загін сформував Люр, підібравши виключно одчаюк і головорізів, йому ніхто в тресті не перечив, в розвідкові експедиції ніхто інший не пішов би.
