Азіятський аероліт - Вухналь Юрій

А ви хто?

Професор помовчав, а згодом гукнув:

— Наукова експедиція Академії!

— От тобі й раз. А ви стріляти, чого ж ви? — зраділо пролунав з морока голос.

Знову затріщало гілля, швидко з трьох боків хатину оточив загін людей.

І раптом мозок професора гостро вразила думка, що його обдурено. Бо не можна ж припустити, щоб жодна розвідка рушила вночі. Але було запізно щось діяти, та й безнадійно. Він з Аскольдом уже опинився в колі незнайомих людей.

Високий силует крем'язного чолов'яги зупинився перед Горським і, ні слова не кажучи, рвонув з рук рушницю.

Аскольд скрикнув і наосліп кинувся на захист. Але також вмить лишився без зброї. Дужий десяток рук стисли його м'язи, й він уже не міг поворухнутися.

*

Професор зрозумів, що потрапив у надзвичайно складне, а можливо й безвихідне становище. Силкувався обміркувати все спокійно, послідовно, але з того нічого не виходило.

Якось не вкладалося в розумі, що незнайомий загін, а, може, бандити, самоуправно ув'язнили його й захопили до рук місцевість. Аж ніяк не міг дати пояснення їхнім вчинкам, а також і не міг припустити, що вони так організовано й одчайдушно мали сміливість зазіхнути на державні багатства.

Силкувався запевнити себе, що трапилось скандальне непорозуміння всесоюзного масштабу — цьому давала привід уперта мовчанка керівника загону.

Був припустив у думці, що ця місцевість належить якомусь трестові або концесії (дирижаблі ж закордонної конструкції!), але ж невже там не могли чути про його експедицію? А до того ж, яке вони мають право держати його ув'язненим, ніби злодія й авантурника.

Повстало бажання поговорити, обмінятися з кимось думками. Але згадав, що Аскольда ще вчора перевели в інше помешкання. Закрокував по невеликій площі хижки, обережно нахиливши голову, щоб не вдаритись в низьку стелю. Зробив кроків п'ять з кутка в куток. Зупинився біля дверей, подумав трохи й обережно постукав. Ніхто не одзивався.

Професор постукав ще раз, вже дужче й настирливіше. Знову мовчанка. Вона дратувала, бо добре знав, що за дверима стоїть вартовий. Гримнув утретє вже кулаком і зі злістю вигукнув:

— Слухайте, ви!

— Чого тобі? — непривітно озвався грубий голос.

— Можете відповідати пристойніше, коли до вас звертаються.

— Тебе не спитав, як відповідати.

— Мерзотник!

Професор вилаявся, постояв трохи й тремтячим кулаком почав знову гатити у двері. Од ударів болюче щеміло тіло, біль ще дужче дратував і викликав безсиле обурення.

Вартовому, мабуть, набрид грюкіт, і він поблажливо запитав:

— Ну, чого?

— Негайно викличне вашого начальника, чи як його там величаєте?

— Ого-го чого забажав.

— Чуєте, негайно, я маю до нього справу.

— Яку справу?

— Не ваше діло, покличте.

— Сам прийде, якщо треба буде.

Вартовий сказав останню фразу спокійно й байдуже, і вже скільки професор не грюкав у двері, він не вимовив і слова.

Стомлений вкрай і знервований, Горський зрозумів, що грюкотом все одне не допоможеш — пішов геть од дверей до помосту.

Намацав рукою дошки й одежу, сів, посидів трохи. Згодом схилив на руки голову. Задрімав.

До тями його повернув чийсь обережний дотик руки. Звів голову, силкуючись розгледіти будь-що в темряві. Але враз струм світла од кишенькового ліхтарика засліпив йому очі. Тривожно запитав:

— Хто це?

— Пробачте, — пролунав близько над його головою сухий голос, — ви, здається, кликали мене?

— Кликав, але, власне, хто ви?

— Керівник загону.

Горський силкувався розгледіти лице особи, що стояла біля нього, але світло ліхтаря засліпляло зір. Простяг руку до чола, затулив долонею очі.

— Прошу, одведіть убік світло.

Незнайомий загасив ліхтарик, але професор довго не міг розгледіти його обличчя. І лише згодом, напруживши зір в напівтемряві, вхопив оком худорляве обличчя, блискучі очі.

По павзі незнайомий ввічливо звернувся до Горського:

— До того ж ще й сам бажав мати з вами розмову.

— Дуже вдячний з такої ласки, — насмішкувато відказав професор.

…………………………………………………………………………………………………………………………….

Після темряви очі враз болюче засліпило денне світло. Горський, прикриваючи долонею окуляри, зупинився, почав оглядатися на всі боки. І чим далі дивився, тим глибше вираз обурення, а разом безмірного здивовання залягав у всі риски його лиця.

Місцевість важко було впізнати — звалені дерева на полі зараз лежали рівними квадратовими купами. Над головними кратерами підносилися вгору смоки, бурави. Деякі з них уже працювали. Біля них сновигали люди. Збоку, ліворуч, біля високої й міцно збудованої, правда, нашвидкуруч, причепної щогли, тихо погойдувались дирижаблі.

Професор зблід. Уперся очима в Ерґе:

— Що це значить, я не розумію?

Той у відповідь посміхнувся:

— Бачте, я господар цієї місцевости. Моя власність, розумієте?

— Ваша власність?!

— Вас так вражає це слово?

Горський нічого не відповів і, похиливши голову, пішов услід за Ерґе, що вів його у напрямі дирижаблів. Підійшли до гвинтової драбини. Ерґе ввічливим рухом запропонував професорові підвестись нагору.

В затишній, комфортабельній каюті він чемно запропонував фотель. Сам сів за стіл.

Обидва довго мовчали, були подібні до шахистів, що вперто обмірковують дальші ходи.

Хід зробив Ерґе.

— Так вас дивує все те, що ви бачили?

— Дивує.

— Але ж я сказав вам уже, що я володар цієї місцевости, що це моя власність.

— Земля, природні багатства в нашій країні — власність держави, — відповів професор.

— Це мене обходить.

— Тоді ви просто пройдисвіт і вдалися до дуже небезпечної авантури.

Ерґе нахабно посміхнувся.

— Хоч би й так!

— Тоді мені з вами нема про що говорити.

— Ви це цілком свідомо й твердо?

— Так.

— Я думаю інакше. Слухайте, професоре, хочете у відкриту, га?

Професор мовчав. Ерґе подумав трохи, не зводячи глузливого нахабного погляду з лиця професора, й по павзі недбало, ніби пустуючи, почав:

— Слухайте, ідемо у відкриту. Азіятський Аероліт ховає в собі незлічимі скарби. Істина! Доводити не будемо. На ці скарби дивляться різні категорії людей по-різному. Я, господар цієї місцевости, висловлюючись грубо, дивлюся на скарби, як на засіб до існування, як на могутню життєву зброю, що дасть мені насолоду в житті, повагу й все, чого я забажаю. Це теж істина! Правда, її може дехто заперечувати. Звичайно, я ці заперечення відкину. Тепер щодо вас. Ви дивитесь на скарби, як вчений — хоча я, можливо, помиляюсь. Ви можете скарби матеріальні перетворити на скарби наукові. Це, зрештою, ваша справа. Більшовики на скарби дивляться інакше. Їм нема діла ні до ваших наукових прагнень, ні до ваших дослідів, їм, як і мені, потрібні гроші. Ви підданий СРСР, і вам краще знати стан науки в цій країні.

Професор підвів голову й підкреслено відповів:

— Так, я краще за вас знаю стан науки в СРСР.

— Отож — підтакнув Ерґе, ніби не помічаючи іронії Горського. — Тепер конкретно, це ясніше й відвертіше. Ви, скажемо, прагнете за кордон, де б ви могли спокійно працювати без турбот — оточений повагою й увагою. І от ви, нарешті, маєте можливість опинитись за кордоном, забезпечений матеріально на все життя, де ви можете цілком віддатись науці, а не бігати й кланятись у ноги неукам, жебрувати копійки на велику наукову справу. Але для цього, коли ваша охота, ви мусите взяти на себе керівництво в розкопинах Азіятського Аероліту. — Ерґе зробив невеличку павзу і коротко, упевнено закінчив: — Бачу, ви мене зрозуміли. Що ви на це скажете?

— Що я на це скажу? — перепитав професор. — Я скажу теж відверто: перший раз у житті я бачу такого авантурника й мерзотника, як ви.

*

Трудлер знайшов Ерґе біля головної шахти. Інженер стояв коло свердла, пильно розглядав шматки породи.

Помітивши Трудлера, підвів голову, але не здивувався.

— Мене шукаєте?

— Та ось писулька вам.

Ерґе розгорнув чотирьохкутний клаптик білого паперу. Чорніло всього лише три слова:

"Негайно прибудьте. Пауль".

— Трапилося що? — вже здивовано заговорив Ерґе.

— Ні, все гаразд.

— А чого ж негайно?

Трудлер знизав плечима:

— Не знаю, вибіг з радіокабіни, покликав, передав, каже — негайно. Чого — не знаю. Всенькі дні з кабіни не вилазив.

За чверть години Ерґе був у таборищі за річкою. Застав Самборського в радіокабіні. На голові йому чорніла дужка од навушників.

Почувши, що хтось зайшов, він повернув голову, посміхнувся, але навушників не скинув, а лише рукою показав на вільне місце.

Як це не дивно, Ерґе в присутності Самборського почував себе не зовсім добре, навіть несміливо. Тому терпляче сів чекати у фотель.

Нарешті, Самборський звільнив уха від чорних блискучих полапків.

— Ну, як у вас? — запитав спокійно інженер.

Ерґе трохи здивувався.

— Про що ви? Бо я збирався з таким питанням до вас звернутись.

— Спочатку ви відповідайте, бо ваша відповідь опреділить мою.

— Ви за професора?

— Так.

— Він патологічно упертий і…

— Чесний, — з усмішкою підказав Самборський.

Ерґе скривився.

— Не сказав би… Скоріше намагається бути чесним.

— Е ні, не кажіть. Я трохи більше вас знаю його. Він фанатично чесний і відданий своїй справі — більшовик. І справжній, як то кажуть — ідейний.

— На мою думку — більшовик за гроші.

— Ви просто люті на нього, бо він вам ні слова не сказав, правда?

— Відмовився. Але я гадаю, що він ще заговорить, — двозначно проговорив Ерґе.

Пригадуючи розмову з вченим, його охопило люте почуття навіть на самого себе за те, що розмова дала зовсім не ті наслідки, на які він покладався так упевнено.

Було соромно перед Самборським. Той, мабуть, бачив це.

— А як не заговорить, а я в цьому певний, що з ним робитимете?

— Ну, а як, на вашу думку, що в таких випадках роблять?

Самборський гидливо скривився.

— Між іншим, я крови не люблю.

— Он як, — насмішкувато скривив рота Ерґе.

— Серйозно. Але на цей раз, я гадаю, ми обійдемося і без цього. Ви не знаєте, як нам пощастило. Читайте — це причина того, що я вас так раптово викликав, — і Самборський простяг Ерґе купу сірих радіонотаток. — Читайте по черзі.

Ерґе підвівся й навстойки почав швидко бігати очима по чорних рядках.

Незабаром лице йому спалахнуло збудженим нервовим рум'янцем.

— Не може бути! — скрикнув він, прочитавши перший аркуш. — Не може бути!

— Читайте далі, — кинув Самборський.

Ерґе прочитав другий, третій, четвертий аркуш і блискучими очима вставився на Самборського.

— Як пощастило, ви розумієте, як доречно, — майже пошепки проказав він.