Азіятський аероліт - Вухналь Юрій

— Конфлікт — це лише зачіпка. Ось побачите — спалахне справжня війна. Імперіалізм ніколи не простить СРСР революції в Китаї.

— Читайте, — простяг Самборський останній аркуш радіонотаток. — То було повідомлення про далекосхідній конфлікт і розрив дипломатичних взаємин поміж СРСР і Китаєм. На останнє повідомлялося, що білогвардійські загони перейшли кордон.

Прочитавши, Ерґе схопив за плечі Самборського, очі йому заграли хижим ворожим вогником.

— Хо-хо-хо, — закричав він (Самборський вперше бачив його таким збудженим), — нам чортовськи щастить, чортовськи. Не віриться! Це початок кінця!

Ерґе ошаліло забігав по кімнаті, згодом несподівано став біля Самборського:

— Аз них хто-небудь не міг урятуватись?

Самборський повільно похитав головою:

— Це неможливо. То скажений скелястий поріг.

— Тоді ми можемо спокійно продовжувати свої роботи.

І Ерґе знову ошаліло забігав по кабіні.

*

Вже на сьомий день розкопин, робітники досягли в головних центральних кратерах перших уламків аероліту. Але досліди в лабораторії не виявили в цих уламках навіть ознак платини.

Це був страшний, несподіваний сюрприз. Ерґе вперше відчув, як хитнувся під ногами ґрунт його авантури.

Подальші дні знову принесли ще загрозливіші несподіванки. Сьогодні вранці його повідомили, що в головнім кратері робітники досягли суцільної аеролітної маси. І знову досліди в лабораторії не знайшли в уламках і крихти платини — аероліт в основі складався з чистого нікелистого заліза. Аеролітна маса, звичайно, коштувала міліарди. Але що з того. Міліарди ці треба було дістати, затративши мільйони, переплавивши залізо на металургійних заводах. Основного скарбу — платини, тонна якої варта була мільйонів тонн заліза — не було.

Ерґе почував, що скаженіє, й спокій Самборського, якого закликав він до себе в кабіну, загострював і підсилював лють.

Самборський сидів у м'якому фотелі, недбало обрізуючи сигару. Відповідав на лемент Ерґе короткими, незначними фразами. Ерґе пересипав свою розмову то російськими, то англійськими словами. Вперше за життя він так хвилювався.

— Ви ж розумієте, це ж провал, ганебний провал!

— Можливо.

— Не можливо, а так. На чорта нам оці мільйони тонн заліза. Що ми, завод тут будуємо? Але мене дивує ваш спокій, я його абсолютно не розумію.

— Я дуже спокійна людина.

— Але зараз цей спокій не до речі. Мене одно цікавить: правда, що ви теж знайшли уламки платини?

— Брехати я не мав наміру.

— А, киньте ображатись. Я просто питаю, може, ви помилились?

— Не думаю. Я досить добре розуміюсь на коштовних металах.

— Де ж ті шматки?

— Я ж вам уже сказав — я їх мусів віддати Горському.

Ерґе зупинився, постояв мить нерухомо серед кабіни, далі кинувся до дверей, відхилив їх і гукнув до вартового:

— Негайно привести ув'язненого.

Самборський, почувши наказа, підвівся з фотелю з наміром лишити кабіну. Ерґе здивовано загородив йому дорогу.

— Куди ж ви?

Самборський сухо відказав:

— Як ви все забуваєте, що я не маю права зустрічатися з Горським віч-на-віч, та ще в такому стані.

— Як хочете.

— Не як я хочу, а так треба. Моя професія, так як і ваша, потребує точних понять і визначень, — сказав Самборський й швидким кроком вийшов з кабіни.

Вартовий привів Горського, професор, не глянувши на Ерґе, сів на тому місці, де кілька хвилин тому сидів Самборський. Довго в кабіні стояла сторожка напружена тиша:

— Я ще раз маю охоту серйозно поговорити з вами, — почав непевно Ерґе.

— Прошу, що маєте сказати, хоч ми, здається, на мою думку, домовились остаточно?

— Не зовсім.

Ерґе підійшов ближче до фотелю, став, обпершись долонею на стіл, і, нахиливши голову в бік професора, коротко, стримуючи хвилювання, проказав:

— Ви мусите показати мені шматки платини, що знайшли в цій місцевості.

Професор, що сидів понуро, готовий до всього, повільно підвів голову, поглянув поверх окулярів гостро в лице інженера, посміхнувся.

— Тепер для мене абсолютно ясно все. Але мушу сказати вам, що ніякої платини в цій місцевості я не бачив і не знаходив. А до того ж, я тої думки, що авантурникам і пройдисвітам коштовних металів краще до рук не давати.

Ерґе стис губи. Очі заблищали злісно. Він твердо зробив ще крок до фотелю й став поруч професора.

— Ви брешете, — кинув він з притиском, — я змушу вас показати ті шматки. Ви ж забрали їх у Сам… — Ерґе зрозумів, що в запалі розкриває Самборського, недоладно увірвав фразу.

— Що, у кого? — підвівся Горський. — У кого?

Ерґе нічого не відповів. Йому було все одно, він не міг володіти ані думками, ані рухами.

— Чуєте, сволото продажна, я змушу вас! — скрикнув він.

Горський, мовчки одвів очі вбік.

— Ви од мене не почуєте жодного слова, — відказав з огидою.

Важкий, брутальний удар кулака повернув голову Горського. На підлогу з дзенькотом упали шкельця окулярів.

І тоді ж несподівано позаду хтось різко рвонув і розчинив двері кабіни.

Ерґе від несподіванки здригнув і крутнувся до дверей. До нього бліда, з блискучими злими очима, наближалася Ґіна.

— Як ти смієш так поводитись? — ледве вимовила вона слова. — Як ти смієш?

Ерґе випростався й загородив їй дорогу.

— Прошу вийти з кабіни, — грубо зупинив він дружину.

Та, тремтюча від злости, зупинилася проти нього, хотіла щось вимовити, мабуть, не змогла, розмахнулася й соковито ляснула Ерґе по щоці.

Ерґе від несподіванки одхитнувся назад. На лівій крейдяній щоці, зарожевіла тьмяна пляма! Швидко прибрала форми долоні.

Він не вимовив і слова, бо не встиг отямитись, як на порозі з'явився Трудлер. Лице йому було розгублене. Він пальцем поманув до себе Ерґе. Коли той наблизився, зашепотів щось йому на вухо. До Ґіни й Горського зі слів Трудлера долетіло лише одно слово: "Втік".

*

Все це нагадувало скоріше дивовижний сон. Не вірилося. Знемога, голод, жах підсилювали це почуття, й Аскольд, лягаючи відпочити, боявся, що вже більше не зможе підвестися з зеленого привабливого моху.

Трапилося все раптово й дивовижно.

Третього дня по тому, як їх ув'язнили, його перевели у другу хижку, нашвидкуруч збудовану загоном. З яких міркувань перевели його, він і сам не міг зрозуміти, мабуть, боялися, щоб дядько й небіж не змовились, як поводити себе на допиті.

Хижка була збудована з величезних дерев, з міцними дверима, тікати з неї було годі й думати.

Щоб якось скористати час, він спав годинами. Якщо набридало, ходив з кутка в куток, по тому знову лягав, затуляв очі, знову засипав. Губив почуття часу — здавалося йому, промайнуло безліч днів. Почував, що нудота всотується в усі клітини молодого неспокійного організму. Щоб якось розважити себе після сну, крокував з кутка в куток, наспівуючи, насвистуючи всі знайомі арії, пісеньки, фокстроти.

Співати ніхто не забороняв, очевидно, охорони біля хижки не було.

Того дня в нього йшла "прем'єра" "Мікадо". Аскольд довго й ретельно готувався до неї, пригадуючи в пам'яті всі мелодії оперети.

"Прем'єра" почалася легко, вчасно й чудесно. Але раптом, коли він почав на ввесь голос "Сміються, плачуть солов'ї і б'ють піснями в груди", — раптом брязнув засув, і двері хижки широко розчинились.

"Цілуй її", — застрягло в горлі.

На порозі викреслився силует жінки.

— Ви чудесно співаєте, — проказав силует.

Аскольд з хвилину ошелешено стояв, але потім невимовно зрадів, почувши приязний голос. Отямився й швидко заговорив:

— Та що ви! Це я з нудьги. Знаєте, посидь отут ще трохи — Шаляпіним станеш. Я не розумію, нащо мене тут тримають? Така нудота!

— То, може, вийдете погуляєте? — серйозно запропонувала жінка.

Аскольд не повірив і нашорошився.

— Ви шуткуєте?

— Ні, серйозно. Прошу, — повагом, без жарту відказала незнайома й відступила з порога, даючи йому дорогу.

Аскольд з острахом ступив за поріг.

— Прошу, прошу, не бійтеся.

І як тільки ступив він на поріг, почався справжній дивовижний сон, де все можна, де немає ані перепон, ані логіки, ані послідовности.

Жінка взяла його під руку, повела геть од хатини в бік Хушмо, геть од поля, на якому метушились люди, чорніли пірамідальні вишки (хатина стояла недалеко від причіпної щогли, біля якої був прив'язаний дирижабль, що так здивував тоді його своєю появою).

Ішов, як під гіпнозом. Біля берега незнайома зупинилася, пустила його руку, з хвилину мовчки дивилася в лице, а потім швидко, лячно заговорила:

— Тікайте, рятуйте себе, чуєте — рятуйте!

Ніби згубив розум, не розумів, стояв нерухомо.

— Рятуйте своє життя, тікайте. Врятуєтесь — перекажете Маричеві, що я тут. Я його дружина.

Вона хапливо потяглася до кишені сукні, вихопила чорний бравнінґ.

— Візьміть зброю.

Аскольд загіпнотизовано простяг руку, сховав револьвера до кишені. Потім повернувся, зробив крок уперед. Знову повернувся — побачив суворий тривожний погляд. Тоді зрозумів, що вона не жартує, й почуття небезпеки охопило його й він, не оглядаючись, побіг.

*

Пошматована, збруджена одежа висіла лахміттям на виснаженому, змученому безсилому тілі гостя.

Сіре пухле обличчя, давно не голене, вкривали страшні виразки. На голові не було кашкета, й давно нестрижене волосся спадало вицвілими пасмами на чоло. Лише очі з-під навислих брів, сховані глибоко в ямах, блищали чистим хоробливим блиском.

Незнайомий чорними, в ранах, пальцями довго порпався під лахміттям біля грудей і, нарешті, витяг звідти охайно загорнутий пакунок.

Довго тремтячими руками розгортав його — то були документи. Розгорнув і мовчки простяг їх Борецькому — начальникові державного політичного управління Н-ської округи.

Той уважно перечитав їх, підвів голову. Він несподівано випростався, аж перегнувся через стіл.

— Трапилося що?

— Я боюся, що експедиція загинула, — безсило вимовив незнайомий.

…………………………………………………………………………………………………………………………….

Начальник підпер лівою долонею лице, звівши докупи чорні гнучкі брови, правою рукою дрібно нотував собі в блокноті.

— Я почав за ним стежити, — розповідав знесилено гість. — Правда, почав я це підсвідомо, після отого випадку. Але нічого не міг помітити такого, що викликало б тривогу чи підозріння. Тої ж ночі я цілком випадково побачив, що він зник з човна. Зі зброєю я пішов слідом. Туманило. І він швидко зник з поля зору. Враз я почув перед себе кроки, ледве встиг притулитись до скелі, як повз мене пройшло вже дві постаті. Попереду йшов він, — я впізнав його силует.