Байки - Леонід Іванович Глібов

Почує, довго не забуде.

Наслухавсь він, що дуже довгий світ,

Куди не глянь - все світ, ні тина, ні воріт,

От, як діждали літа,

Придумав він побачить того світа

І на комору зліз; як глянув - аж зрадів.

«От,- думає,- якби я полетів

Далеко, аж у степ… І! Добре б нагулявся,

До вечора б додому не вертався;

Літав би я туди щодня…»

Де не взялась Свиня

І стала чухать об драбину

Багном обляпаную спину,

Та так же тре, аж снасть тріщить.

А Хлопчик на Свиню: «Чу-чу, чу-чу!», кричить…

Посунулась драбина і упала;

Свиня захрюкала і - драла,

А Хлопчик на ввесь двір заголосив,

Як крейда побілів,

Забув і довгий світ, забув і степ широкий;

Страшний йому зробився дах високий…

Хотів уже скакать,-

Була б тоді нахаба!

На щастя, вийшла з хати Баба

І кинулася рятувать.

«І як ти тут,- питає,- опинився?»

За Бабу Хлопчик ухопився.

«Я,- каже,- зліз, драбина тут була,-

А чорная Свиня прийшла

І чухаться тут заходилась.

Драбина хить - і повалилась,

Зоставсь я угорі… перелякавсь…

«Ох, мій голубчику маленький!

Ще добре, що зоставсь!

От якби впав, і був би неживенький,

І горенько б тоді було…

Чого ж тебе туди знесло?»

«Бабусю! - каже він,- хотів я подивиться,

Чи дуже довгий світ».

«Гай-гай! Дивився б із воріт,

А лізти високо малому не годиться.

Ти, може, й світ хотів би облітать?

Тепер минулося, а вдруге не минеться;

Бач, в грудях сердечко, неначе пташка, б’ється,

І рученьки, і ніженьки тремтять».

Скажу я вам, не тільки що дитині,

Як мудрий дід мовляв мені колись,

Що вік живи, учися, стережись

І пам’ятай, що є на світі Свині.

[1893]

Цвіла Троянда у садочку,

А недалечко, у куточку,

Між бур’яном бринів Будяк.

І каже він Троянді так:

«Нащо се ти колючок начіпляла?»

«А ти нащо?» вона його спитала.

«Я? - обізвавсь Будяк,-

Я, серденько, не проста штука,

Я - степовий козак!

Мені колючка, як шаблюка,

Щоб ворогів страшить,

Щоб всім було спокійно жить.

Вам більш нема ніякої роботи -

Цвісти, пахтіть, а не колоти».

«Не все ж колоть і Будякам,-

Троянда каже,- треба й нам,

Щоб крученії Паничі боялись

І до Троянди не чіплялись.

Сунеться який біс -

Йому колючка в ніс,

Щоб не забувся,

Як слід Троянду шанувать,

А не знічев’я обвивать».

«Хіба!» сказав Будяк і усміхнувся.

Скомпонував я цей примір

Для наших любих дочок;

Нехай вони його змотають у клубочок,

Як кажуть панночки, на сувенір.

[1893]

Був на селі козак Кирило Яловець,

Щасливий, дякуючи долі:

Хазяйство добре мав і повний гаманець -

Всього було доволі;

І ще одно він щастя мав -

Розумну жінку бог послав;

Без неї чоловік - неначе блин без масла,

Як примовляє кум Гордій.

От заходився раз Кирило мій

Плести у хаті ясла.

На що, на що - на це дотепний був.

Ще і лози червоної добув,

Щоб виплітать уперемежку

І на краях зробить мережку.

Радіє він - плете,

Не думає про те,

Що ясла будуть на півхати -

Такі, що й в двері не пропхати.

Він, може б, так і не робив,

Та хтось із-за угла мішком його прибив.

«От ясла втяв! Таких ніхто не має!

Чи так?» у жінки він питає.

А Мотря каже: «Так-то так,

Та тільки з хати як?»

Кирило засміявсь: «Ми знайдемо дорогу!

Покличем кума на підмогу».

А жінка знов йому: «Торох!

Як по стіні горох…

Ти ж роздивися - ясла на півхати.

Куди ж їх винести? Стіну рубати?»

І справді: кинулись нести -

Бодай було б і не плести:

Ніяк не вилізуть із хати!

Прийшлося ясла розбирати,

У клуню однести

І наново плести.

Роби розумно, кажуть люде,

Не так, як робить Яловець,

Міркуй про те, що з того буде,

Який кінець.

[1893]

Під Гаєм хтось Огонь покинув,

Чи подорожній там, чи косарі були,

Чи, може, вівчарі картопельку пекли.

Вітрець моторненький прилинув

І потихеньку роздував.

Розжеврівся Огонь, аж іскри кидать став…

«Ой Гаю! Гаю зелененький! -

Промовив він, пускаючи димок,-

Чи бачиш ти, який я вдавсь тепленький?

В холодний час нагрів би ввесь Гайок…

Мене покинули, мою забули службу;

Коли б вітрець не був, то, може б, я погас.

Скажу тобі під сей веселий час:

Чому б з тобою нам не поєднати дружбу?

Всю нічку я б тобі світив

І видненько б було, хто б не ходив:

Чи звір який у гущині сховався.

Чи злодій уночі з сокирою підкрався,-

І знали б нас як двох братів,

І я б горів, і ти б шумів,

Не турбувало б нас ніяке лихо враже.

Чи правду я кажу - нехай вітрець нам скаже!»

«Авжеж, що так! - піддакнув їм Вітрець,

Усюди вдатний молодець.

Не довго думав Гай, на брехні спокусився,

Не знаючи того, який Огонь дружок.

Вітрець їм зараз прислужився:

Мерщій поніс Огонь в Гайок

І на суху поклав полянку.

Світив Огонь всю нічку, аж до ранку.

Попереду він за сушню узявсь

І потихеньку став тріщати,

А як вітрець-підлиза розгулявсь,

Тоді вже всюди став