Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій
Те, що віддасть синій камінь, його вже не бентежило. Лише б не взнав Абу Амар про лал. Та, певно, вже Абу Амар не цікавиться тими Ніссо і Кадарією. Можливо, коли мосудець знову з ними здибається, якщо таки здибається, то кораблі попливуть у море. І хтось із капітанів або купців візьме Алі в Індію. Він так сподівався цього, що був просто переконаний – його візьмуть! Йому усміхнеться доля!
Хлопець проговорив до мулата:
– Ви у той бік пливете?
– Га? Що? Що таке? – стрепенувся спросоння мулат. Звів угору голову і, побачивши над собою хлопця, спитав: – Тобі води? Ми кухлями не продаємо! Лише міхами!
– Я не про воду! Ви пливете он туди?
– А тобі що?
– А мені туди треба! – і показав рукою до Зеленого базару.
– Пливемо туди! Але людей ми не возимо.
– Я плачу фалс! Мені дуже треба!
Мулат довго чухав потилицю, зрештою вирішив:
– Прийдуть мої хлопці – й тоді попливемо.
Алі перебрався в широкий, товстопузий човен і примостивсь у щілину між бурдюками.
Йому все ще хотілося їсти і він не зміг втриматись, щоб не витягти смужку сушеної дині. Але їсти одному в присутності іншої людини він не міг – Алі знав, яка то мука і образа, коди хтось їсть, а тебе не пригощає! Він витяг ще смужечку дині і подав мулатові.
– Пригощайся, дядечку!
– А ти щедрий! – І той простягнув коричневу вузлувату руку, наче вирізьблену із старого горіхового коріння, на яку наклали рибальську сітку, так випирались з-під шкіри судини.
Алі ще витяг залишки родзинок, може, з півтори дюжини дрібних зморщених ягід. Розділив на долоні порівну. Одну частку схопив у пучку та в рота, а другу переклав у мозолясту долоню мулата.
Повернулися носії-здоровані і поставили на місце порожні корчаги.
Був час повного припливу, і тому молодий мулат з курдом схопилися за весла й вдарили ними по каламутно-зеленій воді. І човен бадьоро поспішив уперед, б'ючись із плюскотом крутими боками об дрібну хвилю.
Ось і Зелений базар.
Веслярі підігнали човна до насипу, а малий поліз у пояс, щоб віддати їм фалс.
– Ні, ні, хлопче! – мулат закрутив сивою головою. – Спасибі тобі за пригощення. Ти хлопець добрий і без гонору!
– А який гонор? – спитав Алі здивовано, вже тримаючись рукою за палю, щоб вилізти на греблю.
– Хе! – виставив уперед підборіддя старший мулат. – Тут у Басрі люди жорстокі – кожен себе вважає вищим і кращим за іншого! Араб за перса; перс вважає себе вищим за індійця…. і таке інше… і взагалі… Тут кожен перед кожним пнеться. А нас, темношкірих, весь час упосліджують… Хоча були, були колись часи… Отож я й кажу – у Басрі люди злі й пихаті.
– А ти, дядечку, хіба ти не з Басри?
– Ми оманці зі славного міста Маската.
– А чого ж ви опинилися в Басрі?
– Так сталося. Колись зустрінемось – розповім. Ну, бувай здоров, бо нам час далі рушати. Треба цю воду продати та й поспішати по свіжу. Ти хіба не знаєш, що коли вода з відпливом у каналах спадає, тоді там, у Шатт-ель-Арабі, вода не така солона. І нам треба нею наповнити всі корчаги й бурдюки! – Він чомусь засміявся, повів мозолистою рукою над зморщеними, обпалими шкірами бурдюків. – У Басрі хліба ніхто не подарує! Може, тільки з радістю подадуть хлібець-закурі 4, коли потрапиш до в'язниці. Амінь!
Алі, призвавши на водовозів усі можливі щедроти Аллаха, відштовхнув носа човна і видряпався на верх греблі.
11. ДІАМАНТ І ТРОЯНДА
Алі поспішив через Зелений базар.
А на базарі вирував людський натовп.
З усіх боків до кварталу підпливали по трьох каналах усе нові й нові човни. Привозили всяку зелень, яку тільки можна зростити на острівних городах та в садах. Цибулю червону й білу, круглу й довгу, мов корінь солодкої тростини, капусту, часник зовсім молодий – і часник дозрілий, кожною головкою завбільшки з добрий кулак м'ясника, цілі снопи петрушки, кропу, оберемки темного бадилля духмяної кіндзи, невеличкі корзинки соковитих пахучих каперсів1, редьку й моркву у великих корзинах, огірки та ще всяку-всяку всячину. Ну й лакітки з пустелі – корзини білих круглих грибів. Бедуїни привезли їх до Шатт-ель-Арабу, а там у них гриби перекупили спритні зеленярі.
Алі не міг затримуватись і доклав усіх сил і спритності, щоб пробитись через вируючий людський тлум. Коли виходив з базару, угледів – біля першого мосту сидить дервіш із каландарів2. Голова непокрита, виголена, вусів і бороди немає, брови вищипані. Шия у зморшках, мов черепахова. Перед ним стояла на дерев'яних плахах хідника чаша із шкаралущі кокосового горіха. І в ній кілька стертих фалсів.
Алі проминув каландаря, але потім повернув і поклав йому в чашу останню смужку дині.
Чоловік з голим видом уважно подивився на хлопця.
І по цьому погляду Алі наче відчув – каландар знає його, пізнав його. Та сам хлопець не міг пригадати ніяк, чи він його вже бачив у Басрі, десь у юрмі, чи не бачив.
Каландар розкрив сухі вуста. І безліч зморшок по куточках рота розправились і склались у якийсь дивовижний візерунок.
– Благословення тобі Аллаха, хлопчику, за щедре подання!
– І тобі благословення і щедрість Отверзаючого Браму!
Та й побіг далі по мосту.
Коли біг по горбатому мостові, що зводився над каналом наче дуга напнутого арбалета, відчув на собі погляд безбрового дервіша. І коли вже спускався вниз із мосту, обернувся й побачив, що каландар пильно дивиться йому услід. Від того Алі стало наче аж моторошно. Тільки, правда, на хвилю. Бо далі він уже біг вулицею кварталу, де торгували кізяками, вугіллям, деревом, хмизом, очеретом, сухим пальмовим листям – усяким паливом, одним словом. Наче повернувся в рідний Багдад.
Далі продавали канати, линви, грубу пряжу, полотно для вітрил та всіляке моряцьке начиння.
По другому мостові перебіг до кварталу, де жили перси-шиїти.
А від кварталу персів через міст дістався до дільниці, де селилися не мусульмани.
Він знав, що в самому кінці цього кварталу розташована садиба Бен Сахла. Трохи було дивно для Алі, чому цей іудей не поселився в своєму кварталі. Та хіба ж його спитаєш? Не личить та й не за звичаєм, щоб питати сину сміттяра про такі речі в торговця. Звичай не закон – його не можна обходити. Звичай визначає життя людини, і це обов'язок – слідувати звичаю.
Лавка Бен Сахла теж була відчинена – тільки з вулиці. Розкриті і двері, і вузеньке вікно. А на підвіконні лише невеличкі глечички із соками.
Зате всередині вся підлога лавки була заставлена запечатаними глечиками з вином. Господар сидів під стіною на широкому тахті і, низько схилившись над сувоєм, читав.
Алі привітався і став перед порогом крамниці.
– А, це ти?! Кмітливий слуга славного господина! Прийшов поділитися зо мною своїм прибутком? Бачу, ти хлопець чесний!
– Мій господине, – сказав Алі і замовк, бо не доводилося йому мати справу з іудеями і не знав він, чи. належить йому іновірця величати господином? Чи не належить? Та й до всього він не пам'ятав, щоб при ньому хтось із дорослих розмовляв із багатими іудеями. А батько, коли ходив, платити за "житло", то ніколи не брав із собою сина… Тим пак, що багато на базарі всякого розповідали про іудеїв. Та й самому Алі багато хто з базарних іудеїв не подобався своїм виглядом і одягом.
– Ні, мій господине!.. Прибуток у мене ніякий. Нема чим ділитись, – і Алі показав уламочок срібного дирхема.
– Ай-ай-ай! – похитав головою Бей Сахл. – Ну скільки раз говорено й загадано законом – не псуйте, монету! Адже при рубанні монети якась крихта срібла впаде ва землю, і на зубилі лишиться! Величезні втрати, якщо подумати, скільки монет рубають і скільки губиться крихіток срібла! А якщо їх скласти докупи – яка втрата! Ти уявляєш? Срібло ж усе дорожчає і дорожчає… І, до речі, гіршає. І правителі, і прості люди псують монету…
– Є до тебе, мій господине, велика таємниця!
– О, це вже цікаво! – зразу ж стрепенувся огрядний бородань, примруживши ліве око і схиливши горбоносу голову до лівого плеча. – Ну-ну, розповідай, яка там у тебе таємниця!
– Ні, мій господине! Я не розповідатиму, я тобі її покажу. Тільки не тут! 3 вулиці хтось може побачити…
– Ну, заходь, до лавки, щоб ніхто не побачив з вулиці.
– Але в лавці в тебе темно, мій господине!
– То може, ти хочеш ще й до мого помешкання зайти? – з насмішкою спитав Бен Сахл.
– Ні. До помешкання мені негоже вступати, – відповів йому щиро Алі. – А на подвір'я я можу зайти. Де вчора стіл стояв.
– Ну добре! Побачимо, що в тебе за таємниця. І він провів хлопця межи глечиками з вином і поставив під стіною. Сам же швидко замкнув двері і закрив вікно. Стало в лавці зовсім чорно. Бен Сахл прошелестів шовковим халатом повз Алі і десь у глибині коридору відкрив завішані циновками двері.
– Проходь! Тільки не нароби шкоди.
Вони ступили на подвір'я, те саме, де вчора Бей Сахл продавав заможним гультяям вино і квіти. Стіл стояв трохи далі під муром, але якраз туди вже діставало сонце.
Обернувся на всі боки, чи хтось не зирить на них з якоїсь шпаринки? Потім став так, щоб де було видно, якби хто підглядав у шпарку брами.
Розв'язав хустку на кінчику і поклав на долоню Бен Сахла густо-синій іскристий камінь у золотій оправі. На камінь впало сонячне проміння, камінь зразу ж поглинув його і викинув через бокову грань, мов блискавку, густий синій промінь.
Промінь вдарив їм обом в очі – і хлопцеві, і Бен Сах-лові. І Бен Сахл, досвідчений, битий і тертий торговець, не стримався – він був захоплений зненацька появою такого чуда! Розчепірив пальці правиці і заволав:
– Ай-ай! Ай-ай! Це той камінь!
Він почав крутити перстень на долоні, не забуваючи тепер, як і Алі, стати спиною до воріт. При кожному порухові камінь зсередини просто бив спалахами густих синіх променів.
– Де ти його дістав? Чи може ти скажеш, що ти його знайшов у купі золи на хазяйському подвір'ї, чи між палями в щілині на причалі? Га?
– Ні мій господине. Мені його подарувала Кадарія за те, що я витяг з каналу її перстень з лалом.
– Присягаюсь здоров'ям, це все не так! Вода у нас брудна. Гидота, а не вода, справжнє холерне лайно! В морі – повірю! Тут ти не міг знайти!
Тоді Алі видобув з пояса смужку крученого свинцю.
– Я кинув у канал ось цей свинцевий перстень. І пірнув зразу в те місне. Намацав під водою і золотий, і свинцевий перстеньки. Ну й витяг їх!
Знову Бен Сахл звів розчепірені пальці правиці над головою і вигукнув:
– Ай-ай! Який кмітливий хлопець!
Далі Алі розповів, як відніс лал музиці Кадарії, а вона в дарунок йому віддала синій камінь.
