Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій
Та ми, слава Всевишньому, утримались від спокуси…
– Дійсно, сьогодні ми виявилися сильніші за диявола! Давай з цього випадку вип'ємо ще по одній нашого найкращого вина! Нехай нашій голові буде радість і тілу втіха, а нашій калиті збиток!
– О мій хазяїне! Збитку сьогодні не буде. Вітер усе ще крутить. Кораблі стоять не тільки біля причалів, а й у головному каналі. Комори ханів завалені паками попід самі стелі. Ніхто не хоче ризикувати своїми кораблями й товарами… Зовсім не схоже на минулий рік!
– Ну що ж – чим гірша погода для мореплавства, тям краще для нашого старого вина.
– І час хороший для молодого невистояного – додав індус і усміхнувся: – Й для пальмового дурманного теж.
Вони випили втрете. Зразу ж індус зник, безшумно ступаючи в плетених з пальмового волокна сандалях.
А в ту ж мить на порозі лавки стали двоє покупців – майже чорні йєменці в довгих строкатих спідницях….
У Бен Сахла почалася хороша торгівля.
12. СХОВАНКА ДЛЯ СКАРБУ
З дрібних грошей у малого було іде кілька фалсів та половина дирхема. І він стрибнув у човен, щоб поспішити на Зелений ринок.
А там спинився перед лавкою з фініками і подав прикажчикові половину дирхема. Попрохав дати йому фініків два ратлі. Зневажливо кривлячи соковиті вуста, стрункий прикажчик із рухами скоріше дівки, ніж юнака, недбало відрахував хлопцеві мідяки і накидав у шапку в'ялених фініків.
Алі присів тут просто під стіною давки і з'їв половину фініків, а решту сховав у рукав.
Отож із дрібною монетою в поясі, із наїдком у рукаві пішов він роздивлятися по базару, все думаючи, як би його швидше добутись до кварталу повій.
Йому пощастило – кілька підпилих моряків купували у християнина вино і голосно гомоніли проте, що краще на базарі вино купувати, ніж у лупанарію – там і дорожче воно, і з усякими домішками.
Коли вони спустилися до човнярів і винайняли одного, щоб він їх відвіз до дівчат. Алі теж підскочив до човна ї попрохав перевізника, щоб і його взяв.
Моряки підняли Алі на кпини з усякими сороміцькими примовками. А човняреві жартома почали погрожувати, що вони донесуть на нього мухтасібу – він-бо возить маленьких хлопчиків для втіхи старих шльондр.
Та човняр не відгукнувся на їхні п'яні жарти, а суворо спитав Алі:
– Ти чого туди їдеш? Чого тобі там треба?
– Мене послали до Ніссо.
– Аж он воно як! – з повабою виголосив човняр, а тоді до матросів, уже добре підпилих серед білого дня: – Він, знаєте, до кого? Їде до Ніссо – наша славна співачка, хоча й персіянка. Якщо не слухали –послухайте. День чи два тому такі співи влаштувала на каналі… Сторожа навіть розганяла людей, її, Ніссо, хотіли схопити і кинути до в'язниці. Та люди захистили від чортових тюрків-стражників. Так що ви не дуже насміхайтеся над хлопцем…
Більше він нічого не питав і нічого не пояснював підпилим оманцям. Всі вони були темніші шкірою за басрійців, товстогубіші. Носили короткі чорні шаровари і підперезували їх яскравими широкими поясами, з-за яких стирчали рогові колодки широченних гнутих ножів. На головах у них були якісь хустки, а в декого лише маленька шапочка…
Отож він із цими моряками прибув до кварталу повій. Від ранку в кварталі все змінилося. На вулиці виходили дівчата із закутаними обличчями. Та в розрізах їхніх сорочок і суконь світилися голі груди. Деякі – навпаки, це, певно, були християнки чи ще якоїсь іншої віри, простоволосі, без усякого покривала на голові. Зате тонкі сорочки й халати-мали туго підв'язані під самим горлом, за звичаєм далеких хін, і туго підперезані поясами, так ще шовк облипав тіло, мов намочений водою. І від того повії були не менш привабливі, ніж ті, хто безсоромно висунув у розріз своєї сорочки білі, незасмаглі груди з підфарбованими сосцями.
Алі проскакував повз повій, напахчених і розфарбованих наче дешеві християнські ляльки, збурених одна проти одної, прослизав між ними, як дрібна рибка крізь сітки.
Оббиті величезними мідними цвяхами двері були зачинені. Вони відповіли на удари литого мідного кільця дзвінким відлунням. Всередині ніщо не порушилось.
Ніхто не відповів із помешкання. Тільки вгорі в еркері відвернулася віконна решітка, і звідтіля висунулась білолиця, наче фарбована в гіпс, дівка.
– Твій хазяїн ще один перстень навіженій приготував?! Скажи йому, що незайманицю купили капітани. Вони їй такого перстеника зроблять…– Дівка засміялася хрипким високим сміхом, і її великі оголені груди заметелялись з боку на бік.
Алі задер голову, а очі скосив кудись на раму, не бажаючи оглядати її злої голизни.
– Жінко! Скажи, а співачка Ніссо вдома?
– Жінка?! Ти пес дурний, а сука – тобі мама! Яка я тобі жінка?! Я дівчина!
– Господине моя ласкава! Не гнівайся на слова. Вибач мені, малому й недосвідченому…– заговорив Алі мовою базарних багдадських лицедіїв. – Аллах потьмарив мій слабкий розум, і я мовив дурницю. Вибач мені дурість і слабість голови. Але де зараз, моя господине ласкава, співачка Ніссо?
Хлопець враз вирішив продати Ніссо синій діамант. За безцінь, звичайно, бо хіба ж у неї знайдеться більше півсотні прихованих десь у стіні чи в одвірку динарів? Хоча повії дуже добре заробляють – по два динари за відвідини. А Ніссо ще й співачка. Він продасть їй перстень і з першим же кораблем вийде в Арабське море.
Повія зовсім роз'ятрилась.
– Ах ти ж дурень! Яка ж вона співачка?! Вона вересклива папуга і п'яниця, а не співачка… Подалася кудись у сади скиглити свої дурні пісеньки для приїжджих дурнів… Слухай! У тебе господар – хворий чи з тобою спить, що йому не потрібні добрі дівчата?! Скажи йому, якщо твій повелитель на щось здатний, ми з подругою йому задарма покажемо наше мистецтво. Тільки нехай він згодиться. Передаси йому?! Скажи: найкращі дівчата задарма хочуть його втішити
Вона зареготала на все горло, і з-за її спини визирнули ще дві оголені повії, реготали вони і кривили, наче мавпи, свої розмальовані лиця-маски, а безліч дешевих прикрас на них брязкотіли, ніби збруя на базарному мулі.
Алі опам'ятався і прослизнув поміж тих повій, що зразу з'юрмились, як тільки почули, що заколочується якась пригода. За якусь хвилину хлопець був біля сходень пристані. І битий мідний фалс переніс його до іншої пристані, від якої вже Алі біг через чужі квартали й мости без зупинки до самого занедбаного палацу хворої Айші. Він відкрив бокову хвіртку, що навпроти кварталу пересів, і тільки ступив на захаращене подвір'я, як почув з будинку стукіт молотків і дзвінкі удари тесла й сокири. Алі зупинився під засохлого пальмою, міркуючи, чи видертися на стовбур і подивитись, що там роблять у кімнатах Абу Амара, чи піти в будинок і все побачити там. "Невже Абу Амар найняв майстрів, щоб вони забили щілини і ті красуні Рустемові більше не заглядали до покою? Що ж тоді страшного і потаємного він, Абу Амар, замислив зробити, щоб треба було й дірки забити?! Адже він тим багачкам показав усе, що тільки можна показувати. Хіба що який злочин готується і не можна, щоб ті його побачили… Але який злочин, який гріх?!" Ці думки так збентежили хлопця, що він навіть уголос повторив; "Який злочин? Який гріх?" Потім подумав, що на пальму дертися марна справа – сонце зараз шалене і високо стоїть – у кімнату не проникають похилі промені і не освітлюють середину. Поки він так думав, вискочила з дому Джарія, зазирала йому в очі, гладила його по плечу і тріскотіла.
Тільки ти пішов, повернувся Абу Амар і привів їх,– вона розмахувала руками, витріпувала свої здоровенні очі, плямкала варгами і клацала язиком, вишкіряла рівненькі білі, блискучі зуби.– Вони зразу заходилися двері лагодити, ті, до його покою. Такі вправні майстри. Тільки грюк-цюк-цюк! – і вже готові двері. Клинці позабивали в щілини, замок змастили, завіси підтягли, одвірки скобами скріпили. І зсередини двері укріпили залізними штабами.
— Ти що – підглядала і бачила все?
— Нічого я не бачила! Я все чула. Потім вони перестукали всі стіни. І один із них казав Абу Амарові через кожних два-три лікті простуканої стіни: "Тут нічого не вийде… Нічого не може бути…" І так поки вони не дісталися до кута кімнати. Тоді їхній раїс3 сказав їм: "Тут щось, може, й вийде" І почали вони обережно довбати дерево теслами… А потім, а потім! –Джарія наблизила до Алі спітніле лице і гаряче дихала у вухо хлопцеві: –Вони нічого не говорили більше, тільки все довбали й довбали, Потім щось впало. Загуркотіло. І їхній раїс скрикнув: "О Аллах! " А Абу Амар затулив йому рота, і він далі ні слова не говорив. Тільки всі вони повзали по підлозі і щось шкрябали… Потім вони довбали стіну в кутку, забивали гвіздки в дерево, обшкрябували і збивали тиньк…
— Абу Амар з ними? – перебив Алі. Йому вже хотілося пошвидше віддати свій синій камінь, хоч би й Абу Амарові! Тільки щоб по швидше позбутись його. Бо йому від миті, коли він вислизнув із лавки Бен Сахала, здавалось, що за ним увесь час хтось стежить і намагається його схопити й відібрати дорогоцінну прикрасу. Те, що камінь над дорогий, надкоштовний, Алі зрозумів хоча б з того, як Бен Сахал ним милувався і як тремтячими руками віддавав назад. Що навколо цього каменя бродить біда та небезпека, і дуже велика, свідчило найбільше те, що Бен Сахал не схотів, а по правді – побоявся його взяти. Ще й видобув з хлопця клятву Аллахом, щоб той мовчав про свою розмову з ним, з Бен Сахалом. Заклятий, виходить, цей синій діамант! Треба його продати чи віддати навіть, поки перстень не видерли в нього, а його самого не вдавили та не кинули в болото.
Абу Амар, як трохи минуло часу, спустився вниз, спитав мене, чи не казав ти мені, куди пішов… Потім сам розбудив цю,– Джарія показала великим пальцем через плече на будинок,– говорив їй якісь слова, тільки я їх недобрала – жодного слова не второпала. Він сам напоїв її ліками. Тепер ця спить… Ти їсти хочеш?
— Я натовкла проса цілу чашку! – Джарія закотила очі під лоба.– Пішли, посмакуємо млинцями.– Вона вивернула голову до плеча, заглядала в очі Алі.
— Тобі він що-небудь говорив?
— Ні, тільки щоб я доглядала цю… Давай поїмо млинців і потім ти мені заграєш, а я потанцюю. Я знайшла маленький барабан серед мотлоху, що ця брала в заставу… От яка радість! Пішли. Побенкетуємо уволю. Показимося досхочу!
— Не базікай. Абу Амар повернеться – душу видере.
— Він що – тебе бив?
— Ні.
