Азіятський аероліт - Вухналь Юрій
Невеличкі оченята поширились і закруглились, наскільки дозволяли орбіти, й нагадували перелякані зіниці кроля.
Ерґе замовк на хвильку, спокійно й повагом ступив до ліжка, Сорокін, не спускаючи з нього очей, з жахом посунувся до стіни.
— Так чого ж ви мовчите? Розтуліть же нарешті рота. Це ж неґречно — мовчати, коли до вас говорять. Ви, здається, говорити вмієте, і досить-таки красномовно?
Сорокін відразу зрозумів, на що натякає інженер, і ледве поворухнув змертвілими губами. Не сказав, а видушив:
— Я себе зараз почуваю дуже зле. — Благальна гримаса стисла його перелякане лице, й він придушено скрикнув: — Містер Ерґе, я не винний, слово чести не винний. Заприсягаюся всім найдорожчим, що це сталося якось випадково й безглуздо.
Ерґе здивовано підвів очі, знизав плечима, ніби від приємної несподіванки, а потім весело замахав руками:
— Господи, та хто ж вас винить?! І гадки не було — вигадаєте ж таке!
Сорокін почув, що його проймає справжнісінький-таки холод. Він пропав, оцей проклятий чоловік отепер вже доконає його як слід!
Проклята суха посмішка — це не спроста, за нею прихована чортовська злість. Сорокін добре знав, що Ерґе, звичайно, не може подарувати йому приїзд Ґіни, й всі сподівання, "а, може, таки Ерґе не приїде сюди", остаточно розвіялись зараз.
І він з жахом слідкував за кожним рухом інженера, що спокійно похитувався перед ним. Благально думав, щоб усе це скоріше кінчилося, бо почував, що не витримає й дико перелякано закричить.
"Краще б ти підійшов, закричав, ударив би", — тривожно думав Сорокін.
Ерґе не спиняючись весело походжав по невеличкій каюті й грайливо продовжував:
— І в гадці не мав, дорогий друже, винити вас. Я просто згадав, що ви хворий, і мене охопило почуття докору: що ж це, мовляв, я свого повіреного в справах та й не провідаю, не розважу. І тому я негайно вирішив завітати до вас.
Ерґе зупинився біля ліжка, похитав тулубом і, ніби розчулено, заговорив:
— Дійсно, не пощастило вам. Доїхати з Нью-Йорку до Сан-Франциска, дістатися, нарешті, цих клятих островів і раптом захворіти. Захворіти, коли вже видно берег. Знаєте, що я надумав. Не знаєте? От що! Зараз поїдемо до мене.
Сорокіна пройняли дрожі.
— Я не можу… Почуваю себе зле… — прошепотів він.
Ерґе мовчки підійшов щільно до ліжка й нахилив голову прямо над очима Сорокіна.
— Дурниця, — проговорив він і лівою рукою шарпонув ковдру, а правою взяв руку вище ліктя. — Дурниця! — проговорив він знову. — Одягайтеся.
Довгі сухі ноги нервово тремтіли в колінах, і вся довготелеса фігура Сорокіна несподівано викликала в інженера невимовну огиду, й він вже не міг стримати свою лють. Злісно стиснув руку й силою шарпонув Сорокіна з ліжка.
— Вставай, мерзото, симулянт, ну!
Змертвілий Сорокін тремтячими руками почав натягувати на себе одяг.
Капітан Білл аж звів докупи брови, коли побачив на палубі поруч Ерґе блідого, нерозчісаного, сяк-так одягнутого Сорокіна. Подумав сам до себе: "Швидко глиста одужала, дивно, щось тут не теє…" Але зараз же подумав, що, фактично, до цього йому немає діла. Та й справа ясна, раз поміж двох молодчиків опинилась гарненька жіночка, то вже будьте певні, в якогось молодчика болітимуть боки. Звичайно, болітимуть у слабшого.
Капітан Білл посміхався в душі, слідкуючи за Сорокіним, і, почувши, що Ерґе треба зараз же їхати назад до берега, кинув команду матросам і приклавши ловко руку до козирка, весело гукнув інженерові:
— Єсть шлюпка!
*
Три дні невтомної праці — й серед мовчазного згарища виросла невелика, 7 на 7 метрів, низенька, без вікон, з рівним дахом хата-схованка.
Вона мало звеселяла мертвий ландшафт і нагадувала скоріше також купу мертвих дерев.
Горський знав, що швидко має надійти задушливе континентальне літо, й турботно перевіряв запаси харчів.
Запаси були мізерні. Професор добре знав, що їх не вистачить на всіх навіть на два місяці.
Дичини навколо не було. Лише з Хушмо, що вже стратила весняну повноводність, іноді живилися свіжою рибою. За двома невеличкими сітками слідкували день і ніч. Але цього було замало. Тоді загородили річку тином і в проходах поставили плетені коші.
Виготувавши базу, ухвалили отаборитись в центрі падіння аероліту, на плоскогір'ї Великої Трясовини, й негайно розпочати детальні розвідки.
Горський невтомно з теодолітом в руках виходжував десятки кілометрів і щось старанно нотував собі в блокноті, розглядаючи з верхівок гір пустельну місцевість. За ним, ледве поспішаючи з важким апаратом на спині, крокував Аскольд, мокрий від поту.
Працювали в неймовірно тяжких умовах. Міріади комарів, породжені багновищем, темними дзвінкими хмарами налітали на людей. Щоб захистити себе, натягували на тіло по три фланелевих сорочки, обличчя захищали накомарниками, а руки ховали в шкіряні рукавиці.
Минали ранки, сонце підводилось над Країною Мертвого Лісу чимраз палючіше, ясніше. Тисячі яскравих, чудесних квіток, що розпустили різнокольорові свої вінчики, прикрашували чорне згарище.
Болючим контрастом на фоні обгорілих пнів рясніли ніжні орхідеї, оксамитні й плямисті, як леопардова шкіра, лілеї, саранки.
Торфяне болото, де впав аероліт, лежало стиснуте з усіх боків амфітеатром голих гір. Де-не-де в ущелинах стирчали опалені космічним вогнем, понівечені стовбури дерев.
Місцевість була поятрена кратерами, ніби важка артилерія довго обстрілювала її. Ями були різні в діаметрі й глибиною — стрімкі по краях, з вузькоспадистими днами.
В центрі болота чорнів глибокий найбільший кратер метрів у 500 діаметром. Навколо вінчиком чорніли менші кратери.
Горський перші дні помітно відволікав огляд центру, але ніхто не міг запідозрити вченого, бо добре знали, що треба готувати харчі на літо, і лише після цього можна взятися до обслідування. Помічав лише Марич, але не показував цього. Та ще помічав це Павло Самборський.
*
Марич крізь сон неясно почув, як хтось зупинився біля його ліжка й тихо торкнув плече. Важко розплющив очі й побачив на фоні сірого квадрату (то були розчинені двері хатини) високий знайомий обрисами силует. Упізнав постать вченого, здивовано запитав:
— То ви, Валентине Андрійовичу?
— Я.
Професор відповів пошепки, й Марич відразу догадався, що треба й йому говорити тихше:
— Що таке?
— Пробачте, що турбую. Ходімо на хвильку з приміщення.
Марич хутко підвівся з постелі (спав в одежі), хутко почав взуватися.
Надворі змагалися сірий ранок з ніччю. Велика Трясовина лежала пригорнута важкими хвилями туману, що затуляли околишні верхівлі гір і спалену, зламану тайгу.
Горський причинив обережно двері й знову так само тихо й сторожко звернувся до Марича:
— Я вирішив лише з вами оглянути центральні кратери. Тому й не турбував інших. До схід сонця, гадаю, дійдемо?
Марич не перечив, бо й сам був тої думки, що досліди треба провести на самоті, якнайобережніше, й до нагоди не розголошувати про наслідки.
Професор готувався зарані до цього, бо всі приладдя лежали вже осторонь хатини.
Мовчки взявши лопату й сокиру, Марич рушив услід за Горським, що пішов уже вперед, широко ступаючи рівними, ще сильними ногами. В тумані він здавався ще тоншим і вищим.
За всеньку важку дорогу, стрибаючи через ями й валіж, обидва не вимовили й слова. І лише біля центральних кратерів, як зупинилися перепочити, Горський перший озвався до свого помічника:
— Оглянемо, мабуть, найбільший? — І знову рушив далі.
Невдовзі зупинилися перед величезним кратером з крутими обпаленими боками. Навколо лежали на купи торфу, зчорнілі й припорошені землею.
Марич нахилився, метрів за двадцять чорніло торфянисте дно ями.
— Обережно! — попередив професор. — Не посуньтесь, можливо, дно — звичайна трясовина!
Горський нахилився й копнув шматок торфу.
— Погляньте, як обпалено. Ви помітили? Вся улоговина обпалена. Але як!? Хіба ви бачите, що це процес довгого горіння? Це просто обпай. Значить, це не результат лісної пожежі, як мені силкувалися довести дорогі колеги з кабінетів.
Вчений сів на купу торфу й почав лаштувати магнетометра.
— Вони, Вікторе Миколайовичу, — говорив ображено до Марича, — мали ще нахабство запевняти, що кратери ці є не що інше, як звичайні собі тундряні мочежини, а звалена тайга — наслідок циклону. Але я хотів би дізнатися, як це міг циклон валити тайгу, суворо, за радіусом, утворюючи велетенське коло, або еліпсис, як це ми бачимо на Великій Трясовині.
Діставши магнетометра, професор приготував мотузок, подав кінець Маричеві, а другий взяв у свої руки. Стрімким спадом, спираючись на дрючок, вчений тихо почав спускатися до дна ями. Не дійшовши до кінця, простяг уперед руку й дрюком спробував чорне дно. Дрючок легко загруз у мох.
— Трясовина! — розчаровано скрикнув професор і почав обходити дно, старанно розглядаючи роз'ятрені боки улоговини.
Оглянувши, виліз нагору.
— Треба оглянути менший, бо тут робити магнетометричні виміри зайва справа. Ану, ось цей давайте оглянемо.
Вони зупинились біля неглибокої улоговини, метрів у десять діаметром. Спробували дно. Дрюк не вгруз. Почали розчищати хоч і не тверде, але досить тривке дно.
Розчистивши широке місце, Горський почав ладнати приладдя до виміру. В ямі запанувала тиша, чути було лише стримане дихання грудей.
Хвилюючись, Горський застиг над магнетометром Тіберг-Талена, Марич непорушно закляк збоку.
Хвилини тяглися надзвичайно довго. Маричу здавалося, що минула година, як Горський підвів лице й схвильовано прошепотів:
— Надзвичайна магнетна аномалія! Надзвичайна! Будь ласка, оливець. Нагорі. В кишені!
Учень миттю виліз з ями й раптово спинився, повернувши голову ліворуч. На лиці йому майнув тривожний вираз. Горський помітив це, сіпнувся до нього й придушено запитав:
— Що таке?
Марич нічого не відповів, а поманув його до себе рукою. Визирнувши з ями, професор зблід.
На віддаленні кілометру, серед зритого поля, аж ген біля згірка маячила чиясь постать. Видко було, як вона іноді нахилялася, то стояла випростано нерухомо хвилини дві-три, потім знову рушала далі. А швидко зовсім зникла — очевидно, вскочила в глибокий кратер.
*
Професор і Марич мовчки позирнули один на одного, потім, не відриваючи очей від того місця, де маячила хвилину тому чиясь постать, Горський з тривогою в голосі проказав:
— Хто ж може бути?
Марич знизав плечима.
— Можливо, що й наші.
— Але ж ми всіх лишили біля хатини.
